Слова на букву Х, або новий український Буквар

Цього року моя мала пішла до школи. Багато про це розповідали жахів, багато я сама боялася – але сталося краще, ніж очікувалося, дитина слухняна, швидко втягнулася, бігає до школи залюбки. Я, відверто кажучи, намагалася в учбовий процес не сильно занурюватися – нащо ж знати те, чого не можеш змінити?

Але ж сталося. Якось ввечері донька підійшла до мене засмучена і каже: "Нам оце треба вивчити віршика на завтра, і щось не виходить". Я помацала їй лоба – ні, температури немає. І розгубилася – бо то було моє єдине розумне припущення, чому дитина, якій книжки почали читати з півроку, яка в чотири знала всі, справді всі, вірші Чуковського, Заходера і вже добрячий шмат тієї золотої рибки – а в п’ять – всього Андрусяка, якого вдалося знайти, блискучі українські переклади Усачова і ще дві полиці книжок, яка декламувала вірші сама собі, ідучи до дитсадка темним зимовим ранком (останній раз кажу, закрий рота, горло застудиш!) – чому ця дитина не може зараз, в шість з гаком років, вивчити якогось жалюгідного віршика на 4 рядки? І тоді я відкрила підручник.

І одразу, люди, почала читати того вірша на сторінці 33:

Хотіла б я уміти

Швидко так читати,

щоб усі на світі

книжки прочитати!

І підпис: Володимир Лучук

Ну?! Що саме вас в тих нещасних чотирьох рядках вражає найбільше? Зайвий склад вже в першому скаліченому рядочку, через який одразу втрачаєш ритм? Приголомшливий зміст, який взагалі непросто одразу осягнути? Чи, нарешті, незбагненна ця рима, на тлі якої класичні "рози-морози" виглядають справжнім шедевром? "Читати-прочитати"! Та це ж знахідка!

Здається, першокласницю мою вразило все це скопом – і вразило не по-дитячому. Це треба було роками пхати їй в голову кращі зразки дитячої поезії, щоб зараз вона була змушена перетравлювати таке? Не дивно, що воно не лізе – скажу відверто, я й сама так і не спромоглася вивчити ці 4 рядки. А діти, яким батьки не пхали? То їм же ще гірше, бо школа за задумом мала стати місцем, де їх гарантовано познайомлять з гарною українською поезією.

Тоді я стала читати підручника далі – ну, просто щоб знати, чого боятися. І, знаєте, знайшла таки ці кращі поетичні взірці - але що з ними зробили! Ось, прошу: такий собі імпровізований віршик "за Лесею Вознюк" – так його підписано.

Чванькувато тітка-чапля через річку чап-чалапа.

– Куди, чапле чепурненька, чимчикуєш так раненько?

– Йду на ярмарок хутенько, треба яблук чималенько.

Чому "за Лесею Вознюк"? О, це найцікавіше. В інтернеті вже давно існує один з варіантів української веселої абетки – дотепні віршики різних авторів, в яких переважно зустрічаються слова на певну літеру. Віршики, треба сказати, майже всі пречудові, переконайтеся самі.

Так от, перші два рядки з цитованого вірша – справді текст прекрасної дитячої поетки Лесі Вознюк про букву Ч.

Але закінчується він в оригіналі геть по-іншому, а саме: "Кличе чайка гостювати, буде чаєм частувати". Ну ви, мабуть, помітили, тут багато слів на Ч, і, взагалі, одразу впадає в око, що авторка вільно володіє українською мовою та обізнана з кращими надбаннями сучасної поезії. Але це впадає в око в інтернеті, а в підручнику – ні, бо там третій рядок про яблука, бачите?

Це його упорядники букваря присобачили замість оригінального. А щоб зрозуміти, нащо вони зробили таку капость, таку безсовісну дурню, треба відповісти на одне просте питання для першого класу: до якої літери підверстано цього віршика? Люди, ніколи не вгадаєте.

До літери Я. До літери Я, мамою присягаюся! Сторінка 144, прошу. Навіть слово ЯБЛУК в третьому, несправжньму рядку рясно виділено – ну які ще питання?!

Для особливо допитливих повідомляю, що до букви Ч на іншій сторінці йде невеличке оповіданнячко, в якому і справді є слово з цією літерою. Знаєте яке? "Печериця". І зрозуміло, чому так – адже віршика про Ч вони вже використали, а іншого, мабуть, немає...

