Багатомовність і не тільки. Досвід одного літературного фестивалю в Швейцарії

18
5 червня 2014

Нещодавно я з’їздила в швейцарське містечко Золотурн, де щороку відбувається літературний фестиваль "Літературні дні в Золотурні".

Фестиваль цей невеликий – триває всього два з половиною дні, тобто вечір п’ятниці, суботу та неділю. Учасників на ньому небагато – до сотні. Письменників не зі Швейцарії запрошують мало – цього року їх там було з півдесятка. Якщо не рахувати тих, хто приїхали просто потусуватися.

Причини такої не надто розмашистої програми мені пояснила одна з організаторок фестивалю Паола Жіральді. За її словами, фестиваль у Золотурні має за мету щороку ставати своєрідною "вітриною" актуальної швейцарської літератури.

І справді, з мого власного досвіду відвідувачки стало ясно, що на цей фестиваль дуже добре приїздити в статусі "чайника". Так виходить за вихідні отримати базове уявлення про те, що цікавого можна вичитати в літературах Швейцарії. З поправкою на те, звісно, що головна увага приділяється новинкам.

 Читання Каті Петровської, чий дебютний роман став літературною подією року в Німеччині та цілій Європі, пройшли з величезним успіхом. Після читання письменницю довго не відпускали читачі, тож з фестивальної книгарні винесли столик і стілець - для спонтанної автограф-сесії

Цього року не просто акцентували літературні прем’єри, але й окремий фокус навели на авторів-дебютантів. У програмі знаком "!" позначали всі нові імена сучасної швейцарської літератури.

Нагадаю, що в Швейцарії офіційно співіснують чотири мови – німецька, французька, італійська та ретороманська. Хоча до ідилії балансу там далеко. Фестиваль у Золотурні – яскравий приклад.

Наприклад, література ретороманською мовою на цьогорічному фестивалі зовсім не представлена. Носіїв мови дуже мало, і літератури цією мовою – ще менше. І вочевидь цьогорічне фестивальне "сито" ця мова не пройшла. Хоча варто зауважити, що переклади важливих літературних новинок на ретороманську мову з’являються регулярно. На це в державі передбачені окремі кошти.

Але цей конкретний фестиваль є насамперед німецькомовним. Не дивно – Золотурн є німецькомовним кантоном, тож більшість мешканців міста (які складають ядро відвідувачів недешевих, до речі, читань) володіють саме німецькою мовою.

 Під час "Літературних днів у Золотурні" все місто стає фестивальним простором. Наприклад, отакі книжкові шафи для буккросингу з'являються в парках і на залюднених площах

І це було помітно. На літературних читаннях французькою мовою публіки було відчутно менше. Італомовних читань взагалі було всього декілька. Франкомовні та італомовні дискусії-круглі-столи супроводжувалися синхронним перекладом.

Дуже звичними і незвичними водночас були сцени місцевого білінгвізму. На вулицях на них менше звертаєш уваги. А от коли під час дискусії про роботу перекладача модератор говорить французькою, а одна з учасниць відповідає німецькою, та ще й деякі речення говоряться двома мовами вперемішку – інша справа. Одним словом, можна лише не позаздрити "синхроністу", котрий працював на тому заході.

Але мене особисто як кураторку української літературної програми Книжкового Арсеналу  найбільше зацікавили деякі дрібнички, що їх можна запозичити.

Номер "нуль" у цьому списку – це точність організаторів і відвідувачів. На події неможливо потрапити, якщо на неї запізнився бодай на декілька хвилин. Також до залів не пускають відвідувачів, якщо зала вже переповнена. Не допомагає потрапити на "аншлагові" заходи – як-то читання Каті Петровської – навіть уже куплені квитки.

Сам факт витрачених на квиток 7 франків ще нічого не гарантує. Купив – то прийди заздалегідь і стань в чергу на вхід. Скажу чесно, черги перед кожним заходом – от що мене вразило. Маю на увазі, що це, напевно, єдине місце в Швейцарії, де мені вдалося побачити черги.

 

Продовжуючи тему грошей, зауважу, що фестиваль у Золотурні доволі дорогий. Абонемент на всі дні фестивалю коштує 130 франків, Денний квиток – 50-70 франків, залежно від дня та насиченості програми. Квиток на один денний захід коштує 7 франків, а на вечірній – 10 франків.

Але ніхто не скаржиться на "жадібних" організаторів. Чому? Тому що відвідувачі усвідомлюють, як багато "невидимих" робіт і витрат стоїть за тим, що автори "просто читають" свої тексти зі сцени.

Наступною цікавинкою, що мене вразила, є величезна кількість "роздавального матеріалу" - якщо говорити мовою методики викладання.

В холі будинку, де відбувалася більшість читань, стояло три високі полиці, заповнені брошурами. Діапазон корисності – від рекламних листівок із адресами літературних сайтів до каталогів видавництв і тематичних брошур "12 книжок Швейцарії", цільовою аудиторією якої є перекладачі та іноземні видавці.

В цьому сенсі моє серце остаточно полонили дві фестивальні брошури.

Першу всім охочим дарували в день відкриття перед вечірнім читанням, куди приїхали нагороджені швейцарськими преміями письменники та письменниці. В цій книжці надрукували, крім вступного слова та довідника про авторів, які виступали, ще й всі прочитані зі сцени уривки прози чи поезії. І не просто уривки, а в трьох версіях – німецькою, французькою та італійською. Мені як франкофону це дуже допомогло.

Друга брошура – приклад того, як літературний фестиваль може набувати функцій творця нових смислів.

Річ у тім, що в рамках програми відбулося три дискусії, об’єднані темою книговидання 2034 року. Окремо міркували про трансформацію книжки, ролі видавництв та державної підтримки книговидання.

Ці дискусії передбачали двох учасників – запрошених дослідників-аналітиків, котрі написали тексти зі своїми візіями майбутнього, та запрошених письменників (та інших охочих), котрі прочитали ці тексти. Прочитати тексти можна було на сайті фестивалю та в спеціальній брошурі з цими текстами – теж перекладені трьома робочими мовами фестивалю.

Скажу як людина, що неодноразово модерувала різноманітні дискусії, що наявність певного інавгураційного тексту допомагає будувати розмову та намагатися уникати "води". Хоча, звісно, це не дає гарантій, що умовний Франсуа Бон (відомий французький фахівець із розвитку електронної книжки) не перетягне на себе всю ковдру та не говоритиме 40 хвилин про різне.

Дуже цікавою є також робота з жанром літературних читань. Вони одночасно були і презентаціями нових книжок запрошених письменників. Напевно, половину часу презентації (що тривала, в середньому, 45 хвилин) займає власне читання тексту мовою оригіналу. Іншу половину займає бесіда модератора з письменником. І ця бесіда велася доволі прицільно – навколо книжки, з точними запитаннями про цитати, героїв, рух сюжету на загальну тему "що хотів сказати автор".

Суто суб’єктивно також приємно бадьорить факт, що письменники, запрошені на фестиваль, акуратно ходили на читання своїх колег. Для України автор, який прийшов не на свою власну презентацію - це не така поширена ситуація.

Якщо підсумувати, то фестиваль у Золотурні дуже схожий і не схожий одночасно на те, що ми робимо в Україні.

Відмінності проходять десь по лінії культури відвідання подібних заходів та споживання літератури, а також по лінії фінансування. "Літературні дні" добре підтримують партнери з державного і недержавного сектору, тож відчувається, що фестиваль усі 36 років всього існування не стояв на межі зникнення через недофінансування.

Чого і нам бажаю.

Поїздка до Золотурну відбулася за підтримки проекту Book Platform, який фінансується Європейським Союзом та реалізовується в рамках програми "Культура" Східного Партнерства".

powered by lun.ua