Знову про аборти?

Це вже не смішно. Некомпетентність українських політиків не те, що вражає – стає просто загрозливою. Говорити про щось, про що вони не мають ні найменшого уявлення, вони вміли й раніше, але тепер пішли далі – замість того, щоб хоча б приблизно вияснити суть проблеми, зразу стали пропонувати закони до прийняття.

Причому, як виявилося, це абсолютно не залежить ні від кольору партійного прапора, ні від того, які саме цінності вони на словах сповідують. Рік тому закон про заборону абортів намагався подати член фракції "Батьківщини" Андрій Шкіль, потім – член Партії Регіонів Віталій Журавський, тепер – аж троє молодиків від фракції "Свободи".

Звернуть увагу – всі чоловіки, жодної жінки. Ще й такі, що не мають найменшого відношення ні до медицини, ні до жіночих організацій, ні до соціальних чи психологічних проблем.

У будь-якому випадку, варто було б спершу уяснити суть проблеми, замість того, щоб пропонувати закони без ніякого суспільного обговорення, залучення експертів чи хоча б тих, кого вони безпосередньо стосуються. Так ні – зразу забороняти!

Аборти – це зло?

Так, безперечно, хто би сперечався? Вони негативно відбиваються на усіх, хто має до них відношення – це давно вже не секрет для психологів та психотерапевтів.

Дитина, народжена після зробленого її мамою аборту, відчуває свою вину за те, що живе – бо замість неї мав жити хтось більш достойний. Дитина, в житті якої аборт був вже після її народження, відчуває, що в сім’ї когось не вистачає. Іноді навіть грається з уявним братиком чи сестричкою – так, ніби вони насправді є.

Але здається, що найгірші проблеми переживають ті діти, які хоча й народилися, але які самі були під загрозою аборту (мама роздумувала, чи варто їх народжувати). В таких дітей майже немає шансів прожити успішне життя.

Тому іноді й справді закрадається думка – а чи не краще було б, якби мама таки взяла гріх на душу і не народжувала б цю дитину, прирікаючи її цим на страждання?

А як у природі?

Це важко усвідомити, але вбивство матір’ю (батьками) власної дитини в природі – цілком нормальне явище. Правда, лише за певних умов.

Або тоді, коли рік несприятливий і батькам не вистачає харчів на вигодовування усіх дітей. Або тоді, коли прагнення до конкуренції закладено в основу виживання всього виду. Наприклад – у хижаків.

Ба, більше того – дитинчата жіночої статі у самки гієни, якщо вона є вожаком зграї, самі перегризають одна одну, поки не залишиться тільки одна. І мати ніяк на це не реагує. Такі умови конкурентного відбору, що тут поробиш?

Тож вбивство дитини в тому разі, коли мати не може його вигодувати, виростити і поставити на ноги, до певної міри є нормальним і природним явищем, як би цинічно це не звучало.

Хоча й суперечить нашим морально-етичним цінностям. Але морально-етична проблема має вирішуватися саме в морально-етичному контексті, а не шляхом заборони.

І якщо держава, церква чи благодійні організації проти абортів не хочуть їх допускати, то вони не повинні карати жінку тюрмою (чи дитиною), залишаючи її наодинці з власними проблемами. А навпаки – повинні брати на себе відповідальність за протікання її вагітності, народження і навіть за наступну долю її дитини.

Забороняти і карати любий дурень може.

Морально-етичні аспекти

Ось тут складно, насправді. Вирішення цієї проблеми розривається десь між двома полюсами –надмірного матеріалізму і бездумного фанатизму.

І як завжди – істина десь посередині. Часи переможного матеріалізму давно вже пройшли, тож тепер вже не можна вважати, що людина є повністю матеріальним творінням.

Інакше звідки беруться мертвонароджені діти (діти, в яких не вселилася душа?), інакше неможливо пояснити чому навіть при важких психічних захворювань – навіть при аутизмі чи шизофренії повторюваність захворювання навіть в однояйцевих близнюків не складає 100%.

А з іншого боку – так само ми не можемо однозначно судити й про те, коли саме вселяється душа і що саме є ознакою життя. Вірити, що Бог її вкладає туди з першою часточкою сперми, яка досягнула цілі, як це нас намагається переконати християнська церква, теж навряд чи варто.

Але що точно – зрозуміло, що дитина, здатна виживати поза тілом, наприклад 7-ми місячна, нічим вже особливо не відрізняється від новонародженої.

Інше, що теж вже доведено психотерапевтами – людина пам’ятає багато що зі свого внутрішньоутробного розвитку. І саме так, ніби перебувала там, всередині. А от звідки береться те, що визначає її розум, характер і пам’ять – що ми зазвичай й схильні вважати "душею", ми все ще не знаємо.

Християнська церква "за замовчуванням" припускає, що Бог для кожного з нас щоразу створює душу заново. Американський психоаналітик Станіслав Гроф більше схиляється до східної концепції багаторазового втілення – реінкарнації. Офіційна наука – розгублено мовчить.

Але з якої саме релігійної концепції ми б не виходили, позбавляючи людську душу шансу втілення, ми звичайно здійснюємо гріх. Але й народжуючи дитину на страждання, іноді навіть без її згоди – теж! Бо навряд чи якась людина свідомо прагнула б до страждань.

