Незбагненна Тарноруда
Подільське село Тарноруда, напевно, мало чим відрізняється від інших українських сіл. Проте як і кожне українське село Тарноруда – це неповторна історія віддзеркалена передусім у долях простих людей.
Для мене це не велике, але й не маленьке мальовниче подільське село на березі Збруча – мала батьківщина моєї матері і двох її рідних сетер. У дитинстві доводилося бувати у Тарноруді практично щороку. Та минув уже не один десяток років, коли в силу різних обставин Тарноруда залишалася тільки добрим дитячим спогадом.
Думаю, що не має сенсу переповідати історію села. У мережі Інтернет можна знайти цікаві краєзнавчі розвідки. Лише зазначу, що літопис села – дивовижне розмаїття фактів. Якщо їх підсумувати, то неодмінно постане Україна з її драматичним минулим, яке не "можна читати без брому".
Польське панування, національно-визвольна війна під проводом гетьмана Хмельницького, знову різноманітні окупації, знову війна за Українську державу, відступає Петлюра, наступають більшовики, Голодомор, через Збруч переправляються відділи ОУН, незалежна Україна, пів села голосує за Януковича, а пів – за Тимошенко. Усі разом розчаровані у Ющенку. Все це – Тарноруда. Все це – Україна.
Однак у цій історії існує один момент, який варто наголосити. Найбільшої кривди, як на мене, село зазнало від радянської влади. І не тільки тому, що був Голодомор, а насамперед через відчайдушні спроби знищити будь-які прояви духовного життя селян.
У моїй пам’яті назавжди залишилися розповіді діда Йосипа і баби Христини, які доволі часто і в деталях розповідали про сільську Церкву, яку демонтували комуністи. Дідусь був відомим на всю околицю столяром, а тому і його "запросили" до цієї невдячної справи. Під різними приводами він відмовлявся вчиняти гріх. Згодом охоче про це розповідав онукам, розповідав, до речі, як "науку", що її маємо затямити.
А ще закарбувався у дитячій пам’яті напіврозвалений костел, а точніше – склад для мінеральних добрив, який вражав своєю монументальністю та неприємним запахом, що виходив із зачинених на "колодку" дверей.
І ось, коли нещодавно приїхав до Тарноруди, то одразу ж зрозумів, що не полишає відчуття якоїсь неоднозначності в оцінці того, що відбулося у селі. За десятки років, в тому числі і часів незалежної України, практично нічого не змінилося у соціальному плані: жахливі дороги, важка праця на землі за "копійки", покинуті хати, яких стає дедалі більше.
Водночас у селі, не зважаючи ні на що, відродилося церковно-релігійне життя. Тітка Манька, яка раніше так любила розповідати про героїчні колгоспні "трудодні", цього разу розповідала з якими великими зусиллями добивалася будівництва у селі православної Церкви.
Для цього їздила у район і доказувала, що в селі уже була Церква, а тому нова має бути на "старому місці". Їй не вірили. Вона – доказувала. А потім на Церву не вистачило дощок. Вона їх дістала. І сьогодні у селі є православна Церква.
І не тільки православна. Напівзруйнований костел, а точніше склад для міндобрив, виявився справжньою релігійною та архітектурною цінністю. Його давня історія не може залишити байдужим будь-якого християнина.
Виявляється, перший костел (дерев’яний) був поставлений тут ще у 1355-1365 роках на місці знайденої Чудотворної ікони Христа Спасителя. Згодом костел став греко-католицьким храмом. А після 1643 року, коли у Тарноруді виникла римо-католицька парафія, на його місці був зведений новий костел, що його освятив кам'янецький єпископ Стефан Рупнеський.
У 1754 році костел був реставрований княгинею Ізабеллою Любимирською у стилі пізнього бароко. Увесь цей час, аж до 1920 року тут зберігався Чудотворний образ Христа Спасителя, а Тарноруда перетворилася на паломницький центр: як Почаїв для православних, а Зарваниця для греко-католиків.
У 1920 році ікону перевезли до Тернополя. Звідси вона помандрувала до польського містечка Зєльонка Паслецька, де й зберігається у місцевому храмі і є великою релігійною святинею для поляків.
"Чорні дні" для костелу настали у радянські часи. Крім того, що він був перетворений на склад мінеральних добрив, неподалік нього збудували "палац культури", а по-сільському – клуб, фасад якого закривав костел і мав символізувати остаточну перемогу атеїзму в Тарноруді.
У 1989 році костел повернули вірянам. У 1990 він був відреставрований, а наступного року повторно освячений під титулом Матері Божої Святого Скапулярія. Сьогодні костел – справжня культурна перлина Тарноруди і Поділля, а відтак важливий церковно-релігійний осередок України.
Цікаво, що село хоч і поділене за чіткою конфесійною ознакою: близько 100 його мешканців регулярно відвідують костел, а 80 – православну Церкву, їх ставлення до проблеми міжконфесійних взаємин дуже здорове і промовисте.
Наприклад, моя православна тітка Нелька весь час із хвилюванням розпитувала про здоров’я "митрополіта Владімира", і водночас пишалася тим, яким молодим є патріарх Святослав.
Чому вирішив написати про все це? Щоб вкотре наголосити одну незбагненну для наших недругів аксіому: ніщо не може знищити націю, коли вона здатна на своє духовне відродження. Селяни села Тарноруда, як і решта українців, це довели.