Час збирати каміння. Як Мистецькому Арсеналу завжди бути на боці культури

3640
27 вересня 2016

Вислів "час збирати каміння" здебільшого трактують як "усьому свій час". Однак є й інша інтерпретація, і вона означає, що настає час відповідати за вчинене раніше.

Обидва ці трактування можна застосувати до Мистецького Арсеналу – ключової української інституції культури, де влітку 2013-го року була знищена мистецька робота Володимира Кузнецова – незавершений настінний розпис "Страшний суд".

У першому значенні ідіому інтерпретують таким чином, що слушний час завжди настає, рано чи пізно. У другому – що цей час невідворотно настав і треба витримати його тягар.

Що ж трапилося в 2013 році і які це мало наслідки? В рамках підготовки виставки "Велике і величне" художник Володимир Кузнецов на запрошення Мистецького Арсеналу працював над настінним розписом за мотивами нещодавно скоєного офіцерами міліції зґвалтування і замаху на вбивства молодої жінки в селі Врадіївка .

Робота планувалася як гостро критична, як виклик корупції, що – здавалося – охопила всі суспільні інститути, від держави до церкви. Але напередодні відкриття виставки рішенням директорки Арсеналу незавершений розпис був замальований, а участь Кузнецова таким чином виключена.

Фото зі сторінки Кузнєцова у Facebook. Художник підписав його так: "Цензура в Арсеналі. На запрошення організаторів виставки Велике і Величне я запропонував роботу Коліївщина:Страшний Суд. Незважаючи на те, що куратор виставки Наталя Заболотна кілька днів постійно була присутня під час виконання роботи, тільки що вона мене повідомила, що вхід в Арсенал мені заборонено, речі з місця роботи прибрані, сама робота експонуватися не буде. Остання фото роботи в процесі виконання."

Мистецька спільнота потрактувала це як акт вандалізму й цензури. Як наслідок – розпочалася конфронтація, а пізніше тривале відчуження частини художньої спільноти від Мистецького Арсеналу.

Це мало руйнівні наслідки як для художньої сцени, її консолідації, здатності до співпраці та розвитку, так і для інституції, яка втратила суттєву частку довіри з боку своєї професійної спільноти.

Крім того, Арсенал перетворив на заручників власних працівників, які фактично повним складом протестували проти знищення роботи (це був непомітний ззовні, але артикульований протест, який ще потребує свого обговорення), а отже, втратив шанс бути основною платформою розвитку сучасного мистецтва.

Як нова директорка Мистецького Арсеналу я вірю, що настав час для відновлення його позитивної ролі. В інституції з’явився шанс подорослішати й, власне, перетворитися на платформу, що викликає довіру і є відповідальним партнером для художника і глядача.

Пора збирати камені, розкидані в процесі того, що було безперервною низкою хибних вчинків – і навіть не важливо, помилок чи зумисних актів.

Отже, передусім і знову як директорка Арсеналу я би хотіла висловити розуміння позиції художньої спільноти й автора розпису "Коліївщина: Страшний суд". Без сумнівів, мистецька робота за жодних обставин не може бути знищена в культурній інституції, бо саме таким чином остання зраджує своєму призначенню завжди бути на боці культури, перестає бути власне інституцією культури.

Для всіх нас є уроком минулорічна виставка "Спецфонд" у Національному художньому музеї – виставка творів, захованих від знищення ціною ризику для життя, свободи і кар’єри.

Робота "Коліївщина. Страшний суд" після знищення. Фото зі сторінки Володимира Кузнецова у Facebook

З цієї перспективи не раз ужитий художниками термін "вандалізм" здається мені зрозумілим і легітимним, але неточним. Це, радше, зрада своєму призначенню.

Проте ці розходження у відтінках не так важливі, як створення умов роботи та структури інституції, котрі б дали змогу подолати цей досвід, покласти його в основу інституційного самоаналізу.

По-друге, художня спільнота безумовно мала всі підстави трактувати ситуацію як форму цензурування з боку сильнішого (залишимо за дужками, чи справді Арсенал є і був у позиції сильнішого і наскільки він сам як інституція потребує підтримки).

Однак з точки зору самого Мистецького Арсеналу знищення "Страшного суду" було, швидше, актом самоцензури, ніж цензурування іншого. Це була заборона самому собі продемонструвати зображення, яке могло викликати негаразди у стосунках з владою надалі.

Юридично, зрозуміло, не йдеться ні про перше, ні про друге. Радше, символічно й практично – в сенсі фізичного усунення загрозливого зображення. Проте жоден з цих відтінків значення не робить сам акт менш гірким.

По-третє, нині вже завершився суд між художником Володимиром Кузнецовим та Мистецьким Арсеналом. Арсенал – звичайно – виконає всі судові зобов’язання. Вони, імовірно, не задовольнять художника, але як державна інституція ми вільні діяти лише строго в межах законного рішення. Все інше може бути лише приватною, а не інституційною ініціативою.

Насамкінець, ми з колегами висловлюємо глибокий жаль з приводу руйнування незавершеного розпису Володимира Кузнецова "Коліївщина: Страшний суд" у стінах Мистецького Арсеналу.

Це абсолютно неприпустимо, підриває сам сенс існування інституції і ніколи не повинно повторитися. Ми розуміємо позицію художньої спільноти.

Від імені Мистецького Арсеналу прошу вибачення.

Ми готові до обговорення, як уникнути подібного в майбутньому, і докладемо зусиль, щоб зберегти призначення Арсеналу завжди бути на боці культури.

Олеся Островська-Люта, директорка Мистецького Арсеналу, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua