Саморух в Україні, який поступово стає трендом

6607
11 липня 2016

Україну охоплює пандемія самоорганізації.

Скрізь, куди я зараз не поїду – звідусіль доходять вісті про виникнення нових фестивалів, молодіжних збіговиськ, рухів і возз’єднань.

Найбільш показовим в цьому контексті є Львів, або ширше – Західна Україна. Я вже кілька років не заїжджав туди ґрунтовно, і почав собі складати уявлення, що галичани, втішені статусом Львова як культурної столиці України, ходять по кав’ярнях і насолоджуються ідентичністю просунутих європейських споживачів.

Однак останні поїздки на Захід показали, що на Львівщині проходять великі зміни. Нехай вони поки що низові і підкреслено недемонстративні, але вони є і далі будуть ставати тільки міцнішими.

Нова тенденція – саморух – поступово стає трендом не тільки для Галичини, але й для всієї країни.

САМОРУХ

Київський філософ Володимир Нікітін в книзі "Основи іншого" описує чотири стадії самоорганізації: самовизначення – самостійність – саморух – самозречення.

І якщо "самовизначення" – поняття доволі прозоре, то "самостійність" філософ трактує як здатність утримувати кордони, здобуті в процесі самовизначення.

На зміну самостійності приходить саморух – здатність поглиблювати власну ідентичність.

Побувавши у Львові, в мене склалося враження, що суспільство західного регіону, а можливо, що й суспільство всієї України, проходить якраз цю фазу організації – перехід від утримання своїх кордонів до активної діяльності по їх поглибленню.

Що це – саморух?

Як на мене, найкраще цю тенденцію відчув український філософ Сергій Дацюк, котрий ще на весні 2014-го року озвучив свою Декларацію громад людства.

"Громади світу – об’єднуйтесь у мережі!" – таке гасло висунув головний ідеолог глобальної революції в Україні.

І справді, громади, а також малі громадянські об’єднання, котрі само-уповноважили себе на альтруїстичну діяльність, відіграють усе більшу роль в суспільному житті країни та світу.

На думку мислителів, саме за співпрацею громад криється шанс на вихід із потужної кризи, в якому сьогодні перебуває людство.

САДИ 31в1

Одним із прикладів саморуху і низової організації суспільства є проект "Сади 31в1" на Пушкінській.

На днях я спілкувався із Олександром Супрунцем, засновником ГО "Місцева економіка". На терасі "Освітньої станції 31в1" на Пушкінській вони відкрили перший у Києві громадський город.

Кожен бажаючий може прийти в "Сади" і виростити там свій базилік, огірок чи полуницю. Як пояснює Сашко, справа тут не в спробі нагодувати когось чи зекономити гроші на купуванні продуктів – справа в локальній ініціативі, котра не витікає із логіки надлишкового споживання, котру диктують сьогодні магістральні економічні потоки.

Пояснюючи, чому він, пропрацювавши п’ять років з інтернет-стартапами у громадській сфері, раптом захопився місцевим фермерством, Сашко апелює до економіки антиросту — поняття, введеного французьким економістом Сержем Лятушем.

Антиріст передбачає усунення теми економічного розвитку з центрального місця в суспільній дискусії, а господарська діяльність перестає будуватися на глобальних торгівельних зв’язках, повертаючись на місцевий рівень.

Це дозволяє поступово відійти від концепції одноразових речей, запрограмованих на швидке старіння, звільнитися від суспільного пресингу про стале збільшення прибутку, дає можливість менше уваги приділяти матеріальному споживанню й більше – культурним цінностям.

В парадигмі антиросту на перший план автоматично виходять такі важливі речі, як відродження міжлюдських зв’язків, поновлення глобальної довіри між членами громади, колегіальність, здатність до безкорисної допомоги та обмін дарами.

Ці віхи в неявному вигляді вже стають своєрідним кодексом цінностей саморуху в Україні.

Люди потребують серця, а серце – проблемна річ на світовому ринку. Серце – це те, що проявляється на близьких дистанціях і по відношенню до тих, хто поруч.

ЖИВА БІБЛІОТЕКА

Іншим прикладом саморуху можна вважати ініціативу випускників цьогорічного семінару Аспен "Відповідальне лідерство" – видавця Олександра Красовицького, радника міністра інфраструктури Юрія Гусєва, журналіста Матвія Нікітіна, та психолога Тамари Сухенко – проект "Жива бібліотека", завданням якого було запустити процес наповнення бібліотек Східної України сучасною українською літературою.

Разом з письменником Андрієм Кокотюхою з ініціативи команди проекту ми побували у Сєвєродонецьку, де, всупереч очікуванням, нас зустріло не кілька пенсіонерів, а повний зал зацікавлених людей, переповнених почуттями і бажанням спілкуватися.

Найперше запитання, яке виникло в розмові зі слухачами, це – "Чому так пізно?". Чому довелося чекати війни, щоб почати цей низовий рух об’єднання і взаємодопомоги?

Емоції вдячності, які переповнювали учасників та гостей заходу, природньо наштовхували на думки про силу, котрою наділяються ті, хто самоуповноважує себе на системне волонтерство: можна звинувачувати в неповороткості державного голема і вимагати системних змін згори, а можна, шукаючи точок дотикання, розпочати свій процес саморуху з місця, де знаходишся просто зараз.

Залишаючи Сєвєродонецьк, я не міг позбутися відчуття, що, можливо, якраз і потрібна була війна, аби через страждання прийти до усвідомлення сили громад.

