Другий Український фронт

96
23 січня 2015

Скажи мені, хто в тебе міністри освіти та культури – і я скажу тобі, яка в тебе Держава…

Українська культура – той самий тонкий вимір, по якому проходить Другий український фронт. Фронт боротьби за право України на майбутнє. Цей тонкий вимір був і є звичним середовищем для українського суспільства.

Біда України в тому, що незважаючи на це, протягом усіх часів незалежності він категорично відсутній в політикумі.

НЕбачення, НЕвідчуття та НЕрозуміння його – роблять наш політикум "сліпим на очі, розум, волю". Тож для початку треба вивільнити соціокультурний простір від посягань сліпооких та сліпосердних чиновників, які "фахово" повинні займатися культурою.

Одразу зазначу: мова не про те, що Мінкульт непотрібний – але в такому стані та в такому складі він є п'ятою колоною Путіна.

Для тих, хто так чи інакше приймає активну участь в інформаційній війні і контактує з нашими європейськими колегами, добре відомо, що найпоширенішою тезою Путіна в Європі є теза про неспроможність української держави.

Навколо цієї тези будуються цілі комунікативні стратегії цілих аналітичних центрів, які інтегрувалися вже в політичний бомонд Франції, Німеччини, Італії. Ця теза – як радіація: її особливо ніхто не педалює, але один раз вкинута і вміло зманіпульована прикладами з перетлумаченої історії, вона отруює поки що слабке розуміння світом того, що насправді відбувається в Україні.

А що ж дійсно відбувається в Україні?

Хто ретранслює та інтерпретує через сучасні комунікативні технології та репрезентативні культурні проекти ці нові змісти тонкого виміру українців? Може, міністр Кириленко? Чи Стець? Чи, можливо, перша телевізійна кнопка країни?

Звичайно, культурно-інформаційний простір України дасть собі раду без усяких там міністрів – як волонтери дали раду всій українській армії без генштабів та Мінооборони.

Але в міжнародних стосунках та геополітиці йдеться про державу, про право України на свою державність та суверенітет, щодо існування якої Путін змушує весь час сумніватися.

Про рівень розвитку держави судять за рівнем розвитку академічної культури та науки, що зумовлює наявність високих технологій та висококваліфікованого населення, що відповідно відбивається на рівні загального розвитку. Тобто, ознаки державності проявляються не тільки в наявності президента та прем'єра.

Тож виникає просте логічне запитання: "А хто є ті всі люди, які зараз посіли репрезентативні посади очільників Міністерства культури України? Що такого великого в своєму житті вони зробили для української культури?"

І чому поважна українська культурна громада забула про ганебне провокативне голосування по мовному закону в ВР у лютому минулого року, коли мир та спокій, здавалося, були вже такими близькими для знесиленої, але натхненої оновленої України?

Історія ще дасть свою оцінку цьому безглуздому прояву націонал-популізму тодішнього голови комітету по культурі, а сьогодні міністра культури Кириленка.

Але як і чому цей повний антипод очікуванням Майдану, цей дежавю-"любий друг ющенківського періоду розпаду" – сьогодні зосередив стільки влади в своїх руках?

Мінздрав та Міносвіти тримаються, їм пощастило більше – а культура, мабуть, все ж таки міцніша за всіх. Тому їй на голову впало таке випробування…

Яка місія міністра культури в нинішніх умовах?

Культурна політика – це регулятор суспільних відносин. Хочуть чи не хочуть це визнавати наші політики – але культура є ключовим фактором стійкого розвитку та єдиною можливістю консолідації спільнот за умови розумного регулювання.

Але слід зауважити, що відсутність регуляторної функції держави, тобто державної культурної політики неминуче призводить до соціальних суспільних конфліктів. Крим та Донбас – кричущі приклади.

Ці закони буття настільки себе виправдали, що той, хто ними керується, посідає лідируючи позиції в світі. А хто нехтує – зникає з карти світу.

Тому хочу сформулювати перелік причин, чому нинішній Кириленко є бідою для України:

1. Повне ігнорування попередніх напрацювань.

Беручись за справи, міністр Кириленко, точнісінько як і всі його "папєрєднікі", повторив системну помилку всіх колишніх міністрів культури. В першу чергу, це стосується закону про звільнення українського культурного продукту від ПДВ, який ще 2,5 роки тому був проголосований в ВР, вже прописаний в податковому кодексі України, і лише потребує декількох підзаконних актів для своєї імплементації.

Вже стільки проговорено про необхідність наповнення медійного простору якісним українським продуктом, а тут закон під рукою лежить – візьми та зроби !

Другий важливий стабілізаційний та прогресивний фактор, що повністю ігнорується – конкурсний відбір для директорів музеїв, який ще у 2012 році впровадила та відстояла музейна рада при міністрові культури, створена, до речі, як ініціатива професійної спільноти у відповідь на численні скандали зі звільненнями директорів закладів культури.

Для тих хто не знає: нинішній директор Національного художнього музею України Марія Задорожня саме через конкурс змогла перемогти посягання директорки приватної галереї на Національний музей.

А щойно звільнений директор Софії Київської обійняв свою посаду завдяки добре забутій традиції кадрового резерву, коли керівником державного закладу ставала людина, рекомендована професійною спільнотою, та мала попередній тривалий досвід роботи в цьому закладі.

Але чомусь про такі ініціативи, про які можна говорити як про дійсно перемогу професійного музейного середовища над свавіллям влади – усі дуже швидко забули. Натомість згадали добру традицію кожного міністра – розгойдувати тендітну культурну інфраструктуру новими волюнтаристськими звільненнями та поверненням на вільні місця збитих льотчиків.

Як грім серед ясного неба, спільнота отримала на посаді першого заступника міністра культури саме ту людину, яка всіляко чинила опір впровадженню конкурсного відбору (тому що підтримувала приватну галеристку), і має славу провального директора музею Шевченка в Каневі, так само, як і провального міністра культури часів Ющенка.

А на посаду директора Софії Київської знов претендує скандально відома колишня директорка-залізничниця, яка прославилася зміною історичної дати заснування Софії Київської та ломовим – в буквальному сенсі цього слова! – відкриттям саркофагу Ярослава Мудрого.

Начебто після Майдану йшлося про нові обличчя у владі – але Мінкульта це не стосується. Мінкульт – це наш головний заповідник СРСР, тому сюди доправляють і тут створюють особливо сприятливі умови для колишніх радянських партчиновників і особливо безнадійних культурних діячів.

Мінкульт України і Розвиток – це поки що два несумісні поняття. Поки ми не десовєтізуємо Мінкульт, розвитку Україна не побачить…

2. У нинішнього керівництва міністерства культури немає концепції розвитку культури. Його уявлення застаріли. Він не розуміє глобальних процесів.

Для того, щоби нам з Вами скласти для себе сучасну систему координат, в якій рухається світ, до якого ми маємо намір інтегруватися і за цінності якого ми розпочали нашу Революцію Гідності, почнемо з головних визначень:

Що таке демократія? – Це контроль над владою з боку суспільства, а не навпаки.

Головна цінність сучасного цивілізованого світу? – Людина.

Головний ресурс країни? – Людина.

Головна ознака тоталітаризму, проти якого повстав Майдан? – Верховенство влади над правом.

Головна мета реформ в Україні? – Забезпечити верховенство права над владою.

Хто є рушійною силою змін в Україні? – Креативний клас.

Що таке креативний клас? – Найбільш активна та працездатна частина населення, яка має велику довжину свого власного горизонту життя та володіє потужною енергією творення для себе, своєї родини, своєї землі, своєї країни.

Яке найбільше бажання людини? – Бути щасливою.

Яка роль держави? – Створити та забезпечувати сприятливі умови, за яких людина може реалізувати себе як особистість завдяки, а не навпаки, і таким чином бути щасливою. В Європі така людиноорієнтована державна політика називається "інвестування в людей".

Яким чином такі умови мають бути створені? – Соціокультурний та інформаційний простір під впливом історично сформованої культурної матриці України створює певні моделі поведінки та орієнтири, які формують свідомість. Такий простір має бути захищений, забезпечений законорегулюючими механізмами, які гарантують верховенство права над владою.

Яку роль відіграє культурна матриця України? – Зберігає досвід попередніх генерацій та знання, відкидає негативні травматичні нашарування, спрямовує думки та енергію на позитив, постійно збагачується новими проявами творчості, формує ідентичність нації, формує свідомість.

Хто збагачує культурну матрицю України? – Творчі особистості; справжній творець є підключеним до універсальної культурної матриці, і цей дарунок він отримує від великого Творця. Справжні творці є не дуже відомими.

Якими є функції держави по відношенню до культурної матриці? – Збереження, використання в питаннях виховання та освіти, захист від зовнішніх агресивних впливів, плекання та турбота. Чим активнішою є культурна діяльність в суспільстві, тим більше збагачується матриця; чим впливовішою є культурна діяльність на міжнародному рівні, тим більший ареал впливу країни в світовому просторі.

Чи можна керувати культурною матрицею? – Керувати не можна. Маніпулювати де-якийсь час – так, але потім це повертається до маніпулятора страшною карою. До культурної матриці можна лише підключатися і живитися її невичерпною енергією в процесах державотворення.

До чого тут Міністерство культури? – Культурна матриця існує дуже добре сама по собі, підключення до неї збагачує, використання на користь людям дає силу державі. Ігнорування призводить до повільного розмивання суверенітету і втрати влади.

3. Перші заяви міністра є досить одіозними і торкаються ключових сфер – музеїв та охорони спадщини.

Говорячи про так звану "самоокупність" цієї сфери, міністр стверджує себе не як адвокат-захисник інтересів культурного середовища, а скоріше як наглядач, та збирач податків, тобто феодал.

Цитую: "Стандарти роботи українських державних заповідників та музеїв мають бути реформовані та наближені до європейських… На певну одиницю видатків із держбюджету мав би бути показник високої відвідуваності того чи іншого закладу. Виходячи з європейської практики, такий заклад мав би заробляти певну кількість коштів самостійно. І якщо не бути прибутковим, то принаймні претендувати на окупність".

Хочу привести найбільш красномовний приклад. Всім відомий найбільший музей в світі Лувр. З цим величним музеєм автору пощастило співпрацювати і мати безпосередній контакт з керівництвом музею в рамках організації виставки Пінзеля в Луврі. Кількість відвідувачів музею вже сягнула близько 11 мільйонів на рік. Самоокупність – 10% від бюджету.

Вартість квитка 12 євро. Держава дає близько 60%, решта 20% – меценати та власна комерційна діяльність, що пов'язана з ресторанами, бутіками, власним видавництвом, власною сувенірною продукцією, та різноманітними послугами.

Про яку самоокупність може йти мова, коли мета музею і його капіталізація вимірюються не грошовими одиницями – а мірою формування впливу держави як в середині так і на ззовні, її іміджу та вихованню свого населення? Самоокупність музеїв та заповідників полягає в рівні інтелекту, розвитку, освіченості нації.

Свідомість формує буття, пане міністр!

Щодо європейської практики. По-перше, європейська практика є різною, і кожна країна має свої традиції щодо збереження та джерел фінансування. Але загальним є факт державної опіки пам'ятників, які позиціонуються не як пам'ятник окремої місцевості, а як загальне культурне надбання Європи. Це тягне за собою відповідальність держави не тільки за збереження, але й за цільове використання і створення умов максимального сприяння розвитку – питання оподаткування, фінансування, промоції, інтегрування в питання регіональної політики та отримання специфічного статусу.

У Франції, наприклад, на балансі відповідного державного органу Центру Національних пам'яток утримується 96 закладів, але у Франції, з ії розвинутою інфраструктурою, бездоганними дорогами і незрівнянною з Україною регіональною політикою та промоцією спадщини, ця кількість пам'яток генерує лише 9 мільйонів відвідувачів на рік (без Версалю та Лувру), і виходить на показники 70% окупності з огляду на розвинену мережу книжкових магазинів, аудіогидів, сувенірного виробництва, власних видавництв, ресторанчиків та кав'ярень, що взагалі не передбачається і навіть заборонено в українських реаліях.

І є ще дуже цікавий факт: культурні заклади рівня Лувру та Версалю взагалі мають свій окремий високий статус, а директори призначаються президентом республіки. Це робиться для престижу країни, яка позиціонує себе як культурна, а також для убезпечення залежності цих закладів від курсу того чи іншого міністра, який змінюється швидше ніж президент.

Україна підписала всі міжнародні Конвенції, які передбачають зобов'язання держави по відношенню до своєї спадщини. Заяви міністра Кириленка йдуть врозріз з тими міжнародними законами, яких Україна має дотримуватися.

Те ж саме стосується і заяви міністра про підтримку громадських ініціатив по зносу пам'ятників. Тобто міністр, нехтуючи українським та міжнародним законодавством, закликає до порушення цього законодавства?

4. У міністра Кириленка немає досвіду проектного менеджменту та реалізації великих міжнародних проектів, яких так потребує Україна і так очікує від України світ.

Весь світ дивиться на нас з надією в очікуванні нових змістів, нових ідей, нових рішень та свіжого вітру для стомленої своїм благополуччям Європи!

Натомість замість міжнародних світоглядних форумів, солідаризації та запрошень в Україну російських митців, які щиро підтримали Україну, замість великих національних та міжнародних проектів та кіношних блокбастерів з тематикою історичного минулого України – ми розчаровано чуємо і спостерігаємо якісь дитячі розборки в пісочниках з директорами закладів культури, обговорюємо в соцмережах чергові опуси міністра щодо його війни з пам'ятниками…

Але найважливішим та найболючішим є питання про окупований Крим та окуповані території.

Хто відповість про бездіяльність Мінкульту щодо музейних колекцій, театрів, діячів культури, які залишилися на окупованих територіях ? Чому міністр в першу чергу не опікується порятунком культурного надбання та культурних діячів, які потерпають від реальних загроз знищення на окупованих територіях? Які дії здійснило міністерство щодо превентивних заходів на територіях, наближених до бойових дій?

Європейські закони по культурі, міжнародні Конвенції, сама організація ЮНЕСКО створювалися після страхіть Другої світової і мали головну мету – убезпечити світову культуру від невігластва тоталітаризму. Головна теза всіх цих численних поважних міжнародних документів – Верховенство права над владою та політичним волюнтаризмом чиновників, що є головним чинником безпеки для культурного надбання нації.

В Україні закони про культуру передбачають, власне, всі ці головні засади європейської та світової традиції. Тому слід поставити вищому керівництву країни наступні питання :

Хто в Україні на сьогодні є гарантом дотримання цих законів, і хто може захистити культуру України від волюнтаризму нині діючого міністра культури?

5. Це призначення суперечить запиту культурного середовища. Якщо культурна громадськість проти, це означає, що співпраці не буде.

Культурне середовище та професійна культурна спільнота потребують стратегічних бачень розвитку культури в Україні. Для того має бути проведена величезна попередня робота, яка в першу чергу стосується всебічного соціологічного та маркетингового дослідження про стан справ культурної інфраструктури, культурних практик населення, культурної політики, зовнішніх факторів впливу, фактору глобальних комунікацій та стрімкого розвитку нових комунікативних технологій.

Тільки проаналізувавши ці всі фактори, провівши численні обговорення з професійним середовищем, проконсультувавшись із соціологами, психологами, істориками і філософами – тільки тоді можна говорити про стратегічні визначення державної політики.

За власним досвідом знаю, що на таку всебічну підготовку потрібно 3-4 місяці. З огляду на втрачений рік після Майдану, 3-4 місяці це не дуже критично. Вже в середині весни мали би дорожню карту з планом, куди нам рухатися і які пріоритети обирати.

Результати таких досліджень іноді вражають повною невідповідністю реального стану речей до сталих уявлень про проблему дослідження. Тому без такої попередньої роботи будь-яке стратегування не має жодного сенсу.

Прогнозування політики наперед, до якогось певного періоду, – можливо тільки за наявності історичної глибини попередніх досліджень.

Тобто, якщо Ви вивчали ситуацію протягом останніх 10 років, то й прогнозувати Ви можете на 10 років вперед. А якщо Ви зробили тільки одне дослідження, то стратегія має бути розрахована на найближчу перспективу без замаху на радикальні зміни.

Для порівняння зазначу, що у вже згадуваній Франції, яка для країн ЄС є певною моделлю для вироблення культурних політик, з огляду на майже 30-ти річний період подібних досліджень визначено, що до 2030 року пріоритетними напрямками для культурної політики є Охорона Спадщини, Творчість, Культурні індустрії разом з медіа.

Ось такі три фундаментальні пріоритети, які в свою чергу співвідносяться до головних цілей та механізмів їхнього вирішення у важливому стратегічному документі ЄС "Стратегія ЄС 2020 – стратегія для стійкого, розумного та інклюзивного зростання".

Слід також зазначити, що процвітання культурного продукту має важливу передумову – це регулювання питання інтелектуальної власності та авторського права. Інакше культурний продукт неможливо бути капіталізувати і запустити економічні механізми розвитку.

У всіх цих питаннях також важливо не забувати один універсальний закон: сучасна Україна потребує ринкової економіки, а не ринкового суспільства. Тому культура з її привілейованим статусом фундаменту державотворення не підпадає під ринкові закони, а має спиратися на державну підтримку.

*   *   *

Таким чином, нескладно зробити висновок, що Міністерство культури нам потрібне не для культури як такої – а для якісного функціонування її репрезентативних форм у вигляді пам'яток культурного матеріального і нематеріального надбання, театрів, концертних майданчиків, бібліотек, музеїв, культурних індустрій тощо.

Тобто, Мінкульт відіграє функціональну та іміджеву роль і має консолідуючу функцію.

І тоді весь цей складний культурно-інформаційний простір стане надійною лінією оборони української державності.

І роль міністра культури в цьому контексті має зводитися не до керування культурою, що є рудиментом СРСР – а до стратегування сприятливого розвитку не культури, а країни в цілому.

Тому я би пропонувала спільноті подумати над новою кандидатурою на таку відповідальну посаду. І тільки після такої радикальної зміни облич можна вимагати і очікувати результат рівня Майдану Гідності.

Про критерії до Міністра культури оновленої України я писала в своєму попередньому відкритому виклику нинішньому міністру.



powered by lun.ua