З дитиною вхід заборонено! Про дискримінацію за ознакою… материнства

Це було усвідомлене материнство. До цього я реалізувалася професійно, дуже багато подорожувала...

"Класичної" декретної відпустки в мене не було – працювала до останнього. Від народження сина мала короткий приємний час з літа до грудня, коли я доглядала Левка. З них – 2 місяці ми прожили у чоловіка в Німеччині.

Як виявилося, світ мам там і світ мам тут – це два інакші світи... Я знала про існування дискримінації, але ніяк не очікувала, що я як мама з дитиною потраплю у категорію вразливих.

"КАК Я БУДУ ОБЪЯСНЯТЬ ЭТОТ СТРИПТИЗ ДЕТЯМ…"

Гуляти на вулиці з дитиною – святе. Та коли збирається на дощ, ми одразу біжимо додому.

Про те, щоб у кафе попити чаю чи кави взагалі не йдеться. Ми не можемо елементарно зайти в приміщення через сходи… Тільки через це, відверто кажучи, дуже багато кав’ярень втратили мене як клієнтку.

…Була середина осені, дощило. Ми трохи загуляли і незчулися, як схотіли їсти. На той час я годувала Левка грудьми.

[L]Помітивши кінотеатр "Жовтень" – зраділа. Його тільки-тільки відкрили (жовтень 2015). Звернула увагу, що до приміщення прибудували сучасний пандус. Ще тоді подумала: "О, молодці, врахували…".

Заходжу всередину, звертаюсь до персоналу, чи є у вас диванчики, щоб можна було погодувати дитину. Зустрічний чоловік привітно відповів, що на другому поверсі.

Піднімаюсь. На одному з диванів сидить пані, яка щось дивилася у телефоні… Я присіла на інший.

– А что вы тут делаєте? – одразу звернулася до мене жінка.

– Мене впустили ваші колеги... – відповідаю.

– А почему вы это здесь делаете? – не відставала від мене працівниця "Жовтня".

– Тому що в мене дитина зголодніла, дощить, на вулиці не можу, додому трохи далі… – пояснюю очевидні речі.

Я не очікувала потрапити на урок… не те, що нетолерантності, швидше – неприязні.

Коли ти заходиш у культурний заклад, який показує альтернативне кіно, часто – з правами людини, ти очікуєш, що це, напевно, усвідомлений вибір закладу, бо адміністрація переймається питаннями рівності, недискримінації…

Ймовірно, ставлення жінки до мене було не стільки позицією кінотеатру "Жовтень", скільки її особисте.

Утім… саме вона як працівниця закладу викликала охоронця й запитала, чого він мене впустив.

– Хорошо, что не видит этого директор. И как я буду объяснять этот стриптиз детям, которые выйдут из залов, – крикнула мені жінка.

Коли готую дитину, то не роздягаюсь, мої груди прикриті, тож від таких безпідставних заяв я обурилася. За працівницю почали вибачатися інші люди…

Навздогін мені жінка прокричала:

– Я не уважаю таких мам, которые приходят в публичные места, и занимаются этим.

Киянка Ольга Мирцало – мама однорічного сина Левка

Другий схожий випадок стався взимку, на Миколая. Того разу нас голод застав у районі Маріїнського парку. Поряд була Національна філармонія. Знову-таки культурний заклад, де очікую, що мене можуть зрозуміти.

Вхід до філармонії розрахований на дуже здорових людей.

Важкі двері, крізь які можна протиснутися, певно, тільки дуже струнким.

Далі круті сходи… До яких ми навіть не дійшли – нас зупинили ще у дверях.

Як виявилося, третя година дня – денний концерт. Вітальня філармонії порожня – усі в концертній залі, однак у дверях стоїть жіночка, яка міцно тримає оборону.

– А у вас квиток? – запитує мене.

Я пояснюю, що не претендую на концерт, що мені потрібно лиш погодувати дитину.

– Ви мені заважаєте, я на роботі, у вас немає квитка – зайти не можна, – чую у відповідь.

Ми як з Левком стояли, так і вийшли…

Невже для таких закладів, як кінотеатр "Жовтень" чи Національна філармонія, ми потрібні лиш коли купуємо квиток, або якусь іншу продукцію чи послугу? В усіх інших випадках – до побачення?

При всій моїй повазі до "Жовтня" після того випадку я не відвідала жодного разу їхні кіносеанси. Мені неприємно, а ще не хочеться своїми грішми сприяти їхньому добробуту.

Якщо вони не потребують мене з дитиною, чому я маю допомагати їм в їхньому бізнесі?

Так само я не піду у філармонію.

"Я НЕ ХОЧУ БУТИ ВАШОЮ КЛІЄНТКОЮ І ВИТРАЧАТИ ГРОШІ"

Коли ти стаєш мамою, дуже багато місць закривають свідомо чи несвідомо свої двері для тебе.

