Патріотичні мовні перехлюпи

Всякий, хто має здоровий глузд і здатний об'єктивно оцінювати й порівнювати факти, не стане заперечувати, що стан української мови за час незалежності України помітно змінився на краще.

Це видно хоча б з даних соціологічного дослідження.

Так, за 2014-2015 роки майже 90% учнів навчалися українською мовою, не рахуючи Криму й Донбасу, стільки ж абітурієнтів складали тестування з української мови.

Україномовне населення західних і центральних областей становило 80-100%.

Тисячі громадян незалежно від національності й фаху щороку добровільно беруть участь у конкурсі української мови імені Петра Яцика, пишуть диктант, аби перевірити рівень свого знання української мови.

Культурна еліта України, українськомовна Національна спілка письменників налічує кілька сотень членів, які постійно збагачують своїми творами українську літературу – запоруку незнищенності нашої мови.

Такі факти дають надію на початок тенденції до ширшого пробудження національної самосвідомості. До бажання повної ідентифікації з нацією.

Водночас уже з півроку на шпальтах деяких просвітницьких газет ведеться і дедалі дужче розгортається боротьба.

За що?

Аби "забезпечити свободу і справедливість щодо українців, які ущемлені різними формами лінгвоциду: російською мовою як інструментом нищення українців, етноцидом, геноцидом, лінгвоцидом". (Українське слово, №18, 2015).

Ще твердження: "Російськомовна меншина в Україні змушує українськомовну більшість забувати власну мову, бо їй не дають її навіть почути". (УС, №25, 2015).

Справді? Де ж це в нас таке діється?

Так є факт: від української мови, буває, відбиваються, бо "какая разница?".

[L]Там же читаємо: "В Україні відбувається мовна шизофренія. Це змішання української і російської мов. Людина починає говорити на рівні дуже примітивних смислів, які нездатні осягнути усього складного комплексу навколишнього світу".

А фахівці запевняють: сучасна українська мова генетично однорідна у всіх її складових – у лексиці, морфології й синтаксисі. Це стосується й приватного мовлення.

А ще одержимі суперпатріоти відкривають такі "істини":

"Стереотипи рідної мови формуються ще в зародку людини. Перехід на іншу мову ламає їх, від цього потім знижується знання рідної мови. Користування двома мовами веде до розумової деградації, до деінтелектуалізації українців, знижує рівень знань своєї мови".

Усі ці сентенції не сприймаються серйозно. Це намагання довести шкідливість знання, крім своєї мови, ще й іншої. Але ж факт: дуже багато українців знають не тільки свою, а й кілька, буває десятків, чужих мов.

Одномовна національна держава Україна – давня мрія всіх свідомих українців. Проте вона досі залишається fata morgana.

Не сприяє її здійсненню низка обставин: історична неоднорідність території, різний ступінь зросійщеності населення, сила мовної спадковості, неналежний ступінь освіченості тощо. А до того ж, пасивність владних органів, недостатня просвітницька діяльність, брак мовно-патріотичного виховання в сім'ї і в навчально-виховних закладах та інше.

Майже всі борці за одномовність країни – газетні дописувачі – спрямовують словесну зброю проти російськомовних громадян, а також намагаються довести згубність впливу російської мови на українців, що нею користуються.

Вони впевнені, що тільки україномовні можуть бути справжніми патріотами, усі інші – "неповноцінні" патріоти, хоч і ходять під жовто-блакитним прапором, і взагалі становлять п'яту колону, яка й без зовнішньої агресії здійснить окупацію України своєю мовою (СП, №32, 2014).

Є й таке бачення проблеми. Виявляється, треба боротися насамперед не за збереження цілісності держави, а за збереження свого етносу – хоч без держави зникне й етнос, як уже ледь не трапилося за радянської влади, за політики "зближення і злиття націй".

Тільки етнос може все, скрізь і завжди перемагати, – переконують нас.

Сумнівно. У політичному контексті оперують, як правило, поняттям "нація", що означає найдосконалішу форму існування суспільства дотепер, де етнос – її первісна складова.

