Скрізь самі чужинці
Пишучи про головний проєкт щойно відкритої Венеційської бієнале, українські та західні критики зійшлися щонайменше в одному – й ті, й ті себе у ньому не побачили. Українські не побачили з гіркотою та образою: що забули ви вже про нашу війну? Ukraine fatigue? Західні – з певним знудженим позіханням: ну добре, майже немає західних художників, але ж не вражає, не зриває мозок, не лоскоче нерви, і взагалі, де нові медіа, AI та AR?
Адріано Педроса, директор Музею Мистецтв Сан Паулу (MASP) і куратор Венеційської бієнале 2024, перший південно-американський куратор за понад столітню історію цієї події, другий незахідний (у 2015 році куратором був нігерієць Окві Енвезор) і четвертий неєвропейський, природно і очікувано розвернув цьогорічну бієнале в бік тих, кого ця меґа-подія зазвичай помічала мало, – художниць і художників із незахідного світу, який часто називають Глобальним Півднем.
Його проєкт "Іноземці скрізь" (Foreigners Everywhere – Stranieri Ovunque) розгортається довкола множинності значень слова estranho у португальській, stranieri в італійській, яке містить у собі й "іноземців" і "чужинців". Тут чужинці, ті, хто перебуває поза центрами символічної та політичної влади, – це іноземці, корінні народи, квір спільноти, само-навчені або непрофесійні художники. Тож головний проєкт – про історії тих, хто часто почуваються іноземцями у власному домі.
Тим часом, численні європейські колеги (включно з українськими) під час коротких кав або довших аперолей у бієнальному марафоні теж доволі в унісон жалілися: наче все правильно, але якось незрозуміло, надто примітивно, надто кольорово, надто живописно (цей перелік можна продовжувати). Одна колега майже дослівно сказала те, про що за кілька днів написав Frieze: на минулій бієнале включили всіх жінок, на цій – весь глобальний Південь з його корінними народами, можна вже таку бієнале, де будуть просто різні художниці та художниці без підкреслення того, хто вони чи звідки?
Водночас, мій інстаграм вибухнув захопленими і щасливими постами художниць і художників, кураторок, критикинь і дослідниць із Бразилії, Колумбії, Перу, Сенеґала, Нігерії, Єгипта (цей перелік можна продовжувати, він дуже довгий). Важливий бразильський філософ і один із ключових корінних лідерів Аїлтон Кренак відкоментував під одним моїм постом в соцмережах: "Чудовий прояв множинності корінного мистецтва Амеріндіанського континенту. Відчуваю присутність Пачамами!"
Пачамама – Мати-Земля або Мати Світу – це духовна сутність із космології корінних народів Анд та верхньої Амазонки, відповідальна за землю, родючість, урожаї, а відтак за цілий цикл життя. Подібний образ певної всеохопної сутності, яка уможливлює життя і задає ритм часу, присутній у різних корінних народів Південної Америки та Карибського басейну (а їх є понад 800). Тому бразильський корінний письменник може посилатися на образ родом з Колумбії-Перу, святкуючи присутність корінного мистецтва континенту у Венеції.
Інший бразилець, антрополог Едуарду Вівейруш де Кастру, який революціонізував уявлення про антропологію загалом і про світогляд корінних народів Південної Америки зокрема, назвав це "духовною єдністю та тілесною множинністю". Саме ця духовна єдність простягається між дуже різними художніми формами і висловлюваннями через зали Центрального павільйону, Арсенале і далі, приміром, у павільйони Австралії (який отримав Золотого Лева), США, Данії, Бразилії, де присутні роботи художників із корінних народів. Для більшості з цих країн – вперше в історії.
У космологіях або космовізіях різних корінних народів – тобто комплексних світоглядних системах – у різний спосіб, зв’язок між людьми та нелюдськими сутностями, тваринами і рослинами, ландшафтом і землею (в усій множинності значень цього слова) є головною засадою життя. Тут усі вони, а не лише людина, є суб’єктами, мають свої голоси, свої сутності, свою аґентність, потреби і права. Тут нікого і нічого не можна посунути, перемістити, переселити, знищити, не зруйнувавши цілісності світу. Звучить це дещо утопічно, особливо якщо дивитися на це з Європи, але може трохи менш дивно, якщо дивитися на утопію не як на неможливість, а на наполегливе прагнення балансу і гармонії.
