Стереотипи нового українського кіно

Цьогорічний Одеський фестиваль, що закінчився 22 липня, актуалізував дослідження стану нового українського кіно. Однією з основних програм фестивалю став Національний конкурс, крім того в фестивальному центрі протягом тижня функціонував Відеорум, де можна було ознайомитися також з кінофільмами, що не потрапили до числа конкурсантів.

Цифри насправді вражають: на розгляд відбіркової комісії фестивалю, що складалася з кінокритиків, режисерів і продюсерів, було подано майже 100 різноформатних робіт. Безпосередньо в Національному конкурсі було представлено 18 робіт, з них 5 повнометражних ігрових та 2 повнометражні документальні.

6 короткометражних робіт конкурсу представляли новий альманах "Україно, goodbye!" від продюсерів Володимира Тихого і Дениса Іванова, відомих серією коротких фільмів "Мудаки. Арабески".

Зважаючи на недостатню кількість повних метрів, організатори представили різні по хронометражу українські фільми в єдиній секції, як наслідок Національний конкурс об’єднав майже всіх помітних режисерів сучасного українського кіно: Володимира Тихого, Михайла Іллєнка, Олександра Шапіро, Сергія Буковського, Валентина Васяновича, чий фільм "Звичайна справа" був представлений ще й в Міжнародному конкурсі.

Весь масив українських робіт на фестивалі створив враження процесу активного кінематографічного бродіння, склалося враження, що по всій Україні пробуджується і міцніє широка мережа незалежних творців, які сьогодні пробують сили в короткому метрі, але вже завтра зможуть знімати і повнометражне кіно. Якщо перейти від статистики до якостей, ситуація виявляється більш строкатою та менш притомною.

Незалежні роботи маловідомих майстрів, як і роботи вчорашніх студентів, найчастіше виявляються надто прямолінійними, недотепними, зухвалими та хворіють шкідливими амбіціями "великого кіно" ("Візит" Єлизавети Сміт, "Ревнощі" Алана Бадоєва). Жага знімати та тупий професіоналізм у більшості робіт відчуваються сильніше за авторське відчуття естетики чи філософську позицію.

"Ревнощі" Алана Бадоєва

Кволий рівень студентського кіно в Україні був продемонстрований не так давно на фестивалі "Відкрита ніч", де більшість режисерів (переважно випускників або майбутні випускників головного українського кіновузу ім. Карпенка-Карого) погрузли в "кліповій" або "рекламній" естетиці, блідих стилізаціях під ретро або спробах безсловесного поетичного кіно під меланхолічний клавішний ембієнт (останнє притаманне переважно майстерні Михайла Іллєнка).

Роботи програми Одеського кінофестивалю показали, що іншою розповсюдженою залежністю українського кіно виявляється літературоцентричність робіт. Для багатьох режисерів просте бажання донести історію, не залежно від її актуальності сучасним соціальним чи мистецьким контекстам, виявляється задачею максимум ("Дивні люди" Кріса Вудса, "Мама" Дмитра Суржикова).

Як наслідок найбільшою проблемою нового українського кіно, особливо україномовного, лишається імітація простонародності, штучна книжкова мова героїв, коли гопники або міські бабусі розмовляють кривою, неживою, псевдофольклорною мовою ("День Незалежності" Антоніни Ноябрьової, "Сова", Оксани Казьміної).

"День Незалежності" Антоніни Ноябрьової

Найкраще ця вада помітна в реалістичних роботах серії "Україно, goodbye!". Темою цього проекту є питання еміграції українців. Своїм тверезим соціальним ракурсом, похмурим антигламурним цинізмом і навіть дотепністю "Україно, goodbye!" – безперечно важливе явище для українського кінематографу. Хоча багато робіт проекту виявляються критично абстрактними ("Без ГМО" Лариси Артюгіної, "Янгол смерті" Володимира Тихого) або академічними ("Борода", Дмитра Сухолиткого-Собчука) і навіть банальними ("Гриби" Валерія Шалиги).

"Янгол смерті" Володимира Тихого

Головний жанр альманаху – анекдот. Його найхарактерніша і, можливо, найцікавіша робота – фільм "Гамбурґ" Володимира Тихого, герой якої замість бажаної подорожі за кордон відправляє туди лише імплантовану нирку. Найбільш симптоматична робота – непоганий стриманий фільм "Красива жінка" Альони Алимової.

Героїня фільму, типова "синя панчоха", працівниця бібліотеки закохується у всюдисущий медіаобраз Віктора Януковича, від чого почувається спочатку збудженою, а потім обманутою. У фільмі дуже мало слів і, що важливо, саме в момент появи на екрані мови (Янукович говорить з білборду своєю відомою нахабно шепелявою інтонацією) фільм втрачає переконливість, програє, починає виглядати більш побутовим і кітчевим.

"Красива жінка" Альони Алимової

Абсолютно протилежною по настрою до альманаху "Україно, goodbye!" була чудова і несподівано смішна комедія "Жовта квітка для месьє Бурійона" Лариси Артюгіної. В ній сатирично проілюстровано ситуацію лінгвістичного лікнепу української міліції в підготовці до Євро. Фільм показує як типовий український міліціонер (блискуча комічна харизма Володимира Ямненка) вимушений зустріти з літака французького письменника Бурійона.

Легендарна кіностудія імені Олександра Довженка подавала на фестиваль півгодинну документальну роботу "Тихе місце" Олесі Бортняк, раніше вже показану в рамках київських Docudays UA. Попри асоціації з класичними роботами Фредеріка Уайзмана і витіснену з мейнстримних медіа тему життя людей з психічними розладами, в цілому ця робота вражала мало.

Інша пізнавальна документальна робота конкурсу "Таємна свобода" Сергія Лисенка журливо паразитувала на славетних міфах українського радянського кіно. Тому з документальних робіт фестивалю хочеться виділити хіба що фільм "Україна. Точка відліку", в якій знаний режисер Сергій Буковський з хірургічною пильністю розслідував історичні та політичні обставини феномену української незалежності.

І все ж найцікавішими українськими фільмами, які можна було побачити на фестивалі в Одесі виявилися дві позаконкурсні роботи.

Єва Нейман зі своїм фільмом "Будинок з башточкою" перемогла в конкурсі постсоціалістичного кіно "Від Сходу до Заходу" (а не в основному конкурсі, як інколи повідомляють) 47-го Міжнародного кінофестивалю в Карлових Варах, чим спровокувала хвилюючі очікування свого фільму. Фільм Нейман знятий по мотивам однойменної автобіографічної повісті Фрідріха Горенштейна і розповідає сувору історію маленького хлопчика і його мами в тилу в 44-му році. Роль матері була однією з останніх для культової акторки Катерини Голубєвої.

[L]"Будинок з башточкою" – за естетикою зразковий радянський фільм. Це стримана холодна стилізація, що візуально настільки схожа на манеру радянських шедеврів про війну, як то робіт Аскольдова чи Гєрмана, що виникало враження, ніби, перед нами оригінал тієї епохи, робота розсекречена, чи з запізненням знята з полиці. Невипадково в свій час екранізувати Горенштейна мав намір Андрєй Тарковський.

Іншою українською роботою, яка вразила на фестивалі, був фільм "Час життя об’єкта в кадрі" українського режисера, що мешкає в Італії Олександра Балагури. Фільм європейський по духу і значенню, водночас інтимна і вразлива робота, що нагадала твори таких експериментаторів сучасного кіно як Хосе Луїс Герін, Амос Гітаї і, звичайно ж, Жан Люк Годар (один з героїв фільму дуже тішиться з того факту що легендарні режисери Годар і Ален Рене все ще живі).

"Час життя об’єкта в кадрі" натхненний легендарним фотографом і винахідником зоопраксископа Едвардом Мейбріджем. Фільм зроблений з використання фоторобіт Євгена Павлова та інших фотографів і досліджує універсальні питання часу і пам’яті.

Робота, інша назва якої "Фільм про незнятий фільм", демонструвалася в Одесі на не анонсованому сеансі в напівсирому робочому вигляді. Балагура самостійно вживу озвучував недороблені частини фільму.

В передостанній день Одеського кінофестивалю на Ланжеронівських сходах під акомпанемент виступу гурту "ДахаБраха" символічно показували відреставровану версію фільма-емблеми українського кінематографу "Землю" Олександра Довженка.

Схоже, нове українське кіно знаходиться в тісних лещатах між пафосом відповідальності перед могутньою історичною спадщиною та прислужуванням марнотним і строкатим соціальним реаліям. Позбавитися цієї тісноти на сьогодні виявляється під силу лише радикальним, відкритим та незаангажованим митцям.

Усі фото з сайту Одеського міжнародного кінофестивалю