Про НЕ спільні православні цінності
Міф про "русский мир", яким прикривається Росія для того, щоб чинити захоплення українських територій та дестабілізувати ситуацію в Україні, спирається, серед іншого, на ідею "спільних православних цінностей". При цьому цей химерний вислів чомусь протиставляється європейським цінностям, таким чином нібито визначаючи приналежність України до іншого цивілізаційного виміру.
Насправді ідея "спільних" українсько-російських православних цінностей базується на брехні й дискредитує українське православ'я як таке.
Насамперед, розберемося із протиставленням європейських та православних цінностей.
Приклад Європейського Союзу засвідчує, що православ'я зовсім не суперечить європейській цивілізації. Навпаки, дуже мирно в ній існує – поглянемо на православні Грецію, Кіпр, Румунію та Болгарію. При чому Греція є членом Євросоюзу аж з 1981 року, не відчуваючи жодних утисків по відношенню до віросповідання власних громадян.
Утім, у дечому російське православ'я та європейські цінності дійсно несумісні. Підкреслю, саме російське, оскільки українське та російське православ'я різні. Зваживши на це, стає зрозуміло, чому Росія так боїться впливу Європи на "православні цінності".
Якщо визначення "спільних православних цінностей", наскільки мені відомо, його апологетами ніде не надавалося, європейські цінності означені вельми конкретно. Наведу тут конспективне їх викладення за Оксаною Забужко, яка символічно позначила їх назвами трьох європейських міст: Риму – римське право, Парижу – французька революція, права людини, та Каносси – розмежування світської та духовної влади.
У Росії, дійсно, усі три принципи не поважаються, останній зокрема.
Візантійській концепції християнства властиве змішування церковної та світської влади, зазіхання світських володарів на церковну владу з метою легітимізації власних повноважень. За часів Петра І ці тенденції були доведені до абсолютизму та в подальшому протягом двох століть були одним з основоположних стовпів імперії. Продуктом такого "синтезу" є й РПЦ, і її представниця в Україні – УПЦ МП.
Саме це ілюструють і численні сумісні ініціативи патріарха Кирила й Володимира Путіна, і спільні бенкети сумнозвісного владики Павла із представниками української влади, тощо.
Виходить, що втілення європейських цінностей у Росії або в Україні, яка, на тверде переконання Путіна, належить до "зони привілейованих інтересів" Москви, завадила б Кремлю використовувати УПЦ МП як інструмент впливу на віруючих, а це, на хвилиночку, декілька мільйонів виборців.
В УПЦ КП, навпаки, принцип Каносси поважають. Чимало прикладів цьому ми бачили під час Євромайдану, починаючи з перетворення Михайлівського собору на прихисток після розгону студентської демонстрації та лазарет під час трагічних подій 18-20 лютого й аж до припинення поминання влади під час богослужінь.
Розподіл церковної та світської влади є аж ніяк не надбанням років незалежності – а продовженням тисячолітньої української православної традиції.
За Іваном Лисяком-Рудницьким, "Київська держава відзначалася наступною знаменною прикметою: вона поєднувала переважно східну, грецько-візантійську релігійну й культурну традицію з переважно західною суспільною й політичною структурою". Українське православ'я аж до XVIII століття розвивалося саме в лоні європейської культури, що дозволило історику говорити про унійність української релігійної традиції, притаманної усім українцям, а не тільки католикам східного обряду.
Саме сполученість з європейським культурним середовищем обумовила високий, у порівнянні з Росією, рівень освіченості української шляхти та оригінальні напрямки в мистецтві, наприклад, козацьке бароко. Однією з перлин цього розвитку стала, зокрема, Київська Академія Петра Могили, інтелектуальний центр греко-православного світу, створений за прикладом західних університетів.
Пригадаємо, що саме ця європейськість української культури була основною мішенню політики Петра І. Так, із середини XVIII по середину XIX століть кількість шкіл в Україні скоротилася в 16 разів.
Вікно в Європу прорубали через Санкт-Петербург, тоді як Київ усіляко відгородили від європейського впливу та просвіти.
Лисяк-Рудницький підкреслює, що політичне візантійство втілилося саме в Московському царстві, де сполучилося з державною організацією за зразком орієнтального деспотизму Золотої Орди.
Як так могло статися, якщо православні витоки Москви йдуть із Києва?
Дійсно, російська православна церква веде початок від Київської митрополії, заснованої Святим Володимиром. Проте в 1448 році єпископи Московського царства самочинно, без благословення Царгородського (візантійського) патріарха висвячують собі окремого митрополита.
Визнання Московської церкви відбулося через 141 (!) рік – у 1589 році.
Тобто Московська церква відокремилася від Київської, а не навпаки, при цьому існувала без визнання 141 рік.
Не можу не скористатися нагодою, щоб нагадати: усупереч численним заявам та переконанням із боку РПЦ та УПЦ МП, Московський патріархат не має ніяких канонічних прав на українську церкву.
У 1686 році Київська митрополія стала канонічною часткою Російської Православної Церкви, оскільки Царгородський патріарх Діонісій IV виконав прохання посольства від Москви за хабар. Проте вже в 1687 році Царгородський патріарший Собор викриває цю оборудку та позбавляє Діонісія IV патріаршого звання.
Отже, передача Київської митрополії Московській у 1686 році визнана протиправною. Жодного іншого документа, який би засвідчував передачу Київської митрополії Московській після 1686 року, не існує.
То про які "спільні" українсько-російські православні цінності мова?
Про плазування церкви перед державною владою? Про брехню та хабарництво? Про схвалення насильства, убивств та військової агресії?
Здається, що навіть заповідь Христа "Не вбивай" до російських православних цінностей не належить…
А якщо так, то одного цього було б достатньо, щоб заперечити спільність цінностей українського та російського православ'я.
Зміст статті є виключною відповідальністю автора й не обов'язково збігається з позицією УП або Інституту світової політики.
Катерина Зарембо, заступник директора Інституту світової політики, Київ,