Нація не може бути гомогенною, етнічно дистильованою. У неї, як правило, входять іноетнічні елементи, але від того вона не втрачає своєї самобутності.

До речі, а якого етносу герої Небесної Сотні? Чи всі "чистокровні"?

Чимало українських відомих діячів минулого і нашого часу – етнічні росіяни. Серед них і вождь українського націоналізму Донцов, старші офіцери армії УНР і Гетьманату, рядові бійці військ, що боролися проти більшовиків і білогвардійців, у лавах Української Повстанської Армії. Такі особи бувало сприяли її поступу в тій чи іншій галузі, разом з українцями боролися за правду і справедливість.

Ось як пише про це Грушевський: "Той, хто не є природженим українцем, але щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра …, то се, власне і рішає завсігди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якої хто віри, а часом навіть і якої хто мови", – зі статті С. Грабовського "Хто є справжнім українцем?", газета "День", 6-7 травня 2014 року.

Це відповідь тим "борцям" за мову, які глумливо ставляться до російськомовних бійців, волонтерів, активістів Майдану й АТО.

Сучасні націоналісти – духовні спадкоємці колишньої ОУН – відрізняються від тих, що такими себе вважають, закликаючи безоглядно боротися з інакомовними.

Голова проводу ОУН Стефан Романів пише: "Російськомовні українці – це ті українці, що послуговуються у побуті російською мовою, але від того ані ментально, ані етнічно не стають спорідненими з росіянами", вони є "між кращих бійців добровольчих батальйонах та регулярних військових частинах, що борються проти російської армії та її найманці на Донбасі. Право спілкуватися тією мовою, якою людині зручно, завжди поважають в українському суспільстві".

Щодо українських етнічних росіян, то не слід їх ототожнювати з тими, що по той бік кордону. У них інший менталітет, сформований відповідно до оточення – людського середовища, тутешніх звичаїв, культури, природи, тобто вони асимільовані й усвідомлюють себе громадянами України.

В історії є чимало прикладів того, як до бійців, що боролися за визволення своєї країни від ворога, приєднувалися добровольці з інших країн. Усіх об'єднувала єдина мета: за нашу і вашу свободу. Нині на Донбасі разом з українцями б'ються білоруси, литовці, чеченці та грузини.

Не етнос, і навіть не завжди мова, мають бути мірилом цінності людини, її громадянської гідності.

Твердження, що національна мова і світогляд взаємопов'язані, не завжди виправдане і спростовується фактами. Мова і національно-патріотична налаштованість можуть бути незалежними.

Основними постулатам суперпатріотів у боротьбі за одномовність є очищення своєї душі і совісті від "скверни" – тобто від усього, що хоч як-небудь пов'язане з Росією (УС, №18, 2015).

Чи означає це, наприклад, що треба спалити томи Пушкіна, Толстого, інших російських письменників, не ходити більше в театр російської драми, в музей російського мистецтва, не спілкуватися з тими знайомими, які не перейшли на українську мову?

Спитати б: а навіщо це все?

Можна ж просто зосередити всі свої інтереси на українських проблемах, передовсім на мовній, докладаючи всіх своїх зусиль до розв'язання їх, виключивши при цьому зі своїх дій всякі радикальні методи.

А знання чужої мови і культури ніколи не буває зайвим.

Суцільна одномовність в Україні залишається стратегічною метою всіх, хто за неї бореться. Її не можна досягти в найближчий час. Для цього, крім адміністративних заходів, потрібні умови, коли б люди добровільно переходили на українську мову.

Знання державної мови має бути необхідне при влаштуванні на роботу, при вступі до вишу, проведенні конференцій, з'їздів, організацій, різних шоу і таке інше.

Важливо запровадити україномовний режим спілкування учнів на весь час їхнього перебування в школі – тобто і на перервах. Наслідки навчально-виховної роботи з учнями залежать від патріотичної налаштованості самих учителів. Вони передовсім мають розкрити учням ауру духовної культури українців, зуміти довести гідність і привабливість рідної мови і цим сприяти правильній мовній орієнтації.

Головне – аби людина визнала українську націю своєю найвищою цінністю. Україноцентризм має бути засадою діяльності помислів кожного свідомого громадянина. Насамперед – державних мужів, від яких багато чого залежить.

