Підручники і додатковий матеріалізм

1676
25 лютого 2015

До цієї теми я підбиралася давно – з першого дня доньчиного навчання. А точніше, ще раніше, бо вже навесні, коли вона склала тести і її зарахували до школи, вчителька зібрала батьків і оголосила про невідкладні витрати: на ремонт класу (окрема тема), на охорону, на те на се і, нарешті, на додаткові навчальні матеріали.

Я, відверто кажучи, здивувалась, адже пам’ятала, що підручники в нас поки що безкоштовні. Але ейфорія разом зі стресом далися взнаки, і тому я не спитала обурено: "що відбувається?", а лише скромно поцікавилась списком "матеріалів" і посадою того, хто цей список складав.

Відповідь вчительки буда бездоганною: "Це не підручники, підручники справді безкоштовні, і ви їх просто отримаєте, а це – додаткові посібники, кажу ж – додаткові, тому їх треба купити. Адже без них не можна вчитись, ніяк не можна.

Списку в мене нема, коли отримаємо, самі побачите, що там, хто складав список, не знаю, я не беру цьому участі, мені кажуть суму і видають посібники на клас. З вас 250 гривень".

Я розгублено озирнулася на інших батьків, бо вони справили на мене враження більш ніж притомних людей, у яких без пояснень копійчини не витягнеш. Але вони вже відкривали гаманці і витягали гроші. "Не затримуйте усіх, – з роздратуванням сказав мені один тато. – Я поспішаю, і якщо вчитель каже, що це треба, значить треба".

Цей момент – важлива психологічна складова гігантської афери, яка на очах всього суспільства і за потурання батьків з великим успіхом прокручується з року в рік по всій країні. З батьківських кишень в кишені невідомих осіб переходять мільйони гривень.

Але це не журналістське розслідування і я не стала б писати цей текст, щоб повернути свої гроші і навіть для того, щоб викрити аферистів. Головне, що мене цікавить в цій історії – якість життя моєї дочки, яка безпосередньо залежить від якості й організації процесу її освіти. Ось за це, як на мій погляд, можна і треба боротися.

Але про все по порядку.

Отже. В школі є підручники, їх видають. Може не всім, може не вчасно, може старі. Але видають. Просто так. Задарма. Підручники дуже легко відрізнити: на першій внутрішній сторінці підручника зверху написано: "Рекомендовано Міністерством освіти і науки України" і далі наказ Міністерства від – залежить від року видання підручника.

І нижче: "Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено".

Отже, ця книжка офіційно визнана підручником, про що є відповідний наказ, без неї опанувати предмет неможливо.

Держава видає учням тільки підручники, не будь-які книжки. На сайті Міністерства є повний перелік наказів з номерами – там є всі підручники для всіх класів. Бува, що для одного й того ж предмету надруковано кілька різних підручників різних авторів. Але кожен з них обов’язково має стандартний текст з номером наказу на першій сторінці. Інакше це не підручник.

З цим розібралися.

Але крім підручників, які друкуються за державний кошт (і, хоч вони й недолугі й застарілі, все ж таки підлягають певному контролю з боку держави), є ще безліч, в прямому сенсі безліч різноманітних посібників, які теж нібито підручники. Тобто – вони виглядають як підручники. Переважно написані тими ж авторами, що й підручники. Їх видає вчитель, так само як і підручники. Але ці видання ними не є.

Їх також легко відрізнити. На перший внутрішній сторінці в них замість "Рекомендовано Міністерством освіти..." написано: "Схвалено для використання..." і далі посилання на лист-рекомендацію.

Схвалювати може багато хто. Може Науково-методична рада Міністерства освіти. Може Інститут інноваційних технологій і змісту освіти. Може ще хтось, але ключові слова: "Схвалено для використання".

Тобто – можна використовувати. Якщо хочеш. За бажанням. Не обов’язково. Додатково до підручника. А зараз роздивіться портфель вашої дитини. Розкладіть підручники та посібники на дві купки. Яка буде більшою?

О, ці додаткові посібники. Якщо придивитись, що там написано спочатку і в кінці дрібним шрифтом, одразу потрапляєш в чарівний світ товарно-грошових відносин.

"Від авторів підручника для загальноосвітніх навчальних закладів "Я у світі. 3 клас" – переможця Всеукраїнського конкурсу, який має гриф "Рекомендовано Міністерством освіти..." Просто блокбастер якийсь.

А на останній сторінці непомітна інформація: з питань реалізації звертатися за телефонами – і далі перелік з 16 міст, де є представництва видавництва "Ранок", який надрукував цей посібник.

В інших містах – нема, дітям там цей друкований зошит не придбати. Але можна придбати інші, впевнена, що ринок поділено, або ні. В жодному разі, це неважливо. Це не підручник. І без нього все добре вивчать. Це так, додатковий матеріал. За бажанням.

Тут я хочу зауважити. Безперечно, видавництво має право друкувати будь-які посібники. І, безумовно, має право їх продавати, що воно й робить. Але – їх треба продавати батькам окремої дитини або всьому класу якщо, приміром, вчитель доведе батькам на класних зборах, що саме без цього зошита програму не підняти, аж ніяк.

І батьки (так, саме батьки!), які за це платять, мають вирішувати – придбати цей зошит чи ні. Але ж насправді все не так.

Автори та видавці цих посібників насправді заповзято вихваляють та всілякими способами намагаються продати свій товар. Але заграють вони не з нами – батьками, які купляють їхню продукцію за свої власні гроші. Вони працюють з посередниками: служителями магічного совкового культу під назвою "школа", грізного божества освіти, яке може карати й милувати, і якому не варто ставити питання – треба просто виконувати все, що воно промовляє, і якнайшвидше.

Тоді, може, вцілієш.

Отже, коли вчитель каже: треба здати гроші на додаткові посібники – більшість сприймає це так, наче просто перед їхніми очима раптом з’явилися нові скрижалі.

З тобою розмовляє бог, які вже тут сперечання. Дякуй, що бере грошима.

Але я особисто не вірю в бога освіти. І тому я звернулася до своєї мами, яка років 25 пропрацювала в школі і все ще має там добрих знайомих (дякую, мама!) з проханням провести невеличке неофіційне розслідування – кажучи по-простому, розпитати: що насправді відбувається з тими посібниками?

Відповідь не забарилася і була прозаїчна, як довідник атеїста: 50 копійок з примірника. Принаймні, так було в минулому році. З кожного примірника, кожного посібника, кажу вам, по 50 копійок.

Не дивно, що в кожному класі є список, який складається без урахування думки батьків, список, в якому може бути 10, а може бути 15 пунктів – залежно від апетиту. В школі 1000 учнів, в моєї доньки десь 10 посібників. Рахуйте, люди, які, відштовхуючи один одного, біжать здавати гроші.

Але ж кому ці 50 копійок, кому? Ну, це вже де як склалося, так би мовити. Десь – людині з районо, що займається підручниками. Десь – директору школи. Може, десь ще комусь. Тобто, тому, хто складає списки. Це не прямі звинувачення, я не хочу схопити когось за руку. Це просто пояснення, як працює система. І пояснення, чому вчитель категорично заявляє, що без додаткових матеріалів просто не можна.  

Фахівці, які мають покращувати програму та підручники, витрачають свій час на те, що пишуть посібники. Видавництва їх друкують – і вони впевнені в тому, що продадуть тираж. Адже розповсюджувачі ходять по школах і районо та вихваляють свій товар. Пропонують нижчі ціни. Заманюють більшими відкатами. Оптом. Зручністю поставки. А ми за все це платимо.

Зрозуміло, що всі ці забавки розраховані на мешканців великих міст, які легко віддадуть 200-300 гривень невідомо на що, якщо це скаже вчителька їхньої дитини. А в селі, як там? О, дякую за питання. Йдемо далі.

Додаткові матеріали бувають трьох типів.

Перший, найбільш розповсюджений – друкований зошит. Тобто кольорова друкована книжка, в якій можна писати. Відповідати на питання, розв’язувати задачі, робити вправи. В багатьох з таких зошитів прямо написано, що вони є невід’ємною складовою учбового процесу. Кількість таких "складових" нічим не обмежена.

Приміром, до підручника по природознавству для 3 класу (автор – І. В. Грущинська) пропонується шість посібників для учнів (два зошити і чотири альбоми, автор всього – та ж сама І. В. Грущинська).

Звичайно, якщо придбати все, то можна луснути, жодні батьки на це не підуть. Нашому класу "присудили" один друкований зошит, на 64 сторінках якого невпинно і нецікаво смокчуться з пальця варіації тексту підручника. Бо насправді в підручнику є все, що треба. І потреби навчання цілком задовольнив би зошит просто в клітинку. Звичайний.

Набагато більше зло в цій категорії – зошити з вправами з математики та української. Бо це додаткове і досить відчутне навантаження зверху програми, яка і без того досить щільна. В підручнику є свої вправи і свої задачі. І за задумом, їх цілком достатньо.

Другий варіант додаткових матеріалів – альбоми. З малювання, з трудового навчання, будь з чого. З ескізами, взірцями, кольоровими листами. Ну, не знаю, може з таким альбомом і дійсно краще, ніж з добрими старими білими аркушами. Але знов таки, лише батьки мають вирішувати – купити чи ні своїй дитині таку пишноту.

І, нарешті, третій варіант додаткових матеріалів – найзагрозливіший. Це книжки, на вигляд такі самі як підручники – але за гроші, і тому не для всіх. Це, як я розумію, відносно нова форма, ноу-хау позапідручникового життя.

Найбільш обговорюваний приклад – "Перлинка", книга з літературного читання зубра молодшої шкільної освіти Віри Науменко. Просто на обкладинці чесно написано, що книга містить твори, обов’язкові для вивчення в 3 (приміром) класі. Тобто в підручнику їх немає (як хитро!) а тут – є. З питань реалізації – звертатися...

Так, ми всі розуміємо, що це сучасна хрестоматія. Колись їх було повно в кожній шкільній бібліотеці. Зараз, мабуть, ні, на жаль. Але це не привід примушувати людей купувати сумнівний за якістю збірник з поневіченими шматками літературних текстів. І знов таки  - а що робити тим, у кого немає такої можливості?

З цього приводу в мене питання до упорядників підручників (за щасливим збігом це ті ж самі особи, що пишуть додаткові матеріали). Ви не можете встинути все, що треба, в підручник? Отже, ви розписалися в тому, що підручник не вміщує всю навчальну програму і без додаткової книжки або зошита її опанувати неможливо.

Привіт від учнів з сільських шкіл та маленьких містечок, де нема "додаткових посібників", вони не отримують знань в повному обсязі, я вірно розумію?

Чи навпаки, в підручнику є все, що потрібно – і тоді ці додаткові матеріали дійсно додаткові. Тоді чому нас змушують їх купувати?

Цей текст і без того вже вийшов занадто довгим, а я ще ані слова не сказала про зміст цих додаткових посібників. А говорити є про що – адже їхні упорядники не несуть за нього ніякої відповідальності, окрім, може, моральної – це ж не підручники.

Ну так, насправді це колекція бздур, кунтскамера невігластва, вражаючи приклади марного переводу паперу, детальному та яскравому опису яких я обов’язково присвячу незабаром окрему статтю.

Але, як я вже казала з початку, цей текст не про велику аферу. І не про мої гроші. І навіть не про якість посібників. І навіть, даруйте мені, не про відсутність рівних можливостей для всіх учнів України.

Цей текст – про час, час життя моєї дитини, про час, який в неї вкрали тільки тому, що хтось захотів на цьому заробити. Адже вчителька, яка навесні принесла список на батьківські збори і зібрала гроші, весь рік задає завдання з цих зошитів.

Всі ці нескінченні завдання і вправи в друкованих зошитах треба робити – адже якщо ні, то як пояснити, навіщо їх придбали? Робити вдома, як домашнє завдання, робити під час канікул, робити на уроках – а це додаткове навантаження, його не включено до шкільної програми, кількість найменувань зошитів обумовлено лише жадібністю тих, хто отримує по 50 копійок з кожного примірника.

Замість гуляти, розважитися, грати, проводити час зі мною, моя дитина робить вправи в зошитах. Кожного дня. Мінімум хвилин 30. На зимові канікули задали 20 сторінок – все, що не встигли.

І не дивно, що не встигли, адже програма цього не передбачає, в підручниках є свої вправи і їх, до речі, небагато, цілком по-божому. Вони робляться в простих зошитах на 12 аркушів, в клітинку або в смужку.

Пам’ятаєте, за програмою першокласникам не мають задавати домашні завдання – вважається, що в 6 років дитина буде цим переобтяжена, їй вистачить самої школи. Але завдання задаються! Їх не можна записувати в щоденники, бо офіційно їх же немає, їх не існує в підручниках, але вони є.

Звідки ж вони беруться? Вірно, з цих самих друкованих зошитів. Кому я маю "дякувати" за те, що моя 6-річна зблідла від незвичних навантажень і зміни режиму донька, приходячи зі школи, не відпочивала чи гралася, не використовувала свій позашкільний час як хоче вона або як вважаю за потрібне я, її мама, а робила ніякою програмою не передбачувані домашні завдання – в цих самих зошитах?!

От цього я дійсно не пробачу вам, тим, хто створив цю систему і хто її підтримує – і тим, хто заплющує на неї очі. Мені не дуже шкода 250 гривень, хоча я б краще віднесла їх до лікарні або віддала на армію.

Особисто я не дуже переймаюся фантастичною дурнею, яка у вас там написана (почекайте трохи, буде аналіз з конкретикою, поки що рано волати), бо привчила дочку перепитувати про все, що її дійсно цікавить, в мене і оточила її справжніми книжками, багато розмовляю з нею і подорожую.

Але я не пробачу вам час її життя, який ви вкрали – просто тому, що можете на цьому збагатитись.

І наостанок. Було б дуже цікаво оримати бодай якийсь коментар з цього приводу у представників Міністерства освіти. Не може бути, щоб вони не знали про безмежний,  бурхливий та надзвичайно поживний для багатьох світ додаткових матеріалів і, найголовніше, про секрет їхнього успіху в сучасній школі.

Цікаво, як вони до нього ставляться? Беруть участь? Заплющують очі? Намагаються впорядкувати? Вважають цілком нормальним?

Справді хочеться знати, адже аналіз додаткових матеріалів – незабаром.

І всі ці інститути, що видають листи про схвалення додаткових матеріалів (є на першій внутрішній сторінці) – це все державні установи і всі вони працюють під егідою Міністерства освіти України.

powered by lun.ua