Плагіат чи помилка: звідки це бажання знищити колегу з НАНу?

6151
20 листопада 2018

Відповідь на колонку Тамари Гундорової, членкині-кореспондентки НАН України, докторки філологічних наук, професорки "Як плагіат кандидата наук і консультанта МОН спустошує поле науки"

У її матеріалі йшлося про те, що монографія, котру він збирався захищати у грудні цього року, як свою докторську дисертацію, містить плагіат. Вдалося визначити, що 10 розділів списані повністю; вступ, інші 4 розділи та висновки – частково.

Яким ми бачимо суспільство майбутнього?

Для мене воно уявляється світом, у якому людина знаходить силу перемогти деструктивні енергії й жити в світі, щоб пізнавати нове, щоб здобувати новий досвід… Живеш, допоки цікаво, зрештою…

Людське життя – це не схема. Бувають чорні смуги, бувають білі. Десь біжимо, кудись поспішаємо. Хіба не бувало в нас такого, що ми щось робимо похапцем, а потім думаємо, що можна було б доробити те чи те...

І природно, що в світі майбутнього зміниться уявлення про помилку.

Помилка – це так само досвід. А якщо за досвід убивати, то прогресу не буде.

Скільки разів у світі ситуації з помилками різного типу ставали поштовхом до виходу із кризи й винаходу чогось нового…

***

Маючи огром громадської роботи, влітку не зміг ретельно вивірити матеріалів у монографії про постпостмодерністський роман. Мусив їхати за кордон, щоб попрацювати в одній експертній групі, далі ще одна поїздка…

На попередньому обговоренні монографії 18 вересня мені вказали на плагіат у роботі. "Засів" за сигнальники монографії, бо мусив усе ретельно звірити.

Справді, до монографії втрапили фрагменти перекладів, "сировинний матеріал" із західних наукових праць. Перевірка роботи на системі ЮНІЧЕК показала, що там є проблеми в 32,77%.

Перевірка роботи на системі ЮНІЧЕК показала, що там є проблеми в 32,77% 

Звичайно, це багато. Одразу ж зняв монографію з друку, аби неякісний продукт не втрапив до бібліотек.

Що ще можна зробити?

Тільки припинити всі свої громадські справи й засісти за доопрацювання. Вихід із ситуації можливий лише в праці.

Складно сказати, у який спосіб сирий матеріал втрапив до докторської. Перед від’їздом, маючи поспіх із поданням роботи до захисту, попросив колег про допомогу, проте закидав їх різними версіями файлів. У фіналі отримав проблему, у якій винуватий тільки я.  

Проте в соцмережах розпочався "бум", який чомусь ініціювали окремі колеги з Інституту літератури, залучаючи до "професійного" обговорення у (sic!) соцмережах інших, хто, не маю сумніву, не читав монографії.

Монографія, надрукована в 7 примірниках, призвела до величезної дискусії в соцмережах, які рясніли звинуваченнями, а часто зневажливо-хамськими дописами, у яких я постав в образі найбільшого зла науки й освіти.

***

Знаєте, людина все може витримати. Якщо не все, то, напевно, багато-чого.

Але ми сьогодні часом не усвідомлюємо сили соцмереж, наскільки вони перетворилися на інструмент зміни реальності навколо нас.

Лінгвіст зі світовим іменем Ноам Чомський чудово описав ситуації маніпулювання.

Звернімо увагу лише на 9 пункт: "9. Культивація почуття провини. Ще одне завдання – змусити людину повірити в те, що тільки вона винна у власних нещастях, які відбуваються за браком її розумових можливостей, здібностей або докладених зусиль".

І те, що в соцмережах повторюється тисячу разів, може стати правдою. Ось і неогеббельсівська практика у 2018 році.

Принаймні витворюється інша реальність – симулякр, що заміщує реальність всередині нас. І ми вже віримо або не знаємо, що відбувається насправді. І сам не знаєш, що ти створив…

Так, я помилився. Визнаю. Десь понад місяць тому написав на своїй сторінці, що прошу вибачити й ніколи більше не використовуватиму цих текстів.

Доопрацьований варіант монографії передав дирекції. Проте цей допис, на відміну від тих, де мене звинувачували у всіх смертних гріхах, адміністрація Facebook "забанила" не без сприяння "добрих" людей.

Не скажу, що все це було настільки простим, як описую зараз. Мав "збої" зі здоров’ям, які вибили на певний час із "комунікативного середовища" й потрібного робочого гарту.

Інколи людина мовчить не тому, що ховається, а тому, що зламалась "машина", здатна до фахової комунікації.

До речі, Ніцше писав, що погляд на наше тіло як на машину часом є найчеснішим.

Доопрацьований варіант монографії передав до дирекції Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

За цей час 7 нещасних примірників наробили галасу від США до Австралії.

Дивним чином вони втрапили до науковців у різних світових університетах, які надіслали свої відгуки Тамарі Гундоровій (відгуки були озвучені на Вченій раді Інституту 13 листопада), що ця робота містить плагіат.

Містить, і тому ще у вересні була знята з друку.

Тема постпостмодерністського роману належить до інноваційних.

Не так багато робіт у світі, де було б осмислено світоглядно-філософську, жанрову, поетологічну специфіку сучасного роману, який оприявнює інший спосіб мислення, нові прийоми конструювання художнього простору.

Під час роботи доводилося перекладати фрагменти видань, яких просто немає в наших бібліотеках, щось привозив через океан, щось купував, зрозуміло, власним коштом, бо у бібліотеці Інституту літератури немає доступу до баз сучасних наукових видань.

І коли ти маєш відбитки з сотень журналів чи книжкових видань, то в якийсь момент розумієш, як непросто зарадити цьому.

На жаль, громадські обов’язки зіграли злий жарт, проте, як писав раніше на своїй сторінці на Facebook, все це лише моя провина.

Бурхливе обговорення роботи стало для мене розплатою: від наукового обговорення на попередньому засіданні відділів перейшли в площину, де було не так багато слів про саму роботу, натомість утворився "ср…ч" – саме цим сленґовим словом чи часто називаємо комунікативний безлад у цифровому середовищі, коли "змішуються коні й люди".

Cкладається враження, що цікавить не наукова проблема, а моє життя, приватні його сторінки…

Розмова про текст перетворилася на обговорення мого психопортрету від член-кора НАНУ Тамари Гундорової, на обсмоктування приватних деталей, які стали значно цікавішими для дописувачів соцмереж.

Інтернет-видання "розразилися" передруком матеріалів про звіт комісії з перевірки моєї роботи на плагіат.

Не знаю, у який спосіб було сформовано комісію, відповідно до яких критеріїв і з якою метою. Але упродовж двомісячного вивчення монографії, яку було не рекомендовано ще 18 вересня, комісія дійшла думки про плагіат.

Під час доопрацювання я також підготував матеріали для планової теми відділу світової літератури, які були передані вченому секретарю й дирекції. Просив, щоб ці матеріали передали комісії для перевірки на антиплагіат.

Крім того, відповідно до рішення дирекції мені було сказано надати доопрацьований варіант, що засвідчено у протоколі від 18 вересня. Цей варіант було передано.

Не знаю, що саме аналізувала комісія і для чого.

***

Чи не маю я права на помилку?

Який вихід тоді для мене в ситуації, що склалася? Почати бурхливу "дискусію" в соцмережах, відповідаючи на численні дописи "добрих людей"?

"Таблиці", які збудили простір фейсбуку з подачі Тамари Гундорової, неоднозначні. Подам лише один приклад.

У моїй роботі маємо пасаж: "Розвиваючи теорію Ж. Бодріяра, зазначимо, що в постпостмодернізмі знак постає відображенням базової дійсності; маскує основну/первинну/базову реальність; маскує відстань від базової дійсності; розкриває незбагненність первинної дійсності; не має жодного стосунку до будь-якої дійсності, повністю усвідомленої людським розумом" (с. 23).

У таблицях: "Whereas representation tries to absorb simulation by interpreting it as false representation, simulation develops the whole edifice of representation as itself simulacrum. These would be the successive phases of the image:

Дослівний переклад: Коли репрезентація прагне поглинути симуляцію, інтерпретуючи її як несправжню репрезентацію, симуляція розвиває загальну основу репрезентації як симулякр.

Це представлено фази творення образу:

  1. It is the reflection of a basic reality.
  2. It masks and perverts a basic reality.
  3. It masks the absence of a basic reality.
  4. It bears no relation to any reality whatsoever: it is its own pure simulacrum.

(Logan Inman)

  1. Це відрефлектовування базової реальності.
  2. Відбувається маскування і перверсія базової реальності.
  3. Відбувається маскування відсутності базової реальності.
  4. Немає жодних зв’язків з жодної реальністю: це вже чистий симулякр"

Тамара Гундорова подає цей приклад як плагіат із праці Logan Inman. A White Whale: Moby-Dick as Melville’s Postmodernism (from my English course)

У роботі є посилання на Бодріяра. Казати, що цей фрагмент я взяв із праці Лоґан Інман, не бачу підстав.

Думаю, що у світі можна знайти чимало інтерпретацій Бодріяра, де йдеться про принцип творення симулякру, тож можна знайти тисячу джерел мого плагіату, якщо, звісно, поставити таку мету.

Американська система ЮНІЧЕК знайшла у мене 754 подібних джерела, які можна кваліфікувати як плагіат, проте якісний збіг там у діапазоні 4%.

 На скріні вище і тут видно, що якісний збіг у діапазоні 4% і менше
 

Чи не завдання науковця – виправити помилку… Слава Богу, філологія – це не медицина.

Невже у ХХІ столітті ми не маємо права на помилку? Скільки відбувається попередніх обговорень, на яких, що закономірно, виявляють різні проблеми… Чому ж тоді моя хиба стала надбанням мільйонів?

Звідки такий інтерес до роботи? Й бажання розіслати різні "цидули" в різні інституції, починаючи від Шевченківського комітету, який, напевно, дуже обізнаний із моїми науковими доробками й був причетний до написання монографії, й завершуючи міжнародними інституціями, де мене звинувачували в тому, що уже мої роботи написав не я, а інші колеги, зокрема мій друг Ігор Павлюк.

До якого абсурду ми можемо так дійти?

Звідки це бажання знищити за помилку?

На сайті Інституту літератури хтось виставив результати вченої ради, хоча, як мені сказав у телефонній розмові директор Інституту літератури Микола Жулинський, такого рішення ще немає. Він з’ясовує, хто вдався до такого кроку й навіщо…

Для чого сприяти ескалації конфлікту? Невже хтось відчуває радість, коли хтось припустився помилки? Це таке нове українське "смакування раю", перефразовуючи Ерліхсона? Садизм від науки?

Про які зміни свідомості може бути мова у ХХІ сторіччі, якщо маємо справжній приклад радянського "товариського" суду, результати якого зі швидкістю пострадянських пліток поширюються в медіа, інспіруючи світ на задоволення від гноблення "Іншого".

Я готовий передати монографію на перевірку, готовий до експертизи з боку фахових наукових спільнот, проте невже комусь потрібно так знищити мене й дискредитувати?

Зараз у цій кампанії бачу саме таку стратегію. Немає жодної спроби діалогу, натомість так багато емоційності, від якої тхне упередженістю.

Наразі рятуюся працею: над плановою темою, монографією, ще кількома книжковими проектами, які хотів би реалізувати до кінця року.

Мені здавалося, що наука, як казав колись академік Віталій Дончик, не може будуватися на чорно-білих позиціях. Коли хтось стверджує, що знає щось достеменно, то це може спровокувати хіба непорозуміння. Є ж численні підходи, різні бачення явищ, різні традиції сприйняття феномену.

***

Читачам цього допису просто хотів би дати переглянути хоча б цей невеличкий фрагмент роботи, важливий з огляду на те, що в ньому сформульовано квінтесенцію того, чим у моїй концепції постає постпостмодернізм як нова культурно-історична епоха.

Невже для когось настільки болючим є прощання з постмодернізмом, про який у нас захищено десятки, якщо не сотні дисертацій?

Дискусію, у якій одна сторона вважає, що конфлікт може бути розв’язаний шляхом "знищення" іншої сторони, навряд чи можна вважати конструктивною.

А яке завдання науки? Хіба не прояснювати помилкові твердження й видобувати нове знання? А на цьому шляху чи не трапляються помилки? Який вихід?

Доопрацювати дослідження, яке є першою спробою осмислити комплекс проблем, пов’язаних із постпостмодерністським романом. Пройти ретельну експертизу роботи й перевірку на плагіат.

Чи знищити того, хто помилився?

Останній варіант у нашій історії обирали частіше…

Дмитро Дроздовський, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, журнал "Всесвіт", для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

powered by lun.ua