Той, хто пробився на великий екран

Фільм Михайла Іллєнка "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" уже забезпечив собі місце в новітній історії українського кіно. І справа зовсім не в тому, що за більш ніж 20 років незалежності не було створено хоча б декількох художньо значимих стрічок (попри стереотипи, вони все-таки є), головне, що чи не вперше Україна настільки гучно обговорює власний кінопродукт.

Щось подібне було під час прем’єри стрічки Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу", та тоді ажіотаж був зумовлений швидше дратівливою для наших північних сусідів темою і політично-історичним аспектом.

Як би там не було, "Молитва…" тоді до широкого прокату не дійшла і до цього часу залишається швидше легендою, ніж реальною кінострічкою, адже досі практично неможливо знайти пристойної її копії (легально чи не дуже).

Будь-який продукт у сучасному світі, як би це цинічно не звучало, потребує грамотної розкрутки і піару. У тому числі національний. Із цим завданням команда фільму впоралася якщо не на "відмінно", то на тверду четвірку. Про фільм почули навіть ті, для кого кіно особливого інтересу не викликає або обмежується лише прослуханим репортажем про червону фестивальну доріжку.

Приємно було бачити кілька десятків молодих і не дуже людей на денному сеансі українського фільму у будній день в одному із залів сучасного мультиплексу за умов, коли конкуренцію в сусідніх залах йому складали голлівудські та російські комедії, гучні блокбастери і навіть переможець майбутньої церемонії "Оскар".

Це при тому, що сеанс був на третьому тижні прокату (зазвичай фільм знаходиться в ротації два тижні). Український глядач явно засумував за вітчизняним кіно на великому екрані. Що парадоксально, адже і сумувати начебто не було за нічим, бо своє кіно на великому екрані з радянських часів може пам’ятати хіба старше покоління – не найактивніша аудиторія сучасних кінотеатрів.

Творців "Того…" варто похвалити і за те, що вони нарешті почали відходити від стилістики традиційного українського кінотворення, коли сюжет може бути лише історичним, його подача академічною, а частіше просто нудною, при тому кількість шароварщини і словесних штампів перевищує допустимі норми пристойності.

"Той…", на щастя, не став черговим фільмом, який зафільмували, підбили кошторис, влаштували прем’єру у вузькому колі і благополучно поставили на полицю. Проблема ж не тільки у фінансуванні і прокаті, а у тому що навіть молоді автори, яким вдалося-таки щось зняти, не роблять нічого для того, щоб їхнє творіння побачила публіка. Пощастити може хіба випадковим глядачам нетопових фестивалів.

І тому дуже сподіваюся, що "Той…" після успішного прокату містами України (для цього навіть додаткові копії друкували, що ще безпрецедентніше) вийде на відео носіях, отримає гучну прем’єру на телебаченні і з’явиться на сторінках ресурсів, з якими наша влада так активно бореться останнім часом (до речі тільки на сумнозвісному ex.ua можна було знайти унікальну відреставровану і найповнішу збірку спадщини єдиного українського кінокласика світового рівня Олександра Довженка). Адже нашому кінематографу зараз насамперед потрібна аудиторія.

Для того, щоб імена Михайла Іллєнка і Дмитра Лінартовича у їх наступних проектах стали впізнаваними у власній країні. Для того створення сучасної кіноіндустрії треба не тільки створити інфраструктуру (а процес цей, з обмовками, йде), а й сформувати лояльну аудиторію.

У Скандинавії, Франції, Німеччині, Китаї, Японії, Південній Кореї та на інших потужних кінотериторіях так звані стрічки для внутрішнього користування уже давно дають фору найгучнішим світовим блокбастерам. Навіть більше.

Відомий критик і кінознавець Андрій Плахов не так давно ділився зі своїми читачами цікавим відкриттям. Він виявив, що в колишній радянській республіці Узбекистані несподівано сформували власну кіноіндустрію, навчившись за невеликі гроші творити власний мейнстрім, відтіснивши із завойованих позицій Голлівуд.

"Той…" унікальний зразок українського мейнстріму, який в незалежній Україні був відсутній як клас. Фільм має ряд серйозних огріхів, особливо у частині сценарію, та його мінуси перекриваються суттєвими іміджевими плюсами.

Іміджевими, в принципі, для усього вітчизняного кіно. Вперше наш герой жартує, погрожує та лається, наче забуваючи усі комплекси неповноцінності, притаманні українцям, та карму лузерства вітчизняних героїв. Ситуація зі сценарієм особливо прикра, адже за умови його вдалої переробки ще до зйомок (це не потребує надзатрат) художні його якості могли бути куди кращими.

Фільм розпадається на кілька частин, які самі по собі цікаві, та недостатньо добре скомпоновані між собою логічними зв’язками. Та є надія, що набиті гулі принесуть користь у майбутньому. Також не можна не відзначити чудову роботу оператора Олександра Кришталовича, який підтверджує традиції вітчизняної школи і цілком сучасну і доречну роботу композитора.

Мабуть, найправильнішим нині буде утриматися від передчасної ейфорії, яка небезпечна самозаспокоєнням, і підтримати українське кіно простим, але ефективним способом – гривнею у касах кінотеатрів та підсиленою увагою до національного продукту і його творців.