Гібридна правда

79
8 травня 2015

Правда війни завжди відрізняється від правди життя і миру.

Це вона, тоталітарна правда війни, змусила вбити, за різними оцінками, від 400 тисяч до понад 2 мільйонів людей при форсуванні Дніпра в ІІ світову. Багатьох з них військовими назвати було важко, тоді Лівобережна Україна втратила чи не більшої частини свого чоловічого населення.

Масштаби трагедії стають більш зрозумілими під Букрином: ось бачиш кручу, і явно уявляєш собі німців на цьому високому березі Дніпра. І уявляєш совєцьку армію, яка силами місцевих форсувала Дніпро так, що бурою солоною кров’ю він стікав на Південь.

"Мы за ценой не постоим" – це карбували в голови в нашому радянському дитинстві.

За ціною не стоять і сучасні генерали міністерських кабінетів.

Після всього, що я знаю про загиблих і полонених з аеропорту Донецька, я не бачу ніякої поезії ні в зображеннях башти донецького аеропорту, яке тиражується на патріотичні агітки і вже навіть з’явилося на етикетках пива.

З найкращих міркувань. Патріотичних, звичайно.

П’єш собі пиво, і уявляєш міфічних людей-кіборгів, що тримали цей форпост. Славна історія із безславним кінцем. Про нього пивна етикетка нічого не скаже.

Фото wz.lviv.ua 

Любов до Вітчизни змушує одних після госпіталю чи полону (а чи й того, і іншого), повертатися на фронт. Щоб захищати, щоб мститися, хто б там що, сидячи на дивані, не казав про помсту як мотив. За пережиту ганьбу, знущання в полоні, за смерті друзів. За Україну.

Та вороги не тільки там. Все складніше. Про їх покарання, а чи війну з ними не йдеться. Бо вони – "свої". Ті, хто погоджувалися на те, щоб банди ДНР, як в якійсь комп’ютерній грі, впускали українських вояків до аеропорту тільки з фіксованим боєкомплектом, досі на своїх теплих місцях.

Такими, бач, були домовленості.

Чи йшлося в цих домовленостях про мінування терміналу і підрив живих людей – питання риторичне. І воно не одне: чому не вивели звідти людей, коли ще можна і треба було?

Немає відповіді і на питання, хто відповідає за смерті тих, кому наказали стояти в аеропрту до останнього, – без їжі, води і зброї – ну прямо як тоді, коли Кремль ціною сотень тисяч життів форсував Дніпро.

А тепер ніхто не відповідає за "листи щастя" родичам загиблих: вже поховавши своїх полеглих, вони знову і знову отримують повідомлення з Міністерства оброни про те, що їхні полеглі й поховані Воїни – досі в полоні, чи просто – зникли безвісти.

В епоху інформаційних воєн клерки Міноборони не вміють користуватися пошуком в інтернеті, вони не читають ні паперових, ні електронних газет і не вміють користуватися навіть простим телефоном, щоб хоча б подзвонити воєнкомам.

Тим, які спочатку рекрутували до війська, а потім брали участь у похованні воїнів.

Як зв’язатися з контррозвідкою чи СБУ – це взагалі велика таїна. Державний військовий службовець її не знає і не дізнається ніколи, це не в його компетенції.

Простіше настрочити чергового відчіпного, дарма, що інформація не перевірена і, як результат, неетична.

Тоді, коли вони йшли на військову державну службу до армії пивних животів, їм ніхто не казав, що колись доведеться воювати по-справжньому, що доведеться відповідати за людей.

Що родичі вже похованих, а після цього ще по кілька разів цими "своїми" убитих, вибачень не приймають.

Що всьому є своя межа.

А "листи щастя" з Міноброни – вони за межею. І тут можна дати тільки одну пораду: авторам краще самим подати у відставку. Бо це ганьба.

І це тільки верхівка айсберга некомпетентності, який вбиває ціле покоління найкращих чоловіків країни. Ми там, де ми є зовсім не тому, що Путін, а тому, що диверсанти продовжують займати стратегічні державні посади.

Бо за ціною ми не стоїмо, пожинаючи цей гіркий спадок радянського тоталітаризму і досі.

 

Нижче – скани ще двох "листів щастя", які отримала мати закатованого і вбитого у полоні Ігоря Брановицького на додачу до листа, який раніше вже отримали його родичі.

Права рука не знає, що робить ліва. Убиває не тільки Росія, яка розв’язала війну. Убивають і ті, хто досі сидять на своїх насиджених теплих місцях у Києві, і відповідальність нести не хочуть і не вміють. Аби тільки крісло не хиталося.

От про люстрацію в системі оборони майже і не говорять, мотивуючи тим, що війна в країні. Та скільки ще треба фактів, скільки ще треба смертей, щоб визнати очевидне? 

Ігор Брановицький був похований 3 квітня, але Міноборони 15 квітня цього ще не знали 
 

powered by lun.ua