ВІДПОВІДАЛЬНЕ ЛІДЕРСТВО

Про те, що Україна стає місцем зародження саморуху, говорить навіть той факт, що цього року Аспен Інститут – американська мережа центрів гуманітарних досліджень – нарешті офіційно відкриває в Україні своє представництво після майже десятиліття історії його семінарів.

Здебільшого у випадку Інституту Аспена працює зовсім інша схема – спершу приходить в країну сама організація, після чого, підготувавши підґрунтя, спускає донизу свою ініціативу і організовує регулярні навчальні програми.

В Україні все виявилося навпаки.

Багато років поспіль семінари "Відповідальне лідерство" проходили тут без присутності Інституту, лише з ініціативи української інтелектуальної громади, по чому, підтвердивши рішучість своїх намірів, Асоціація випускників "Аспен" добилася того, що врешті в країну прийшов і сам Інститут.

Таким чином, саморух знову демонструє себе як системне явище, проникаючи в усі верстви населення – від низів і до верхів.

СВОЯ СПРАВА

Саморух проявляється не тільки як ініціатива громад.

Недавно, побувавши на Днях української культури в Даламані, Туреччина, я мав можливість спілкуватися з Вадимом Грановським, людиною, котра, мабуть, в Україні знає про каву більше за всіх.

Чемпіон Великої Британії з приготування кави в джезві, дворазовий фіналіст World Cezve Championship – людина, котра дуже добре знає, що таке власне покликання.

Пройшовши шлях до професіональних висот у кількох напрямках бізнесу, він зазначає, що в українському суспільстві зародилася виразна тенденція пошуку "сродної праці". Молоді люди більше не зацікавлені у тому, аби просто пахати, "зашибаючи бабки" – людям потрібна власна справа, або ж "сродна праця", як писав український філософ Г.Сковорода.

Власна справа передбачає також певне метафізичне перебування "на своєму місці у Всесвіті", – дає усвідомлення, що робота, якою ти займаєшся, приносить не тільки дохід, але також є джерелом заспокоєння глибинного поклику душі.

Люди, що займаються власною справою, відмічає Вадим, автоматично здобувають можливість бути корисними іншим – вони створюють не тільки нові робочі місця, але й дають певну ауру захисту – відчуття, що твоя доля залежить не від безликих сил міжнародної економіки, а від твоїх особистих і професійних стосунків у колективі, від твоєї здатності, врешті, бути людиною.

САМОРУХ У ЛЬВОВІ

Зачастивши до Львова, я вчергове подивувався насиченості культурної програми, різноманітності якої могла б позаздрити і столиця.

Серед безлічі концертів, виставок та розважальних програм впадають в око ті, що орієнтовані на системні соціальні перетворення.

Львів Еко Фест, з його тисячами маленьких ініціатив, пов’язаних із генд-мейдом, органічним фермерством, локальними економіками та холістичним способом життя.

Урбаністичний фестиваль переосмислення міста "Твій простір", що підіймає теми ресайклінґу, креативного підприємництва та поліпшення міського простору

Lviv Yoga Challenge та Дні Йоги у Львові, з масовою пропагандою гармонії із оточенням.

А також десятки і сотні некомерційних організацій, котрі створюють продукцію, розраховану на локального покупця і на локальні зв’язки – всі ці явища носять не споживацький, а системотворчий характер.

Це ще раз переконує в думці, що Україна перейшла від фази самостійності до фази саморуху.

НЕБУ – ХАЙ!

Чи для того, аби долучитися до саморуху, потрібно бути підключеним до якоїсь особливої мережі, отримувати таємну розсилку, котра координуватиме вашу діяльність з іншими членами цього руху?

Далебі, ні. У травні цього року я побував на Другому фестивалі під відкритим небом "Небу – хай!", котрий з гумором та в задерикуватій манері закликає молодь до здорового способу життя.

На мальовничих лугах біля села Березина Миколаївського району Львівської області стояли кілька сцен, та десятки спортивних приладь, на зразок скеледромів, батутів, дистанцій для паркуру та секцій для пейнтболу.

Його засновник, президент турклубу "Манівці" Тарас Білошицький, більш відомий як "Горобець" – присвятив своє життя розвитку соціального підприємництва на Львівщині. За двадцять років спортивно-громадської діяльності він не лише відкрив у Львові соціальний спортклуб, але й згуртував довкола себе міцну команду молодих людей, котрих надихає на ініціативи, що матимуть соціальний відгук.

"Я просто хочу, щоб молодь вела здоровий спосіб життя і розширювала свої уявлення про світ", – каже Тарас і запрошує на свій фестиваль письменників, художників, скульпторів, музикантів, ба навіть професорів астрономії – лише заради того, щоб розкрити для учасників фестивалю інший світ.

ОТЖЕ?

Саморух, як на мене, тісно пов’язаний з умінням працювати мізками.

В першу чергу – це здатність бачити людей, що є навколо тебе і здатність комунікувати з ними.

Інша важлива ознака саморуху – це здатність підіймати свій рівень освіти за допомогою книг, переводячи інформацію в знання, а знання – у досвід.

Що народиться з такого громадського досвіду – життя покаже. Напевне можна сказати одне – суспільство, прийшовши у рух, невідворотно змінилося, і воно вже ніколи не повернеться до того, яким було раніше.

Любко Дереш, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua