Дорога на захід. Як у Німеччині просувають українську літературу

1141
22 грудня 2016

"Підкажіть, як нам краще просувати ваших письменників для наших аудиторій", – це питання ставить Шамма Махадат, представниця німецького університету Тюбінгена, дивлячись на учасників із п’яти країн Східної Європи.

Учасники дивляться на неї зі змішаними почуттями здивування, захоплення та розгубленості.

У цьому питанні складним є все. І письменники (в деяких із цих країн кількість письменників, яких потенційно можна перекладати європейськими мовами, можна порахувати на пальцях однієї руки), і просування (нам би зрозуміти, як просувати своїх письменників до своїх читачів), але найголовніше — аудиторії.

Чи завжди працівники видавничої сфери зі Східної Європи мають точну картину своїх реальних аудиторій у власних країнах? А що вже казати про розуміння аудиторій, приміром, Німеччини чи Австрії?

Який він, цей німецькомовний читач, і чому йому чи їй у принципі може бути цікавою книга українського, білоруського чи грузинського автора?

Ця дискусія відбувається під час зустрічі експертів культурної та видавничої сфери, яка, своєю чергою, є частиною міжнародної конференції з дивовижною назвою "У майбутнє заднім ходом?".

Німецькі організатори – Євангельська академія Тутцинга, відома своїми інтелектуальними подіями, за підтримки Фонду Боша та Федеральної агенції громадянської освіти – зібрали в замку на березі озера Штарнбергер провідних письменників, журналістів, істориків, дослідників культури з німецькомовних країн та Східної Європи, щоб поговорити про європейську частину Радянського Союзу через 25 років після його розпаду.

У Європі, як, зрештою, і в Україні, люблять круглі та напівкруглі дати, лишень ці дати сильно відрізняються. І якщо два роки тому всі обговорювали Європу 25 років по падінню Берлінської стіни, цьогоріч увага численних європейських конференції, дискусій, виставок і літературних читань присвячена 25-ти рокам по розвалу останньої європейської імперії.

"У майбутнє заднім ходом" – це намір подивитися на теперішню (східно)європейську історію як на можливе повторення невивчених уроків минулого (в чомусь цитуючи німецького філософа Вальтера Беньяміна, що писав про історію, повернену обличчям назад).

Проте ця конференція, подібно до багатьох інших подій, організованих, зокрема, й німецькими інституціями, має "подвійну адженду", а саме — створити майданчик, де можуть зустрітися й поговорити культурні діячі зі Східної Європи, зокрема, з України та Росії.

У цьому підході прекрасне все — і те, що німцям є діло до 25-ї річниці розвалу СРСР (скільки конференцій чи обговорень цієї дати відбулося цього року в Україні?), і до Східної Європи загалом (скільки проектів співпраці між нашими безпосередніми сусідами можна пригадати, не звертаючись до ґуґла, або навіть і звертаючись?), і до можливості діалогу між Україною та Росією, хоча б у культурній царині. Не забуваймо про просування літератури.

Більше того, конференція відкрита для широкої аудиторії, і пані й панове купують квитки та їдуть сюди, на холодне грудневе озеро, із сусіднього Мюнхена, щось постійно нотують у блокнотах, підписують книжки й не дають спокійно випити кави Андруховичу, Жадану або Каті Петровській.

І ставлять свої численні запитання про мовний вибір письменника в Україні, про стосунки між українською та російською мовами і культурами, про ностальгію.

На черговому "мовному питанні" доволі численна українська делегація робить віртуальний фейспалм. "Це все-таки консервативна баварська публіка, – заспокоює мене в перерві Андреас Брейтенштайн, журналіст і редактор Neue Züricher Zeitung. – Нашому ліберальному виданню це вже не цікаво. Але нам дуже цікаво, що у вас за корупційні скандали в Києві і що за сіра каса Порошенка?"

Нам нікуди не подітися від "сірих кас" навіть на літературних конференціях, чи тим більше на них. І від мовного питання, хоч як воно застрягло в зубах, теж не втекти. Це і є та німецькомовна аудиторія, до якої німецькі (австрійські, швейцарські) видавці, перекладачі чи культурні менеджери хочуть просувати наших письменників. Як же їм краще це зробити?

Справді, як, коли ми, зі свого боку, мікроскопічно мало знаємо про ці аудиторії? Фактично, про будь-які аудиторії.  Як, коли левова частка сучукрліту цікава й зрозуміла лише в межах України, а подекуди й не всієї.

"Нам потрібен хороший, якісний український мас-маркет у літературі," – каже директорка видавництва "Основи" Дана Павличко. Ми сидимо на плюшевих диванчиках у салонах замку, а в нас за спиною розгортається словесна війна між східноєвропейськими культурними діячами про війну, Путіна, еміграцію та імміграцію.

Здається, коли в одному просторі збираються східноєвропейські культурні діячі, подібні баталії неминучі. І не тому, що стереотипи чи пропаганда, чи засаднича відмінність світоглядів.

А хіба тому, що ми невимовно мало знаємо одне про одного. Ми – сусіди, між якими стоять невидимі паркани байдужості. Замість зустрічатися й говорити про річницю падіння СРСР у Києві чи Тбілісі, ми зустрічаємося в Берліні, Амстердамі чи тут, у Тутцингу.

Замість читати одне одного, ми навіть перекладачів практично не маємо. Замість вибудовувати солідарність проти спільної дедалі серйознішої проблеми – ми, в кращому випадку, хапаємо якісь інформаційні крихти одне про одного з російськомовної чи, може, європейської преси.

Утім, виглядає на те, що між усіма нами, сусідами по Європі, виростають дедалі щільніші невидимі паркани байдужості та незацікавленості, коли здається, що свого власного безладу достатньо і "нам своє робить".

Європа, як і решта світу, впевнено входить у період турбулентності, коли світ, яким ми звикли його бачити, нехай лише впродовж 25-ти років, поступово зникає.

Певно, реакція на ці процеси може бути різною: можна щиро тішитися й шукати свій український (молдавський, вірменський, польський – потрібне підкреслити) "третій шлях"; можна обурюватися й шукати винних; а можна спокійно і наполегливо розхитувати ці паркани.

Писати для того, щоб це читали інші; читати, для того, аби зрозуміти щось про іншого і, як завжди, також про себе; шукати аудиторії; перекладати себе невпинно.

На останній, цілком аншлаговій літературній дискусії в Літературному домі в Мюнхені німецький письменник Інґо Шульце завершив свій виступ словами: "Чи справді готові ми поступитися здобутками 1989 року? Ми маємо пильніше придивлятися й намагатися зрозуміти, що відбувається в Україні. Ми не маємо мовчати". А ми?

Катерина Ботанова, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua