Хто всі ці люди?

23
25 червня 2015

Хто всі ці люди? Це було моєю першою реакцією, після появи новини про присудження премії "Українська книжка року" 2015 року.

"Українську книжку року" з-поміж номінованих книжок (див. пункт 2-6) обирає комітет.

Цього року премії отримали невідомі автори Лев Різник, Ольга Друг, Андрій Топачевський. За їхні книжки дві з трьох премій отримало державне видавництво "Світ", ще одну – державне видавництво "Веселка".

Пункт 12 положення про премію, пише:

"Лауреатам премії виплачується грошова частина премії, розмір якої становить 100 тисяч гривень. При цьому 50 відсотків грошової частини премії виплачується авторові твору (співавторам у рівних частках, якщо інше не передбачено в угоді між ними), 50 відсотків - видавництву або видавничій організації".

Тобто 150 тисяч гривень бюджетних коштів пішли на гонорари трьом письменникам, ще 150 тисяч гривень – трьом державним видавництвам.

Для довідки, минулого року премію також отримали "видатні" автори. Лауреатів попередніх років легко нагуглити.

Реакція на список лауреатів цього року свідчить про глибоку кризу взаємин між державним сектором і митцями. В цій кризі державну премію отримують люди, назви книжок яких я особисто вперше почула та прочитала в тексті наказу гаранта.

В цій кризі думку фахівців галузі навряд чи беруть до уваги. Комітет когось обрав, президент наказ підписав. Та сама історія – з Шевченківською премією та іншими преміями, назв яких я навіть не знаю.

Чому це погано?

Тому що сьогодні, на моє око, маємо два паралельні всесвіти. Всесвіт культури офіційної та всесвіт культури неофіційної.

Офіційна культура роздає сама собі нагороди та існує поза контактами із зовнішнім світом. Кожна подібна "Українська книжка року" додає консервантів та укріплює мури між цим світом і реальністю.

Життя тут замінюють засідання комісій, протоколи та накази, а на публічні фестивальні читання ці люди вміють приводити дітей у поліестерових червоних шароварах – для антуражу на сцені.

Неофіційна культура так само не ідеальна. Але вона взаємодіє зі світом навколо та комунікує зі споживачем і колегами. Можливо, моя візія дещо ідеалізована, але в цьому всесвіті більше емпатії та готовності до діалогу. 24 роки неофіційна культура жила взагалі без грошей. Це розбестило та трохи попсувало ринок, але й навчило робити неможливі речі та шукати приховані ресурси.

Незалежні приватні видавці навряд чи в курсі можливості отримати 50 тисяч гривень з державного бюджету. Але якби вони були в курсі, то чи номінували би вони свої книжки та авторів? Звідки люди взагалі дізнаються про такі оказії? Чи автори брали би державну премію, а чи відмовилися б, як це нещодавно зробили декілька журналістів, яких хотіли нагородити медалями?

І чи висока комісія розглядала би здобутки авторів непенсійного віку (це запитання вмотивоване списком видатних митців, які отримують довічні державні стипендії).

Я мрію, щоб в Україні замість великих премії давали стипендії – з прозорою процедурою прийому заявок і зрозумілими критеріями добору. Ясно, що клацнути пальцями та все поміняти швидко неможливо.

Але читати накази та прес-релізи про культуру на сайтах офіційних установ мені стає дедалі страшніше – прірва між двома берегами стає все глибшою.

Котрась із цих Атлантид таки відколеться та потоне в морських глибинах. Здається, я знаю, котра. Та, що вимре першою.

powered by lun.ua