Brighton, bitch!

77
24 квітня 2013

Українські емігранти трьох перших хвиль здебільшого жвуть в NYC на Манхеттені, в East Village. Живуть по-різному.

Хтось встиг стати домовласником, а хтось тулиться в маленькій квартирці, хтось здобув фах, хтось є активістом спілки "Cамопоміч", хтось пише наукові праці, а хтось працює двірником.

По вихідних там можна бавитися в локальну Україну – ходити і слухати, як люди вітаються українською і розпитують одне одного про справи, домовляються зустрітися в церкві, в українському спортклубі, українських барах чи ресторанах, обговорюють спільних знайомих, пліткують.

Відбувається така собі маленька Галичина, настає навколо спокійне західноукраїнське містечко, якийсь Бучач чи Дрогобич. За два тижні життя там, особливо якщо афіші з твоїм зображенням висять на дверях Української кредитної спілки, Українського музею і ресторану, сам уже вітаєшся на вулиці з кожним третім, розповідаєш як справи, обговорюєш поки що нечислених спільних знайомих.

Неукраїнські нью-йоркці цього не відстрілюють, навіть ті, хто теж живе в East Village. Звісно, цей красивий привітний світ жіночок в перлах, з укладками й гарною мовою, статечних чоловіків в піджачках і шийних хустках, про яких – може статися, ви вчили в школі – має свої підводні течії, камені та підводні коси, котрі находять на ці камені.

Є стільки конфліктів і суперечок на матеріальному, ідеологічному чи політичному тлі, стільки заздростей, пліток, страшних історії про вбивства і зради, як і... в будь-якому іншому камерному соціумі.

Просто ці люди живі й різні, як і будь-які інші люди. Вабить те, що назовні залишають лише хороше – вітання й усмішки, взаємопослуги, взаємознижки, маленькі подаруночки та приємності, здійснені тут-і-зараз.

Це було інтро. Далі по-американськи наперед історії пишу дісклеймер: я виросла в російськомовній родині, говорю російською, пишу нею статті, шаную й іноді люблю російську літературу, маю багато друзів-росіян і ніяких упереджень стосовно того, що всі росіяни погані, а всі українці, наприклад, хороші. І тому одного дня в NYC я поїхала на Брайтон Біч.

Тобто, поїхала я, власне, на Коні Айленд. Cказали – вийдеш з метро і йди до океану на запах. Так я і зробила. До океану треба було йти через закритий ще з зими луна-парк. Наді мною височіло знерухомлене чортове колесо, через його рами пролітали білі чайки. На великому порожньому паркінгу стояло кілька старих пікапів. До паркану хтось притулив червоного карусельного коня з гордовито зведеною головою і в блакитній кокарді.

Я піднялася дерев’яними сходами і побачила океан. Вода була нескінченна, пляж – порожній, скелі темні, хвилі повільні, сонце лежало кругом як золотий пил. Так було добре. В такому настрої я пройшла по борд-волку до самого Брайтон Біч. Це досить далеко. З океану дме. Я замерзла.

Десь посередині маршу серед поодиноких перехожих перестали зустрічатися чорні та азіати, а мова їх бесід стала російською. Почали натомість траплятися слова "отжал", "п..ц", "телка", "кинул". Ніхто ні з ким не вітався, втім, іноді люди через плече й з великої відстані перемовлялися на ходу якось так: ты тачку кончил? – не, еще делаю.

Попереду "на першій лінії" я побачила три ресторани – Волна, Татьяна і Татьяна Гриль. Літні чоловіки на вході в Волну зміряли мене поглядами, я зазирнула досередини і передумала заходити, але вони перегородили мені шлях назад.

- Хелоу, - сказали.

- Здравствуйте, відповіла я, полегшуючи їм задачу. Я була розбещена East Village, де коли ти ідентифікуєш себе як "свого" – всі одразу ставляться до тебе ще краще, хоча й за замовчанням ставляться до тебе добре, крім того, хотілося познайомитися, розпитати, нового досвіду.

- Так а шо ти такая важная? – грубо запитав мене одразу чоловік, деякі зуби в нього були золоті, а на ньому був піджак, сорочка і трєнікі, - Шо как не своя? Звучало це якось погрозливо. Впродовж наступних трьох хвилин в нас відбулася бесіда, котра нагадала мені, наскільки я не вмію захищатися від гівнистого хамського напору.

Я спробувала виправдатися й сказати, що я і не своя, а так, приїхала почитати вірші і живу в East Village, а сюди прийшла подивитися на океан. Юрік був з Пітєра, двоє інших забула. За три хвилини мене переконали, що мені зараз знайдуть мужчіну бистро уже сегодня на вєчєр, що Київ гавно і East Village гавно, що зразу треба сюда єхать к своім, якась пристаріла рука, не зважаючи на мою природню прудкість, таки ковзнула по голій нозі, тому що што же ти так замьорзла, козочка, в шортах!

Тут же намалювався молодий носатий офіціант, котрий сказав: Юрік, шо ти дєвушку трогаєш, она же тєбя засудіт, давай так Юрік, ти мнє тріста баксов, у тєбя же єсть, а я с нєй бистро договорюсь, чтоб не засуділа, да, малєнькая?

І він теж спробував потрогати мене за ногу. Поки я викручувалася, приятель Юріка взяв в мене з рук айфон – шо так у тєбя карта, да? Хотілося зірватися і бігти геть. Буде чесно сказати, що я рідко буваю така беззахисна. Разом вони заштовхали мене в ресторан Волна.

В ресторані Волна було схоже на радянський новий рік: на столах було пюре, оселедці, шапманське, водка, хліб. Неприємно пахло їжею. Я якось відкрутилася від своєї "компанії", що тягла мене до спільного столу, і забилася в кут, тішачись вже з того, що забрала айфон назад. На мене тут же рушив офіціант. Я попросила велику каву, і зал завмер. Як на американську школярку, котра прийшла на випускний в поганій сукні, всі ці юрікі з золотими зубами насмішливо подивилися на мене з-за своїх столів з пюре і водкою.

Дє-ву-шка, - з притиском, гордо сказав офіціант, - тут только кушать, то-лько ку-шать. Кофє пєй на уліце.

Я втекла, сміючись уже на ходу. Я не уявляла собі, хто, чому і як може захотіти там кушать. Дорогою я бачила Дом обуві, вивіски "Раки" і "Квас", магазин Морячок і кафе Пельмєнная, заклик женщіни для ізготовлєнія салатов на роботу, двох товстих дівчат з колясками, котрі не могли роз’їхатися на тротуарі і кричали одна на одну російською матом, дядю в шльопанцях на шкарпетки, жіночок з лаковими сумками і в бархатних спортивних штанях (а я думала, це вже минулий тренд) і багато п’яних людей серед білого дня.

Ближче до метро почали знову траплятися азіатки в гарних простих сукнях і без макіяжу та високі стрункі чорні в джинсах та футболках, чи навіть чорні жінки, товстезні, в стразах і з кульчиками до плечей – все одно на них відпочивало око. Я заховалася в Старбаксі – на ньому єдиному не було російської вивіски. Нога чомусь горіла там, де мене потрогав Юрік, взагалі все це було як якесь маленьке моральне згвалтування з подальшим вигнанням з кола людей, котрі, на відміну від мене, можуть покушать в ресторані Волна.

В NYC є багато росіян. Екскурсоводів, футболістів, геніальних поетів, музикантів, науковців, програмістів. В Квінсі, Гарлемі, на Манхеттені, на Статен Айленд, де завгодно. Врешті-решт, в людях з Брайтон Біч хтось теж вміє бачити красу, не раз і не два траплялися мені шляхетно й романтично оспівані такі от люди з золотими зубами і в шльопанцях на шкарпетки, які тебе лізуть лапати і пропонують тобі мужчіну не тому, що вони погані, а тому що просто існують в такій системі координат.

Врешті-решт в фільмі "Діма", котрий зняв на Брайтоні Толік Ульянов, документуючи день життя товстого, аморфного, п’яного й абсолютно некорисного в цьому світі на мою думку емігранта Діми теж проглядається якась особлива краса ущербності, ницості, справжня, жива краса потворних людей. Я слабка й, може, не достатньо люблю цей світ. Брайтон Біч потворний, потворний, потворний на мою думку.

Я не застала пізній совок. Мені було 5 років, і все, що оточувало мене в той час, мені страшно подобалося. Люди, котрі застали його в більш свідомому віці, кажуть, що в той день я просто сходила в пізній совок на екскурсію й це не страшно, але мені важко повірити, що колись так жила ціла здорова частина суходолу, й всі вони потім не вимерли від жаху. Очевидно, зі мною в житті ставалося тільки хороше, тому мене травмують такі дрібниці.

Брайтон вважають російським та єврейським районом. Але справа не в росіянах чи євреях чи грузинах чи ще бог зна в кому, хто згуртувався там під російськомовними вивісками. Справа в тому, що вони там здебільшого чомусь злі, невиховані, страшно неприємні. І я так і не знайшла відповіді для себе, в чому корінь тої неприємності. Їм погано живеться?

Так багато кому погано живеться. По-моєму, в такій атмосфері живеться ще гірше. Це змія, котра їсть сама себе, нескінченна потвора. Якщо не можна заборонити їм гуртуватися, триматися всім разом і зміцнювати цю змію – краще хоча б триматися від них подалі. Американці, що виросли в NYC, яким я розповідала цю історію, зі мною повністю солідарні.

powered by lun.ua