Діти-аутисти. Які вони?

62743
27 жовтня 2011

Аутизмце захворювання, що розвивається у дітей у віці приблизно 2 роки і проявляться в специфічних розладах розумової діяльності – порушенні діяльності емоційної сфери зі збереженням інтелектуальної складової мислення.

Майже завжди при аутизмі страждає мовлення, хворі уникають зорового контакту з дорослими і ровесниками, схильні до стереотипії (ритмічного повторення одних і тих же рухів) та одноманітних проявів активності.

Діти-аутисти заглиблені в себе, часто повторюють одні і ті ж жести, можуть годинами складати кубики чи ходити від стінки до стінки. В деяких випадках, особливо коли їм щось не вдається (а таке буває доволі часто), можливі прояви автоагресії.

Широкому загалу ця хвороба стала відомою завдяки фільму 1988 року "Людина дощу" з Томом Крузом та Дастіном Хофманом у головних ролях, що розповідає про двох братів, з яких один був аутистом.

Не знаю, як у кого, але здається, що в більшості людей після його перегляду ця хвороба викликає навіть певну симпатію, розповідаючи про розвинуті, майже геніальні логічні здібності цього аутиста.

Часто це дійсно так – вони легко запам’ятовують прості числа, подумки здійснюють складні арифметичні дії, проявляють особливий інтерес до техніки і запросто її розбирають.

Іноді цей інтерес набуває просто катастрофічних форм – батькам такої дитини достатньо тільки на мить відвернутися – і все! Телевізора чи приймача як не бувало – тільки деталі.

Так що, незважаючи на усі свої здібності, аутисти все-таки потребують якоїсь додаткової підтримки. Хоча б самої елементарної. А фактично навіть – потребують її протягом усього свого життя, адже з віком захворювання не минає.

А проте більш чи менш успішна соціальна адаптація аутиста цілком можлива – залежно від того, наскільки рано почати працювати з такою дитиною і якими саме методами.

Тому при цій хворобі такою важливою стає її рання діагностика, вміння виділяти її як самостійне захворювання, що вимагає окремого лікування.

Тим більше, що іноді батьки вважають свою дитину лише дещо замкнутою, незвично обдарованою, як тепер модно казати – "індиго". А тому й не бажають нікуди звертатися.

І це притому, що поширеність цього захворювання у нас становить 4-5 (або й навіть більше) випадків на 10 000 населення (0,04 – 0,05%), що не так вже й мало.

За цим показником аутизм стоїть на четвертому місці після розумової відсталості, епілепсії та ДЦП. Але на відміну від цих хвороб, більшості з нас про нього майже нічого не відомо.

Раніше його вважали одним з проявів дитячої шизофренії або класифікували як розумову відсталість. А як окрему хворобу стали виділяти зовсім недавно, у 40-х роках минулого століття.

Проте ще й дотепер його етіологія (походження) фактично невідома. Один з перших дослідників аутизму, австрійсько-американський психоаналітик Бруно Бетельгейм цілком в традиціях психоаналізу вважав аутизм наслідком проблем у стосунках дитини з матір’ю.

Аутизм й справді часто виникає у дітей, що виховуються в неповносправних (дисфункційних) сім’ях, але говорити про його однозначну залежність саме від цього фактору тепер вже не доводиться.

Зараз здебільшого його відносять до хвороб, пов’язаних з органічними ураженнями мозку. Це може статися або внаслідок порушення обміну речовин (наприклад отруєння солями важких металів чи нестачі в організмі цинку), або – внаслідок дії спадкових генетичних факторів.

Правда відомі випадки, коли з двох однояйцевих близнюків одна дитина могла страждати цією хворобою, а інша – ні. Генетика – одна і та ж. Однаковим був і внутрішньоутробний розвиток та соціальні умови. Батьки – теж. Значить … є ще щось?

Цікаво, що в часи Бетельгейма аутизм часто вважали хворобою лише єврейських дітей. Але насправді тоді це пояснювалося тим, що для того, щоб знайти хорошого спеціаліста, здатного діагностувати цю хворобу, необхідно було мати достатньо коштів.

А це не завжди було доступно представникам інших націй. До речі, подібна проблема ще й досі актуальна для України – батьки й справді часто не знають що робити і куди звертатися.

Тим більше, що лікування такої дитини стоїть на межі кількох наук – психіатрії, психології, корекційної педагогіки.

Існують також методи лікування хвороби, пов’язані з обмеженням споживання певних видів амінокислот, але однозначного підтвердження їх ефективності ще й досі немає.

Певний результат приносить також лікування аутистів в одній групі з дітьми з синдромом Дауна – по-своєму вони доповнюють одні одних.

Так що в будь-кому разі – не все так безнадійно. Одними з перших ініціаторів дослідження аутизму в Україні стали львів’яни: Олег Романчук з організацією "Джерело", благодійний центр "Відкрите серце", заснований подружжям Островських.

Цим людям вдалося розробити достатньо дієві методи діагностики цієї хвороби і методи, що сприяють адаптації цих дітей – і хоч цим допомогти самотнім у боротьбі з цією хворобою батькам.

Є подібні організації й в інших містах України, в тім числі, звичайно, і в столиці – детальнішу інформацію про них усіх можна знайти на всеукраїнському сайті "аутизм.in.ua"ось тут.

Погано тільки, що всі вони існують за рахунок коштів переважно зарубіжних благодійних організацій, лише завдяки зусиллям окремих ентузіастів і без ніякої державної підтримки.

Але безперечно те, що аутизм – це не присуд, аутизм – це хвороба з якою цілком можна жити. Хоча деякі специфічні особливості аутичної дитини ймовірно збережуться усе її життя.

Ось, для прикладу, визначний російський математик Перельман – чим не аутист? Або Темпл Грендін – відома американська жінка-психолог, фільм про яку побачив світ минулого року, будучи аутистом, змогла закінчити університет і здобути популярність.

Так що головне тут – не здаватися і вірити! І це завдання не тільки для самих аутистів чи їхніх батьків, але й для всіх нас – адже цивілізованість суспільства визначається його ставленням до тих, хто потребує його опіки.                  

А з часів розпаду СРСР ми всі живемо як аутисти – заглибились у себе, боїмося проявляти свої емоції і приховуємо свої думки, не вміємо ні радіти, ні сумувати.

І коли вперше з у реальному житті стикаєшся з дитиною-аутистом, здається, мовби бачиш самого себе. Тільки, на щастя, такого себе, який вже щось трохи знає і вміє.

І тоді починаєш розуміти, як колосально багато треба встигнути зрозуміти і навчитися дитині за своє життя і як це насправді важко. Але віриш, що все ще буде добре.

Нам же з Вами це вдалося, правда?

powered by lun.ua