Лагідна і Сувора українізація

159
30 червня 2015

Неймовірно люблю волинський світ.

Одного дня, йдучи червневим сонячним Нововолинськом, помітив рекламну вивіску – "Аґенція нерухомості". Чомусь звернув увагу, що слово "агенція" написано ще й із "ґ".

Навряд чи на такий напис натраплю у Києві, – подумалося мені. Зрозуміло, що Волинь пережила особливу історію польсько-українських стосунків, тож сьогодні й маємо аґенцію, а не агентство, у якому більшість чомусь припускається помилки, пишучи це слово просто – "агенство".

Але факт є фактом: чим далі від Польщі, тим сильнішим є інший вплив – російський.

Будь-яка імперія прагне здійснювати експансію власної політики, зокрема і в царині культури. Тільки сьогодні у Луцьку ми чуємо українську мову, а у Києві – мову з "колоніальною невизначеністю".

Я належу до тих, хто виявляють толерантність до всіх мов і культур, проте сьогодні, як ніколи, розумієш, що мова є чинником політичних маніпуляцій та жорстоких інсинуацій із боку країни-агресора – неоімперської Росії, де існує "Міністерство правди" і де "великий брат" бачить кожного.

Про це уже не раз у своїх книжках сказала Світлана Алексієвич. Зрештою, формально путінське вторгнення до Криму відбулося через захист російської мови, бо за мовою побачили незахищених і гноблених громадян Російської Федерації.

Повернувшись із Луцька до Києва, того ж дня почув від одного колеги, який активно працює над примноженням українського сегменту Вікіпедії, як його синочок не міг знайти "тата", бо кияни чомусь не розуміли, чого плаче дитина.

Питали: "Ти іщєш папу?". А хлопчик відповідав: "Ні, тата". Ми, дорослі, можемо теоретично обґрунтовувати толерантність і потребу поважати кожного. Це правильно. Проте десь на невидимому для пересічного ока рівні в українській державі має бути закладено програму підтримки української мови як мови титульної нації, яка не хоче до "Русского міра".

Розумію, що сьогодні чимало воїнів української армії захищають українські землі і спілкуються російською. Жодним чином не йдеться про засудження чи соціальний остракізм тих, хто виріс у російськомовних регіонах.

Мені йдеться про інше – нову загальнодержавну "мовну політику", про закріплення у масовій свідомості українців такої опції, як "повага до державної мови", яка, по суті, є частиною твоєї ідентичності.

Ти не можеш відчувати ненависті, неприязні, агресії до української мови, бо вона – не лише державна мова, а частина тебе, так само, як повітря чи земля.

Ти не відчуваєш повітря, допоки воно не забруднене; не відчуваєш землі, допоки не встанеш у багнюку чи трясовиння. Проте ти маєш толерувати у собі українську мову.

У нашу мову вже увійшов заклик "Слава Україні", який став нейтральним означником привітання.

Якщо й далі ми говоритимемо про те, що схід і південь принципово російськомовні, а захід українськомовний, то це – шлях у нікуди. Диктатор і імперія, яка вкладає мільярди у військову галузь, завтра може прийти до тих, хто вважає, що є принципово російськомовним.

Як у рекламі із Антіном Мухарським, який сьогодні став "націоналістом" Орестом Лютим. І ця трансформація пострадянського шоумена в українського націоналіста, засновника "лагідної" та "суворої" українізації, була далеко не безболісною.

Щось подібне має пройти кожний із нас: із тих, хто змалку перебувають у просторі двомовності. І поступово, залишаючись вірними цій настанові, ми зможемо витворити країну, яка буде не під силу ворогові.

Пригадую ролик-звернення до Путіна, записаний в образі одеської тьоті Цилі. Ця сатирично-мудра пані казала, що ми краще вивчимо українську мову, ніж будемо мовчати по-російськи. І завершувалось звернення в суто одеському дусі "нє дєлайтє мнє нєрви".

"Лагідна українізація", словами Ореста Лютого, – це те, що чекає кожного з нас. Інакше будуть танки і анексія регіонів, які вважають, що їхня мова не має нічого спільного з українською державною мовою.

Мова довгий час була фактором відчуження. Розумію, що фраза "Єдина країна – єдиная страна" – гасло, кинуте в умовах війни, аби зробити крок назустріч тим, хто панічно боїться усього українського.

Микола Владзімірський, який був змушений емігрувати з Севастополя після його анексії, казав мені про те, що за українську мову в тому місті можна було вскочити у велику халепу.

На жаль, ці страшні симптоми нікуди не зникли й сьогодні, коли мій приятель на запитання українською в одному з київських ЖЕКів, отримав відповідь, що "для українців у нас нічого немає". І чи не щотижня ти чуєш про такі факти "толерантності" до української мови.

Розумію, що процес об’єднання нації надзвичайно складний. І часом форми українізації набували таких форм, які відлякували. Або ж розмови про мову завершувалися треносом і нескінченною балаканиною.

Пишучи цю колонку, отримав на імейл листа від Святослава Караванського про Міжнародний Форум на підтримку української мови "Нас об’єднає мова", який відбудеться "1-го липня 2015 в Києві в Холі чемпіонів бізнес-центру НСК "Олімпійський".

До участі у Форумі запрошуються активісти, науковці, урядовці, громадські діячі, представники ЗМІ з усіх регіонів України та усі кого цікавить і турбує питання повноцінного відродження української мови.

Мета Форуму: голосно заявити усьому українському суспільстві, що настав час повністю відновити і відродити українську мову, навколо якої повинні об’єднуватись усі громадяни України у цей складний для нашої держави час".

Мені здається, що сьогодні потрібно уже не голосно заявляти, а робити конкретні кроки. І часом ці кроки мусять бути невидимими для тих, хто у силу виховання чи специфіки регіону мешкання панічно боїться української мови.

Про добрі закони не говорять, за такими законами просто живуть. Нормальна людина тікає від ідеології, проте вона хоче просто нормально жити.

А поки що маленький хлопчик плаче й запитує у перехожих: "Де тато?". Перехожі не знають, що відповісти дитині. Чи такої "единой страны" ми прагнемо?

Дмитро Дроздовський, головний редактор журналу "Всесвіт", для УП

powered by lun.ua