Мого сина вбили двічі

92
30 квітня 2015

3 квітня 2015 року в Києві я провела в останню путь свого сина, свого захисника і надію. Ігор Брановицький був серед останніх захисників Донецького аеропорту, яких 21 січня 2015 року взяли в полон терористи.

Як стало відомо пізніше, тоді ж, 21 січня ці нелюди, після катувань, його, нерухомого, що втратив свідомість, застрелили двома кулями в голову.

Страшним був мій син для них – живим, але нескореним.

Ми дізнались про те, що Ігор потрапив у полон, уночі з 21 на 22 січня, з відео сепаратистів, яке знімали журналісти російського каналу Life News, – і одразу розпочали пошуки.

Шукали волонтери, рідня, друзі.

Ігор Брановицький 

Телефонували, писали запити у всі можливі інстанції. Одержували відповіді, що син знаходиться в полоні. Надіялись, що держава щось робить, щоб визволити наших бійців. Переговірник Рубан запевняв українців, що є домовленість із керівництвом "Донецьких республік" про те, що полонених з аеропорту не будуть катувати.

Наприкінці січня я почула страшну звістку: що сина застрелив у полоні Павлов Арсеній з кличкою Моторола, терорист-найманець, громадянин Російської Федерації.

Знову запити, заяви, телефонні переговори з людьми, які займаються обміном полонених або повинні б опікуватись їх долею. Офіційні організації відповідали, що син у полоні, Рубан – що в полоні не розстрілюють, і дуже цікавився, звідки в мене ця інформація.

Уповноважені з прав людини "Донецьких республік" відповідали, що "з цим випадком розбираються", і випитували, хто про це нас сповістив. Я знаю, що з першого дня всі представники терористів – Захарченко, Кононов, Морозова, Родіонова, Жук з позивним Москва й інші – знали, що мого сина ще 21 лютого після катувань застрелив Моторола.

Випадки катувань і розстрілів у полоні терористів не поодинокі. У зв'язку із цим у мене, як і в українців, чиї рідні загинули в полоні, багато запитань до наших державних установ.

Чому за час проведення бойових дій, не створено ефективний центр інформації, де рідні змогли б почути правдиву інформацію про долю своїх синів, батьків, чоловіків?

На гарячу лінію Міноборони можна телефонувати годинами – там не піднімають слухавку.

Чому чиновники, які одержують зарплату з наших податків, не виконують своїх обов'язків?

За час розшуків сина в мене зібралось десятки номерів телефонів офіційних установ, у яких ніхто не зацікавлений долею полонених, зниклих безвісті й загиблих.

Тіло мого сина було доставлено в морг Дніпропетровська на початку березня. Інформація про нього з особливими прикметами для впізнання була поширена із січня.

Хто відповідальний за те, що він був не впізнаний у морзі Дніпропетровська цілий місяць?

І апофеоз.

Мого сина поховали 3 квітня. А 27 квітня його рідній тітці прийшла відповідь на її звернення до Міністерства юстиції з питання з'ясування місцезнаходження військовослужбовця, рядового Брановицького І.Є, від імені командування високомобільних десантних військ Збройних сил України, що "станом на 11 квітня 2015 року він знаходиться в полоні..."

 

Виходить, що мого сина, рядового 90 спецбатальйону 95-ї бригади – ніхто, крім волонтерів, не шукав? Що реєстри загиблих не ведуться?

Це не поодинокий випадок.

Я можу назвати людей, яким після поховання рідних, в офіційних інстанціях відповідали, що вони в полоні, або пропали безвісті.

Як вірити тоді запевненням офіційних осіб, що всі вбивці й катюги "Донецьких республік" будуть покарані?

Що служби, яким належить це робити, ведуть облік і збирають матеріали для суду над катами?

Якщо чиновники не хочуть добросовісно працювати, їх треба гнати в три шиї. У нас дуже багато небайдужих людей, які вболівають за долю синів України й довели власним прикладом, що вміють і хочуть це робити.

Я вважаю, що мого сина вбили двічі. Перший раз – у полоні пострілом у скроню. А другий раз – чиновники, байдужістю.

Це постріл у спину всім патріотам України.

 
 
 
 
 

powered by lun.ua