Школа-вчитель-бюрократія
У школах писаниною займаємося, замість формувати
майбутній інтелект нації! У районі на 290 учителів 87 "керівних кадрів" від освіти!
І кожен висмоктує із пальця "завдання" (бо є чиєюсь кумою).
Бюрократія процвітає не лише в освіті, але саме в цій галузі дійшли до абсурду!
ПРОБЛЕМА
Радянська практика, за якої школи, крім своєї прямої місії, повинні ще й служити численним надбудовам зберігається й донині попри те, що радянський устрій канув в історію. Добре, коли школа має партнерське плече зовнішнього світу, але у нас зовсім інша ситуація.
Наша пересічна школа зобов'язана: підготувати, розробити, провести, привезти, зібрати, поглибити, поширити, надати, забезпечити … потреби різних центрів позашкільної роботи чи освіти, численних соціальних, психологічних, виховних, правових, у справах дітей, молоді та спорту, спортивних, оздоровчих, медичних тощо служб, методичних центрів/кабінетів чи об’єднань, закладів післядипломної освіти, відділів/управлінь освіти та санстанції, пожежного нагляду, військкомату, центрів здоров’я, армії, міліції та прокуратури.
[L]І все це начебто задля покращення якості навчально-виховного процесу та збагачення його змісту.
Насправді освітні надбудови чи "прибудови" здебільшого тільки вимотують вчителя, відволікаючи дітей від основи – розвивального навчання. Натомість безліч закладів стають важливішими за школу, отримуючи у штатному розписі позиції для так званого "племінного" прошарку – племінників різних начальників. А місія вчителів не співпадає з метою "діяльності" "племінного" спеціаліста: педагог має через навчання та виховання розвивати дітей, а службісти – доводити суспільству (начальству) свою необхідність.
Тому кожного дня тільки управління освіти "вистрілює" по 8-12 наказів, розпоряджень, нагадувань, пояснень, планів тощо. Хоче директор закладу, чи ні, а школа повинна працювати на складання відповідей, звітів, проектів і інших документів, які потім потрібно ще й доправити до "начальства". При цьому чиновник сумлінно веде рейтинг навчального закладу щодо спритності "відзвітувати".
Замість працювати над покращенням умов праці вчителів та учнів наші "спеціалісти" весь час намагаються впливати на зміст їхньої роботи, неначе й немає державної програми та навчального плану. Немов і немає відповідної статті Закону "Про освіту", котра саме за вчителем залишає право вибору форм та методів програмної діяльності.
ПИТАННЯ
Чому, якщо вчитель є малоздатним не змінити його іншим на підставі інспектування з ініціативи батьків замість тримати багатотисячні "ремонтно-виправні" служби від яких користі як "кіт наплакав"?
Адже окрім армії "повчальників" на учителя/вихователя навалюються громадські активісти, які під гарними гаслами "відпрацьовують" свій "суспільно активний" статус, а з ним і кошторис силами вчителів школи. Їхні "задуми" управління освіти та інші бюджетні організації підримують силою свого статусу скеровуючи школи на: "Допоможи…", "Збережи …", "Пізнай …", "Підтримай…" тощо, немов педагоги не здатні сформувати своє шкільне культурно-виховне середовище.
У чім небезпека від того, що за обсягом його величності "заходу" на ефективне навчання у школі не залишається часу та сил? Біда у тім, що від браку гарно розвинених базових освітніх навичок особистість стає малокультурною. Школа задля підготовки та проведення "заходів" знімає з уроків найбільш здатних та активних, бо вони є учасниками КВК і "Що? Де? Коли?", юними інспекторами дорожнього руху, юними пожежниками, краєзнавцями, слідопитами, екологами та представниками зелених, самоврядування тощо.
Але ж ми всі знаємо, що таких учнів у школі не більше 5-6%. Додамо до них дітей, які активно приймають участь у проектах для інтелектуально обдарованих (МАН, олімпіади, фіз (хім) – бої, учнівські наукові конференції тощо). Відтак виходить, що 70% учнів так і залишаються "неохопленими", бо дорослі зацікавлені лише у тих, котрі здатні "прославити" школу.
Чим ми пояснимо обов’язок учителя двічі на рік проконтролювати мікрорайон для виявлення дітей, які ухиляються від навчання у школі? Як у контексті літнього оздоровлення педагог може переконати суспільство, що шкільний асфальтовий майданчик є гарним для того місцем? І взагалі, що це за така організація освіти, опісля якої потрібно не просто відпочити, а обов’язково оздоровитися?
Авторитарні порядки в освіті так спотворила внутрішнє сприйняття вчителя суспільством, що внесли перекоси в очевидне: "виховання, виховання і ще раз виховання дитини, з урахуванням її індивідуальності, самобутності та неповторності – на найголовнішому місті, а вже потім, на другому місці ‑ навчальний процес. Учитель, який із повагою ставиться до дитини як до особистості, яка стоїть на одному з ним рівні, навчить її набагато краще, ніж учитель, який і досі ставиться до дитини як до об’єкта свого педагогічного впливу" - Віталій Шульга (директор школи).
У ментально здоровому суспільстві навчання і виховання як засоби розвитку особистості, а не локальна мета є зазвичай нероздільними.
РОЗВ'ЯЗКИ
Одним із хибних шляхів, тобто псевдорозв'язком проблеми бюрократизації освіти є притамана нам практика штампування "дисертацій", валу засідань, нарад і т.п. де одна з глуздом думка переписується чи переповідається у сотнях варіантів, але не має жодного втілення у життя.
Постає питання: "Але ж чи можна інакше?" Можна і треба ІНАКШЕ: змінити акценти так, щоб державні, а не лише батьківські ресурси активно підтримували все те, що реально спрацьовує на розвиток дитячої особистості та має справжню соціальну ціну.
Головною ознакою закладу чи вчителя здатних саме на такий рівень та зміст діяльності є черга батьків, які бажають, щоб їх діти навчалися та виховувались саме там. Такі заклади зі своїм привабливим для громади обличчям постають завдяки їх керівництву та вчителям, а не у наслідок потуг бюрократичних чи пришкільних структур.
У таких закладах учитель працює із задоволенням, бо має змогу зосередити свої та учнівські зусилля на предметній програмі, а не на показниках мильних рейтингів і у цьому програмному полі з успіхом черпає все необхідне для зростання вихованої особистості.
В таких колективах не потрібно проводити відкриті уроки, для яких учні наперед завчають учительські заготовки. Там панує атмосфера відкритої партнерської співпраці. У тому числі і з батьками. Останні радо йдуть назустріч матеріальним потребам школи і ніколи їм не приходить в голову думка, що з них "деруть гроші".
Не так вже й складно організувати навчання так, щоб не відправляти якомога раніше дітей додому виконувати домашні завдання, а натомість наситити день вчительськими консультаціями. Відтак потреба у заняттях з репетиторами лишиться лише у дійсно слабких учнів.
Всі інші добре розвиватимуться без надмірних витрат батьківських грошей, власного часу та сил на всілякі "підготовчі" курси і тому подібне. Престиж вчителя отримає реальне суспільне визнання. Зі свого боку культурно-виховна діяльність матиме свій соціально-природний вихід, бо всі репетиції, змагання, пошукові і інші позакласні заходи, гурткова чи факультативна робота проводяться не за рахунок уроків і не після навчального дня, коли дитина втомлена і голодна.
А коли? У середині кожного навчального дня, бо ж ніхто не заважає запровадити по-справжньому велику перерву (більше години). А ще по-суботах, адже будівля із замком на дверях під кінець тижня (вихідні) не є синонімом сучасної школи як осередка культури. Відтак на сцені та площадках школи з'являються не лише вибрані, а й масовий загал. Так внутрішня напруга від нереалізованого бажання отримати увагу до своєї персони у більшості дітей відпадає сама собою, а з нею і небезпеки можливих асоціальних проявів як відчайдушний спосіб звернути на себе увагу.
Гармонійно цьому сприяють і планові протягом навчального дня години громадянської діяльності замість пострадянських класних виховних годин. Ці години є таким обов’язковим елементом тижневого розкладу роботи класного керівника/вихователя чи тьютора, як і навчальні пари вчителя.
Не дурні європейці, що обіднього двогодинного перепочинку обов’язково дотримуються і у шкільних закладах: опісля гарного та активного відпочинку від навчання як такого, уроки після перерви сприймаються легко та з приємністю. Наведені вище тактично-організаційні підходи є прийнятними та доцільними й у наших українських умовах. Досвід нашого ліцею щодо великої щоденної перерви у 70 хвилин вже двадцять років поспіль сприймається шкільним та батьківським загалом міста як природна, хоча й специфічна для ліцею традиція. І деякі школи вже зробили її такою ж і для себе.
От, тільки ж чиновники не такі дурні, щоб активно пропагувати нову цікаву практику якомога ширше, бо так можна вряди годи зламати звичну бюрократичну систему, котра їх же годує.
Втім, своїх дітей та онуків вони повсякчас намагаються прилаштувати саме до закладів, котрі мають неформальне визнання та власне сучасне обличчя. Чому ж бо ні, якщо у таких закладів немає проблеми плинності кадрів, а навпаки існує конкурс на вчительські місця. А ще вони не мають проблем щодо асоціальної поведінки серед учнів, бо кожен з них має можливість реально заявити себе видимим та соціально значимим.
Одне гріє душу – у такій атмосфері й виростають ті, хто подбає, щоб у майбутньому держави бюрократично-трутнева надбудова не зруйнувала самого будинку як те сталося з її радянським варіантом.