Метафізичні кордони Майдану

Питання, які не дають мені спокою упродовж останніх тижнів: де закінчується наш Майдан? Де він починається? І, зрештою - де саме він існує?

При цьому, мені не йдеться про його фізичну географію і його часові рамки. Майдан – це і територія, і процес нашого громадянського спротиву проти кримінального режиму, боротьба за свободу і гідність. Але Майдан – це також і процеси великого розрізнення, проведення меж, самоідентифікації і перезавантаження власного світогляду, способів життя, соціальних зв’язків. У такому варіанті, це вихід далеко за межі політичного протесту.

Лакмус на готовність або не готовність продовжити жити "по лжи", бо всі ми, і навіть янголи поруч нас, сьогодні живемо у системі брехні, тобто корупції, яка, як відомо починається не з давання хабарів, а з внутрішньої згоди на те, що це можливо. Корупція є скрізь, але там, де є правила "як має бути", корупція є приховуваним злом, а у нас - суспільно легітимізованою практикою.

Іншими словами - Майдан - це також спроба різкого джампінгу в інший вимір життя, де більшості явищ, з якими ми вже зжились, могло би бути повернено їх первісні назви, і де б компроміси зі злом стали значно болючішою практикою, ніж досі. Я думаю, що Майдан як лакмус, існує далеко за політичним протестом, власне для тих, хто вірить в добро, і для кого гідність не є абстракцією. Хоча і сам по собі наш політичний протест також заснований на боротьбі за правду, і це дуже важливо.

Найшвидше це відчули ті, хто пройшли власний межовий досвід протистояння, оце особисте зіткнення впритул з реальністю: ті, хто відчули дихання силовиків над власним обличчям (але силовики - це не тільки захисники кримінального режиму, це ще і просто люди, може навіть однокласники колишні: агресія з їхніх рук, можливо, для когось тим страшнішою і була); хто рятувався від переслідувань, або рятував близьких людей; хто побував у руках беркута в прямому значенні цього слова.

Для декого ідеї Майдану уже втратили будь-який абстрактний смисл. Люди, в яких стріляли, а вони вижили - це зовсім інші люди. Ті, хто вийшли на боротьбу після залікованих ран, уже зовсім по-іншому її усвідомлюють.

Є і такі, хто не постраждав сам, але став свідком. І тому всі ці люди - не живуть, а боряться, тижнями не буваючи вдома. Вони позвільнялися з робіт, позалишали свої сім’ї, друзів, родичів, вийшли з усіх комфортних мереж, і підкорили своє теперішнє життя протесту. Безповоротність у колишнє життя читається і їхніх словах, і в паузах між ними.

Це люди, які справді готові померти за те, в що вірять, і вони з’явилися серед нас буквально щойно. Ми ще ніколи не жили з ними в одному суспільстві. А вони сюди скоро повернуться. Їхній Майдан, здається, почався уже давно, і триває 24 години на добу.

Таких кілька тисяч, може кілька десятків тисяч.

Ті, хто стоять на кілька метрів далі від пащі дракона, також змінюються. Може весь їхній досвід був лише у спогляданні, але якщо принаймні раз їм вдалося побачити, їхнє спостереження стало співучастю. А тому більшість з них уже теж переступили межу. Не так страху, як компромісності, оцієї от хворобливої готовності "все зберегти як є, щоб не було гірше".

"Гірше" у таких розкладах буває завжди, але не моментально, тому існує ілюзія "продовженого добра". Серед цих людей є такі, які місяцями жили на прямокутнику у центрі Києва, а є ті, хто ніколи не виїхали до столиці за весь цей час, і може одна єдина розмова з сусідкою, чию дитину переслідували, стала вирішальною для їхнього включення в боротьбу. Фізична присутність на Майдані змінює всіх, хто сюди потрапив навіть на кілька годин, але ті ж одкровення можуть пережити навіть лежачі хворі.

Є також ті, хто все розуміє, але продовжує жити у звичному ритмі між роботою і домом, з поїздками в гори, і подорожами до Праги. У них, напевно, свої причини. Є, звичайно, і люди по іншу сторону барикад, з їхніми бажаннями жебрацької стабільності, і у них теж є власні пояснення.

Але, мені здається, суть не лише у тому, як ми всі боремося проти політичної системи, тоді, коли по нас стріляють. І не в тому, чому ми цього не робимо. Але і в тому чим ми всі - революціонери і нереволюціонери - займаємося у часи затишшя. В що ми віримо і що робимо, ті, хто за Януковича, і ті, хто проти до нього.

І де тоді наш Майдан? У телевізорі? У спогадах? У діях? Ми по різні сторони барикад у дні війни, а у дні перемир’я? Де є кожен з нас тоді, коли дивиться серіал на Інтері, чи віддячується за довідку у поліклініках, чи планує купувати нову машину, за "відкати", коли отримує премію з рук представника президента і навіть з рук того, хто себе називає президентом, коли виправдовуться за це (бо це ж ми так просто, не з переконань), чи коли паркується на тротуарі?

Оці от дріб’язкові щоденні дії, невидимі часто нікому, крім нас самих, а особливо втаємниченим революціонерам.

Що ми робимо з цими клаптями свободи, здобутими вчора на барикадах, якщо сьогодні уже не стріляють? Що ми робимо зі своєю, ще дореволюційною вмонтованістю в систему? Що ми робимо у момент, коли її лапа раптом простягає нам тарелю із золотим яблучком (потенційний професійний або кар’єрний стрибок, наприклад)?

Що ми вчиняємо, коли велика тушка, яку ми шпигуємо стрілами, замість того, щоб напасти на нас, поволі посувається, і пропонує нам доступ до коритця, поруч із нею? Часи перемир’я, певно, ще складніші, від часів війни.

Ми переможемо тоді, коли перестанемо погоджуватися. Наша миролюбність - чудова риса, але чи не з неї виростає кон’юктурність? І чи не навики "розумних телят", які, як відомо і наші, і ваші, - основна причина трьохсотлітніх поразок?

Боротьба починається з моменту розрізнення, з уявної межі між тим, з чим ми погоджуємося жити, а що відкидаємо. Це процес, спрямований на постійне, безупинне відокремлення, відторгнення хворого тіла від здорового.

Чи справді ми боремося? І де починається наш Майдан?