Тому безперечно, аборти – це зло. Але й масове неконтрольоване народження усіх дітей підряд, особливо якщо ти їх не в змозі прогодувати – теж. Так само як злом є прирікання дитини на життя в сім’ї, де вона небажана. Тому що там її зроблять винною в усіх проблемах.

Однак й це ще не все – ще більшим злом є народження дитини задля того, щоб знущатися з неї. Так теж буває, і не так рідко, як комусь здається – не треба мати ілюзій. Тим більше, що про реальний обсяг насильства над дітьми у сім’ях ми можемо тільки здогадуватися.

Особливо якщо мова йде не про фізичне, а про духовне насильство, що взагалі буває ну дуже вже часто. Тому й справді іноді видається, що краще вже вбити тіло, ніж душу…

Соціально-психологічні наслідки

Дивними можуть стати й соціально-психологічні наслідки подібного кроку. Про те, які загрози несуть підпільні аборти, відомо. Недаремно ж радянська влада відмовилася від їх заборони, чи як хто вважає? Навіть незважаючи на те, що після війни потребувала нових солдатів.

Мова про інше – якими можуть стати наслідки цього та інших подібних кроків в далекій перспективі? Бо в загальному тенденція досить тривожна. Будемо говорити відверто – допомога на народження дітей стала спасінням переважно для не дуже забезпечених і не дуже освічених родин.

А заборона всиновлення українських дітей іноземцями, з ініціативою чого теж як навіжена носилася "Свобода", обов’язково призведе до збільшення в країні кількості дітей з порушеннями розвитку. Хоча б – з тим же аутизмом, державної програми лікування якого в нас все ще немає, з ДЦП, з порушеннями інтелекту і тому подібним. І особливо – в разі відміни абортів.

Тож яку націю ми отримаємо вже через двадцять років? Дітей з особливими потребами, які виросли в інтернатах і які не мають де жити після їхнього закінчення, які не знають багатьох елементарних речей, так як спілкувалися з одними тільки з вихователями? І які потім будуть здебільшого або бомжувати, або спиватися?

Що ж тоді робити?

Але й вирішити проблему абортів насправді не так складно. Лише треба хоч трохи подумати. Що, правда, нашим політикам недоступно. І для початку слід нагально вирішити проблему житла для дітей, що закінчили інтернати.

Бо якщо в цій країні існує хоч одна категорія громадян, яка потребує безкоштовного житла, то це не депутати, не чиновники міськради, не вчителі і не лікарі, не міліціонери, і навіть не багатодітні родини – це тільки діти-випускники інтернатів.

Якщо ж цього так і не буде зроблено, то про будь-яке подальше вирішення проблеми абортів говорити вже просто смішно. Але, якщо ми все-таки зможемо хоч трохи вирішити цю проблему, хоча б для початку створенням гуртожитків для них, тоді нам потрібно буде:

1. Максимально сприяти розвитку дитячих будинків сімейного типу – тут Віктор Ющенко був правий.
2. Максимально, наскільки це можливо, щоб не порушувати безпеки самих дітей, спростити процедуру усиновлення.
3. Обмежити виплати по допомозі дітям лише якоюсь певною кількістю – скажімо в Франції вони припиняються після 6-тої дитини. В нас, можливо, варто зупинитися й на меншому – 4-х чи 5-ти.
4. Не карати за аборт, але максимально полегшити процедуру відмови від дитини – щоб будь-яка дівчина, яка хоче відмовитися від неї, могла б легко її народити і віддати на виховання іншим, не боячись притому кримінального переслідування. Можливо навіть – з можливістю потім повернути дитину собі, скажімо після досягнення нею 2-х річного віку. Скільки в нас вагітніють в юному віці, хтось знає?
5. Проводити роз’яснювальну роботу з матерями, яка б не позбавляла їх вибору, але яка б переконувала їх не робити цього. У випадку, якщо мати хочеться відмовитися від дитини, держава повинна брати на себе забезпечення матері на весь залишок вагітності.
6. Враховувати думку мужчин при перериванні вагітності. Так, майбутня дитина – це не просто жіноче тіло, як іноді кажуть самі жінки, це й справді щось більше. Але оскільки при цьому можуть порушуватися права жінок, це питання потребує більш глибокого обговорення. Хоча й зрозуміло, що якщо жінка бажає перервати вагітність, а мужчина – ні, то він їй якимсь чином повинен компенсувати незручності, пов’язані з вагітністю, в т.ч. – матеріально.
7. НЕ приймати закон про заборону абортів, просто зробити цю процедуру дещо довшою, даючи жінці час на розуми і обов’язкову безкоштовну психотерапевтичну бесіду.
8. У випадку насильства жінка повинна мати право самій приймати рішення про аборт. Навіть в тому разі, коли сам факт насильства довести неможливо, як це й буває у більшості випадків. Хоча й невідомо, як краще впорядкувати цю процедуру. Але напевно навіть в цьому разі можливість жінки легко відмовитися від дитини після її народження мала б хоч трохи вирішити проблему.

Ось так, приблизно – залишмо час і місце для висловлення своєї позиції й іншим зацікавленим сторонам. Одне тільки незрозуміло – наші політики взагалі здатні хоч щось вирішувати, хоча б на такому рівні?

Не кажучи вже про те, щоб провести широке суспільне обговорення, залучити експертів і всі зацікавлені сторони? Чи тільки й вміють з усього розмаху шаблюкою рубати, вирішуючи чужу долю? І замість вирішення старих проблем постійно створювати все нові й нові?