Давайте прикидатися!
Час велелюдних чувань по церквах. Масових походів містами з церковною символікою. Християнська держава живе очікуванням Великодня. Але цей факт не змінює іншого: постмодерністський мефістофельський посміх присох до нашого обличчя.
Нам ні для чого ставити банальні найважливіші запитання, бо не маємо бажання здаватися смішними. Людина, що каже про "духовний" діагноз, викликає глухе роздратування. Тим більше та, що прямо з якоїсь речі запитує: що з нами?
Вздовж дороги – незабудки чи то ліс густий з бабами ягами, а вкінці – "плаха с топорами".
Вздовж дороги все не так, а вкінці – тим більше. Володимирові Семеновичу простіше: він – геній, казав, що думав. А сьогодні спробуй писни, що в церкві, як і в кабаку, все не так, як треба.
До кого звертатися? Шановний читачу, читальнику, може, й не знаєш, що ж то за Володимир Семенович такий дивний…
Перекладаєш Толстой як "товстий". Не знав та й забув золотих слів класики про любов, справедливість, гуманність, шляхетність.
Ясна Поляна з її мешканцем мигне в пам’яті хіба як епізод бородатого анекдоту. Пушкіна, який і в Африці Пушкін, хіба згадаєш тоді, коли він мав щось замість тебе зробити та й не зробив, а Гоголь – звичайно, "птіца-гоголь" за Леонідом Парфьоновим та Філіп Кіркоров у "Сорочинському ярмарку".
Ні, друзяки. Все не так. А як треба? Перевернутися з ніг на голову? Почати вдавати ерудованість та начитаність? Повсюдно цитувати українських та світових класиків?
Забуватися, весь час збиваючись на думки великих людей? Так. Шпортатися, так би мовити, то об Шевченка, то об Франка, намагаючись, звичайно, їх при цьому не копнути.
Вихвалятися один перед одним знаннями з літератури та культури, одягати маску знавця цих сфер кожного разу, коли на місці високого стилю вигулькує низька пародія, дешевий жарт.
Квартал і Вірка Сердючка. Що, не прикольно, правда? Не пре? Ну, тоді уявімо. Віктор Янукович. Раптом. Посеред промови про ВВП. Морщить чоло й тре лоба, пригадуючи: "Люди, люди! Я ваш брат! Я для вас рад жити…".
І завершує латиною. Як у Франка. І ніякої Ганни Герман поблизу…
Ні, вдавати культуру таки треба, хай це спочатку буде схоже на Проню Прокопівну.
А ті буржуа, що збираються на концертах Дмитра Хворостовського й розуміються на вокальному мистецтві, як свиня на апельсинах (фраза пріснопам’ятного Миколи Фітільова), нехай таки там збираються й із усіх сил вдають, вдають, вдають…
Вдавання-прикидання лежить в основі цивілізації. Небажання прикидатися – синдром виснаження. В тому числі й фізичного. Сьогодні ми такі, як є. Якого мене, Боже, створив, такого мене маєш.
Не прикидаючись, хамимо, б’ємося, плюємо один на одного й плещемось по голих задах. Гриземо зубами. Дремо нігтями й іншими колючо-ріжучими органами. Де тут до Лесі Українки, до голубих верховин духу, як казали колись у незабутні часи, коли прикидалися краще, як тепер?
Далі – синдром знечулення. Ніяких реакцій на інтелектуальні, мистецькі, громадянські акції та провокації. Реакцію може викликати хіба що спалення живцем. І то не всюди й не завжди.
Самоспалення вже не спонукає до мітингів та маніфестацій. Ми сліпі, глухі, недолугі. Наші співаки не беруть високих "ля". Сміємося над тим, над чим світ плаче. І навпаки. Сміємося тільки з того, що нижче плінтуса й пояса, інше – не пробирає.
Наші душі не залатані золотими латками. Тому Господь їх рідко помічає.
Марія Кривенко, Львів, для УП