Взагалі про цю "щасливу" формулу – "за таким-то" хочеться сказати окремо. Більшість прозаїчних та половина поетичних цитат букваря підписано саме так. І це просто суцільний жах, свідоме і невиправдовне шкідництво.

При ретельному перегляді можна знайти в підручнику прізвища і Сергія Козлова, і того ж Івана Андрусяка, і Івана Малковича – але в такому спотвореному, примітивному, тупому переказі, що краще б їх там не було.

Шматки тексту, наживо вирвані з твору, без початку і кінця, позбавлені елементарного сюжетного сенсу, переказані людьми з квадратними, застиглими в найгірших радянських штампах мізками – дуже шкода, що за браком місця не можна навести приклади.

Готуючи цей текст, я дізналася, що наше міністерство освіти має право використовувати в підручниках твори українських письменників (до речі, нічого не знаю про російських) безкоштовно та на свій розсуд. Погано для письменників, але, за задумом, мало б бути добре для учнів – бо твори у вільному і безкоштовному користуванні.

Але в якому всесвіті упорядники підручників мають право переписувати авторські твори до невпізнанності? А потім підписувати їх "за таким-то", ставити після своєї "творчості" прізвище порядного письменника?! Це вже, як на мене, судова справа – про захист професійної репутації.

Але насправді подання дітям кастрованих та пошматаних зразків літератури та поезії – далеко не єдина хиба цього букваря. Якщо уважно прочитати його тексти, впадає в око, що абсолютна кількість його сюжетів відбувається в селі.

Принципово, виключно, тільки в селі – якщо відкинути "лісові" історії, героями яких є, переважно, звірятка.

Причому в селі невизначеного часу, без учора і сьогодні, і, природно, без завтра, в селі, що, як муха в бурштині, навік застигло в свідомості та підсвідомості адептів примітивного українського патріотизму.

Це ідеальне, як Платонова печера, недосяжне та бездоганне село одразу впізнається, адже про нього стільки говорять навколо, це ж наш український едем до гріхопадіння, де люді щасливі, земля родюча, відносини чисті і традиції непорушні – а все інше від лукавого.

В підручнику цей парадіз неодноразово змальовано. Зазвичай це такий собі непоганий сучасний заміський котедж, біля якого господар лопатою копає щось в городі, господиня порається у дворі, а поруч граються діти в вишиванках.

Тобто люди поводяться, як сто або двісті років тому, вдягнені так, як ані тоді, ані зараз в селі в будні не вдягалися, і при цьому будинок в них сучасний просто на заздрощі, але ніякого, приміром, авто поряд немає. Гречана каша в мізках та й годі!

Я знайшла два з половиною міські сюжети – як дівчинка боялася павука, і татко викинув його в кватирку, як онук доглядав за хворою бабусею і, нарешті, як хлопчик познайомився в інтернеті – справжній прорив! – з дівчинкою, а потім несподівано зустрів її вже в реалі, коли приїхав влітку в село до бабусі (знов таки, але нехай вже).

Буквар наполягає: "Твоя долонька така маленька. Проте стільки вже вміють твої пальчики: і город копати, і картоплю садити, і в хаті мести, і воду нести... " (стор. 106)

Та невже? Про город, курей, працю в полі, доглядання худоби та інші буколічні радощі - на кожній сторінці, в кожному рядку, невпинно та невблаганно. Люди, для кого це написано?

Адже навіть вікіпедія вже твердить, що міське населення України складає майже 70 відсотків. Урбанізація йде шаленими темпами і, судячи з того, що я бачу в Києві, дітям краще треба дати такі-сякі знання про життя у місті, адже вони потім все одно приїжджають сюди, але продовжують тут жити як у селі або в містечку.

Чимало українських дитячих письменників вже давно пишуть "міські" казки, віршики та оповідання – адже їхні читачі, українські діти, живуть переважно в містах. Але в підручнику - зась.

Неначе про восьме диво світу, один-єдиний раз згадується про метро, один раз – про театри, ну, що вони взагалі є. Щоб ви знали, судячи з підручника, їх у нас в країні два – Опера у Львові та Ляльковий театр у Києві.