Харківський вітер

35
31 березня 2015

Він стояв коло входу до напівпідвального приміщення. Схоже, давно очікував. Стара дублянка, довго ношені черевики. Весняний харківський сніг на сивині.

Очі хіміка, який у своїй лабораторії випробував усе. Причому на собі. Вичепив мене поглядом, твердо перепинив шлях. Привітався. 

- У мене до вас, - сказав, - серйозна розмова.

- Наскільки серйозна? – напружився я.

- Дуже серйозна, - запевнив він. – У мене проект.

- Шо за проект? – спробував я зімітувати зацікавлення.

- Дуже серйозний проект, - переконливо сказав він. – Я знаю, як змінити уявлення людства про мораль. Ви ж розумієте, що все, чому нас навчають – брехня?

- Не сумніваюсь, - запевнив я.

- Я знаю, як відкрити людству очі, - продовжив він. - Якщо мій проект реалізувати, людство зміниться за годину. Ні, - зважився він, подумавши, - за двадцять хвилин.

- За двадцять? – не повірив я.

- За двадцять, - наполіг він.

- Думаєте?

- Певен.

- А що за проект? – нагадав я йому.

- Дуже серйозний проект, - він далі тримався свого.

- Хоча б у загальних рисах, - попросив я.

- Добре, - погодився він. – Якщо коротко: все, чому нас навчають – брехня.

- Давайте так, - спробував я йому допомогти. – Що вам потрібно для реалізації проекту?

- Я вам поясню, - пожвавився він. – Мені потрібен лазер. Потужний. Який можна було б завантажити в машину.

- І у вас його немає? – здогадався я.

- Немає, - зітхнув він. – Під час роботи над цим проектом я продав квартиру, машину, і від мене пішла дружина.

- Он як, - здивувався я. – Що ж вона так? Гаразд, - кажу, - хотілося б у загальних рисах зрозуміти, що ви хочете від мене?

- Ви мені можете допомогти, - пояснив він. – З вами ми можемо до будь-кого підійти, лазер буде наш.

-  Гаразд, - погодився я. – Але днями я зайнятий, із лазером доведеться почекати. Давайте обміняємось телефонами й зідзвонимось.

-  Давайте, - погодився він.

Потисли одне одному руки, розійшлись. Телефон він мені так і не дав. Я йому, до речі, теж.

До Харкова несподівано повернулась зима. Автівки під під’їздами затягло крижаною плівкою, вітер гуляє старими дворами, б’є мокрим гіллям у нічні вікна.

Студенти наполохано перестрибують калюжі, ковзають замерзлими хідниками в своєму весняному взутті. Весна цьогоріч схожа на потяг, що безнадійно й невиправдано запізнюється – всі вже стоять на пероні, очікують, хвилюються, а потяга немає й немає, і так гостро відчуваються всі вокзальні запахи й протяги, і так холодно стояти під дощовим небом, і так безжально вгризається в шкіру вечірній вітер – адже ніхто не сподівався стояти й мерзнути, адже весна, згідно з розкладом, давно мала бути поміж нас. Наразі поміж нас нічого.

Крім розпачу й роздратування.

 

Ці весняні перепади багато на кого діють просто вбивчо. Минулий рік і так усіх розхитав, розбалансував, вивів із себе, змінив мову, змінив смакові рецептори. А тут ще циклони, завії, замети, і нічний вітер важко озивається в темних під’їздах. Який уже тут спокій, яка рівновага. Нервові рухи чоловіків, втомлені очі жінок, постійні сльози, суцільні нерви.

Розмови про війну, про загиблих, про політиків, про олігархів. Всім хочеться весни, всім хочеться змінити людство. Бажано за двадцять хвилин. Чи бодай за годину. 

Ввечері підходить Ілля, відводить убік, пропонує провести поетичний вечір на підтримку Коломойського. Я пропоную обмінятись телефонами й зідзвонитись. Тиснемо руки, розходимось, телефонами не міняємось.

Порожня площа, вологе харківське небо. Постамент із ленінськими черевиками. Ніби Ілліч пішов, а черевики по собі лишив. 

У Будапешті на березі Дунаю так стоїть виловлене з води взуття потопельників. 

 

Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.

Усі фото автора

powered by lun.ua