Так, я розумію, що потрібно стукати, щоб тобі відкрили. І я стукаю. Але є заклади, які щільно зачиняють перед тобою двері. Це неприємно. І страшно.

Україна і суспільство не можуть собі дозволити не рахуватися із дітьми. Тому що це, без перебільшення, наше майбутнє.

Це фото черкаського магазину взуття зробила мама, яка має маленьку дитину

За дуже короткий час ми відчули, що Україна у великій демографічній кризі: з колись 52 мільйонів ми заледве можемо сьогодні нарахувати 45.

Я не можу з впевненістю сказати, що в Україні є соціальна політика до батьків з дітьми й до дітей.

Ті гроші, які виділяються на народження дитини, – це радше відкуп від проблем, з якими бідна мама стикатиметься.

Як на мене, окрім соціальних виплат, важливо говорити про дружній простір до батьків з малолітніми дітьми.

З іншими мамами маю можливість спілкуватися хіба що в парку. Коли заходжу в кафе, то часто я єдина мама з візочком.

Винні у цьому і архітектурні перешкоди, і неможливість перепеленати дитину, даруйте, змінити памперс, і нагодувати немовля.

Наші заклади не розуміють, що в туалетній кімнаті варто поставити пеленальні столики – вони не займають багато місця. Той, хто хоч раз літав, бачив, що навіть у тій маленькій кабінці туалету є відкидні пеленальні столики. Чомусь для України – це велика проблема.

Майже у кожному закладі залишаю у "Книзі скарг та пропозицій" свої побажання: "Мені подобається ваш заклад. Але ви стали б більш дружніми до мам, якби прибрали одну сходинку перед входом чи прикріпили столик для пеленання…" Поки що відповідей немає, та я чекаю.

ЩО Б ЗМІНИЛО СИТУАЦІЮ?

Говорити про це – перший крок.

Мені знайомі часто кажуть: "Облиш…". Але чому? Це позначається на моєму самопочутті, на настрої дитини, а в глобальному плані – позначається на дуже великій частині населення – на їхній мобільності.

Люди перестають жити звичайним життям, випадають із соціальної групи, групи своїх друзів. Якщо ти не маєш машини – ти немобільна.

У мене є велосипед, але я свою дитину ні за що не посаджу на велосипед, маючи такі дороги і знаючи про неввічливість наших водіїв.

Другим кроком має стати соціальна політика, яка була б чутливою до потреб. Мами – це молода група професіоналів, діти – це майбутнє нашої країни, на яке ми заплющуємо очі.

Ніхто не вірив, що в українських кафе колись введуть заборону на паління. Але це спрацювало.

Також якщо є відповідальність закладу, з’являється і відповідальність тих людей, які там працюють, і тих, хто до них приходять.

Якщо є толерантність з боку кафе-ресторану, кінотеатру, то згодом ця картина стає абсолютно нормальною – що місце батьків з дітьми не тільки в парку, а на будь-якій вулиці міста й села, в магазинах, кафе, будь-де.

Я – одна з тих "божевільних" мам, які піднімають-опускають дитячий візочок по сходах, бо не хочу, щоб моє материнство було обмежено парком або квартирою.

Діти – це не обмеження. Діти – це більше можливостей.

Для малого і середнього бізнесу це можливість економічного розвитку.

Ольга про Київ: "У мене є велосипед, але я свою дитину ні за що не посаджу на велосипед, маючи такі дороги і знаючи про неввічливість наших водіїв". На фото мама і син у Амстердамі

У Німеччині мама і дитина інтегровані у суспільство. Там мені не треба думати, як я маю кудись дійти чи погодувати дитину. Громадський транспорт передбачає заїзд дитячого візочка, всередині достатньо місця і ти точно знаєш, що перші двері біля водія – місце, де ти можеш "пришвартуватися". Звідкись кудись доїхати – не проблема.

Коли я стала мамою, то враз відчула іронію в тому, що ми пишаємося найглибшою станцією метро "Арсенальна". Для мене це чи не найбільша перешкода – пересуватися тими численними сходами на ескалаторі з дитячим візочком.

А ще в Німеччині діє два непорушних правила.

Ти можеш зайти в туалет до абсолютно будь-якого закладу, не залежно від того, чи ти там їв-пив.

Тобі не можуть відмовити, якщо ти хочеш погодувати чи перевдягнути дитину.

Звісно, наші люди – сердечні, допомагають набагато частіше, ніж у західних країнах. Але там створені умови, щоб мамам не потрібно було допомагати. Я волію сама справлятися з 10% фізичних бар’єрів, ніж з 90% перешкод, хай навіть мені готові допомогти.

Записала Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

П. С.: Якщо ви зіткнулися з дискримінацією і ваше звернення залишилося без розгляду, зверніться до кампанії "Дискримінація обмежує. Протидій!". Експерти/експертки та юристи допоможуть відновити порушене право.