"Смерть нації" як симптом
Варто почати з того, що я вважаю плакати про "смерть нації" та "громадянську війну", які були зафіксовані на Марші рівності у цю неділю, 18 червня, провокацією.
Можливо, мимовільною, але провокацією.
Такі висловлювання виходять за межі порядку денного Маршу рівності, тому не мали би бути присутні під час демонстрації.
![]() |
Такі висловлювання виходять за межі порядку денного Маршу рівності, тому не мали би бути присутні під час демонстрації. Фото Дмитра Ларіна |
Водночас, під час Маршу всі учасники мали право та можливість приносити саморобні плакати, де висловлювали власні тривоги.
А якщо уникнути обов’язкових реверансів на старті та подумати про цю провокацію як про висловлювання зі смислом? Що там можна відчитати?
Плакат про "громадянську війну" коментувати навіть не варто – це надто нагадує кремлівську методичку.
"Смерть нації" як гасло є цікавішим. Вочевидь тут віддзеркалено популярне гасло "Слава нації". Після Майдану воно стало сприйматися м’якше, а для багатьох громадян стало привітанням чи прощанням, доречним зокрема в урочистих умовах.
З власного досвіду прямих ефірів я можу пригадати, як деякі гості програм люблять вітатися саме таким чином.
Водночас цей вигук про патріотизм і політичну націю (так його сьогодні читаю я як громадянка України) хтось воліє використовувати як соус для оздоблення тез про ненависть.
Громадяни, що вважають мову ненависті та дискримінацію меншин припустимими, також мають право послуговуватися будь-якими гаслами.
І правозахисні та правоохоронні кола в цьому контексті більше мають бентежитися не через "Славу нації", а через ту частину гасел, де ідеться про заклики до насильства.
Мені дуже прикро, що таким чином виникає небезпечна пара, певний силогізм про те, що патріотизм обов’язково означає ненависть до меншин.
В наявному політичному ландшафті виходить так, що праве крило майже не виступає з правозахисним порядком денним. Виступ умовного прем’єр-міністра, як-от Девіда Кемерона, з тезою на кшталт "I support gay marriage because I'm a Conservative" наразі нам як державі не світить.
Саме з тими, хто готовий забороняти та обмежувати права людини, полемізують правозахисні кола та активісти.
Ідіоти є у будь-яких колах, так само як і ті люди, котрі не хочуть розібратися в суті проблеми чи в анатомії маніпуляції. Тому мені прикро, коли гаслом "Слава нації" маніпулюють у будь-якому спектрі ідеологій – праві чи ліві. Можна подумати, Бандера чи Шухевич щось говорили про ЛГБТ-спільноти в своїх тезах.
[L]Гасло "Смерть нації" в комунікативному сенсі говорить про брак довіри та відсутність діалогу між колами супротивників різних ідеологічних таборів. І це уможливлює обмін образами у неприпустимих формах (ніби існують припустимі форми образ). Включно з "дружнім вогнем" по своїх – цього разу у вигляді резонансного плакату.
Подивіться, як багато учасників і симпатиків Маршу рівності образило це гасло.
Для тих, хто не зрозумів раніше: правозахист не є роботою тільки для певного політичного забарвлення. Серед ЛГБТ-спільноти є ті, хто мають праві погляди, вірять в бога, кермують авто та роблять ще низку цілком людських дій.
Реакція та дискусія, що виникла всередині спільноти активістів і правозахисників, так само несе декілька тривожних симптомів про довіру.
Обговорювати та критикувати гасла, що постали під час Маршу рівності, можна. Їх варто піддавати сумніву та розгляду з критичних позицій – коли це доречно.
Обговорення контенту не означає сумнівів у доцільності власне руху.
Я дуже чекаю, якими висновками це проросте 2018 року.
Можливо, було би добре побачити ширший політичний спектр у колі організаторів. Марш рівності міг би стати водопоєм, як у "Мауглі" Редьярда Кіплінга, де зустрічаються носії різних ідеологій і політичних смаків. Яких єднає усвідомлення того, що права людини – понад усе.
Ірина Славінська, авторка програм Громадського радіо, колумністка, перекладачка