Наш президент не раз повторював: єдиною державною мовою України є українська мова. Цей озвучений імператив, хоч і засвідчений у 10-й статті Конституції, на жаль, не став обов'язковим для всіх. Не зважають на нього часто і в державних структурах.

Мовна роздвоєність у державі може зрештою призвести до білоруського варіанту. У державах, які стали на шлях незалежного розвитку, мовне питання є серед пріоритетних.

Мабуть, ніде не приділяється така велика увага мові, як у Японії. Для розвитку і функціонування національної мови там створено ряд установ. У нас нічого такого немає, хоч годилось би мати державні органи з такими функціями, що стежили б за виконанням мовного закону по всій Україні. Тому й з'являються стихійно виступи у пресі, іноді неправдиві і войовничі.

Та попри загалом позитивні зрушення стану нашої мови, загроза все ж зберігається. Тільки вона йде не від звичайних громадян, які ще не перейшли на українську мову або яким важко це зробити через поважний вік.

Багато хто просто не розуміє, чому це так важливо для держави – національна мова, тому діють як зручніше. Але ніякої мовної агресії не виявляють. Охоче віддають дітей в українські школи, відвідують українські вистави, разом з усіма ходять на мітинги. Брутальними словами і діями щодо них можна тільки ускладнювати життя в суспільстві.

Загроза в іншому.

Є політичні партії, одним з основних положень чиїх програм є уведення другої державної мови в країні – а це передумова наступної російської одномовності. А нема єдиної національної мови – нема й національної держави, є колонія іншої держави.

Тому в усіх шкільних класах необхідно проводити уроки політичного виховання, на яких розкривати злочинну політику тієї ж комуністичної партії, зокрема в національному питання. Так робиться в ФРН, де учням пояснюється, що таке нацизм.

Мало любити свій край, треба виховувати в людях ідеологію, що стверджує свободу, незалежність і єдність своєї держави, спрямована проти повернення більшовицького режиму.

З газетних шпальт раз у раз кричать лякалки: гряде русифікація, нова хвиля! Чи то повзуча, чи стрімка, що ось-ось охопить країну. Та ніхто її не помічає, крім войовничих активістів з надто жвавою уявою.

Сучасний стан української мови не дає підстав, щоб вважати його вкрай загрозливим. А як було 5, 10, 20 років тому?

Та все ж після проголошення України незалежною багато хто перейшов на українську мову.

На передостанніх виборах до ВР націоналістична "Свобода" набрала більше голосів, ніж можна було сподіватися.

На мітинг під ВР з приводу закону Ківалова-Колесніченка прийшли навіть старшокласники. Нині діти переселенців успішно вчаться в українських школах. За весь час не чути було ніякого етнічного конфлікту, якого так прагне дехто.

Ажіотаж на мовному ґрунті недоречний і шкідливий. Він баламутить свідомість людей вигаданою загрозою російськомовної окупації, ініціює непотрібні суспільні рухи – аж до третього майдану.

Зрозуміло, функціонування двох державних мов на спільній території небезпечне для корінної мови держави. Але неможливо, щоб нав'язуване українцям протягом століть змінилося враз.

Не треба розмахувати шаблями, намагаючись розколоти суспільство на ворогуючі сторони, тобто, розв'язуючи внутрішню боротьбу. Це було б найбільшим святом для Путіна, і російські війська широким фронтом рушили б в Україну "захищати" своїх одномовних.

Не треба дестабілізації суспільства, не треба волати "SOS" і брязкати зброєю. Якщо збереться третій Майдан, на нього приїдуть сотні й тисячі громадян, тільки говоритимуть вони не про гаданий лінгвоцид – а про серйозні, болючі проблеми сьогодення.

Полемічна риторика, схоже, триватиме довго. Зрушення в бажаному напрямі можливе тільки через активізацію виховної й просвітянської роботи, а головним чином – через мовне законодавство, яке б передбачало контроль за його дотриманням і відповідальність за його порушення.

Так робилося в інших країнах.

Антоніна Матвієнко, спеціально для УП.Життя