Наша надія на солідарність

10
8 березня 2015

Цього дня, як і в багато попередніх днів, я думаю про Надію Савченко.

Її історія мала би розвіяти всі сумнівні сексистські стереотипи, із якими полемізують ангажовані українські жінки та чоловіки. Один із аргументів наших опонентів: "Якщо ви хочете рівності, то чому не йдете в армію, на рівних із чоловіками?"

Кар'єра Надії Савченко яскраво свідчить про складність реалізації для українських жінок права та обов'язку захищати свою Батьківщину.

Скільки разів Надія намагалася вступити в профільний навчальний заклад? Скільки разів її не допускали до можливості почати військову кар'єру пілота? Чому начальство "не пустило" Надію на війну, внаслідок чого вона опинилася в зоні АТО без належного статусу, як формально неіснуюча бойова одиниця?

І більш широке запитання: чи має можливість українська жінка-доброволець легалізуватися на фронті як солдат, а не як медсестра, комірниця чи начальниця лазні? З того, що я чула від українських жінок-добровольців, таких можливостей нема.

Звісно, скаже така жінка, "я йду воювати не заради статусу". Але хто і що, який папірець захистить її родину у випадку загибелі чи поранення такої жінки?

В Україні публічний дискурс про війну має вигляд історії звитяжних чоловіків, на тлі яких десь на стіні висить календарик із оголеною в актуалізованому стилі pin-up жінкою. Чи хочу я бути таким календариком?

Я хочу визнання важливості жіночої роботи на цій війні та в мирний час. Роботи на передовій і в тилу. Десяток каструль із голубцями для солдатів або зібрані кошти на комплектування аптечок або купівлі зброї - це не менш політичний і не менш важливий жест, ніж рішення іти воювати. І жоден із цих жестів не є зумовленим "природою".

Жінки не є добровольцями, волонтерками, кухарками та медсестрами "від природи". Кожне таке рішення має бути добровільним. І кожне таке рішення не має вимагати болісного тяжкого і довгого подолання труднощів системи – незалежно від того, чи це легалізація статусу добровольця, чи це умови роботи та оподаткування благодійників тощо.

Але, на тлі війни, фейсбук Порошенка сміє говорити про мрію, щоби жінки повернулися до "мирного життя" - кухні, дітей та інших маленьких радостей. На тлі війни наші військові речники сміють говорити про "мобілізацію жіночок".

Я сподіваюся, до лише такого "мирного життя" ми не повернемося. Я мрію про велику жіночу солідарність і боротьбу. Нам ще так багато посестер потрібно захистити. Не тільки нашу Надію.

Мені очевидно, що саме тепер триває час, коли можливі будь-які зміни. Від зміни партійної риторики до зміни дискримінативних норм законів і впровадження квотування жіночої присутності у владі, що зможе зруйнувати "скляну стелю" разом із стінами та іншими елементами цієї старої хибної архітектури.

Справа громадян і громадянок - контролювати та говорити владі, коли щось не так, власноруч брати участь у творенні змін. Досить грати одвічну роль "хорошої дівчинки". Зрештою, податки саме наших дівчат і хлопців утримують українських можновладців і не тільки.

Як і щороку, хочу сказати, що 8 березня - день солідарності та нагадування про потребу спільної боротьби таких різних, але рівних вільних людей у вільній країні.

powered by lun.ua