У боротьбі за землю, ресурси, владу, яка привела людство до екологічної катастрофи та незворотних кліматичних змін, саме корінні народи є, водночас, і першими й головними жертвами, й останніми зберігачами знання та практик піклування про довкіллєвий баланс. У роботах корінних художників – і самонавчених (яким раніше називали "наївними" або навіть "примітивними"), і професійних – переважно саме про це знання і йдеться. На аркушах звичайного паперу та паперу, виготовленого в традиційний спосіб із місцевих рослин, на дошках і полотнах розгортаються історії створення та існування світу, циклів життя та переродження, моменти щоденного побуту спільнот. Так фіксується те, що раніше існувало лише в усній традиції, передавалося з покоління в покоління, а через загрозу знищення перейшло в образи.
Чужинці у власних країнах, корінні народи є тими, кому немає куди йти, у кого немає іншого дому. Як казала мені колись перуанська художниця з народу шіпібо-конібо: "У нас не може бути іншого дому, бо ми не існуємо поза своєю землею".
У метафоричному сенсі, іншого дому немає і в інших "чужинців" цієї бієнале. Історичний фокус на незахідні модернізми – переважно, південно-американські та африканські – підкреслює те, як, з одного боку, західний канон вважав їх другорядними, а з другого, як, використовуючи західні формальні засоби, вони були глибоко вкорінені саме у місцевих візуальних традиціях: кольорах, формах, візерунках. І саме ці зв’язки з культурним "домом" роблять їх важливими та унікальними. Роботи квір-художниць і художників розповідають історії їхніх досвідів – тілесних і соціальних, емоційних і політичних. Поза цим досвідом, цією ідентичністю їх теж не існує.
Для того, аби ідентичності перестали бути принциповими і визначальними, ми маємо жити в абсолютно інклюзивних суспільствах, де не лише всі є включені та ніхто не є чужинцями, а де немає символічної влади, яка витворює канони прийнятних і важливих досвідів і має силу та повноваження упосліджувати, марґіналізувати, знецінювати та позбавляти аґентності відмінні від мейнстрімних знання, світогляди та спільноти.
Ба більше, навіть у цьому ідеальному світі ці множинні ідентичності та досвіди все одно матимуть свої історії, без яких їх годі зрозуміти. Символічну несправедливість не можна подолати просто через автоматичне включення. Її подолати можна лише через знання, тобто доклавши зусиль і часу, щоби дослухатися й дізнатися те, що вважалося непотрібним чи неважливим. І деколи – це дізнатися про самих себе.
Можливо одне з найважливіших тверджень цього бієнале та його куратора – це те, що "просто художниць і художників", незалежних від того, хто вони, де і звідки, просто не існує. Художня творчість, як і будь-який інший вид знання, глибоко вкорінена в культурні досвіди, історії, ландшафти та багаторівневі зв’язки поміж ними. Донна Гаравей, одна з ключових феміністок і дослідниць зв’язків і стосунків між людьми та нелюдськими агентами (тобто тим, що ми звикли називати "природою") називала це "позиційованим знанням", тобто таким, яке виходить і залежить від позиції мовця.
Не розуміючи це знання, не докладаючи зусиль до того, аби визнати власне нерозуміння і дізнатися те, що лежить поза межами очевидного, очікуваного, прийнятного, головний проєкт і частина павільйонів цьогорічної бієнале, включно з переможцем, так і залишиться або квазі-музейними просторами, завішаними дивакуватими примітивними картинками, під більшістю з яких стоїть підпис "на Венеційській бієнале виставляється вперше", або екзотичними кольоровими інсталяціями з тканин, намистин і пір’я, поміж якими під час відкриття ходили люди в не менш екзотичних одежах, або змаганням жертв далекого насилля.
Саме в цій ситуації унісон нерозуміння цього бієнале західними та українськими критиками дуже непокоїть. Так, українських художниць і української війни, болю та боротьби на цій виставці немає, і це справді засмучує. (Хоча справедливості заради треба сказати, що і на минулій бієнале, яка відкрилася через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення, були лише дві українські художниці: повішана в найостанніший момент, після новин про зруйнування музею в Іванкові, робота Марії Примаченко, і кілька робіт Олександри Екстер, "російської художниці, яка народилася в Бялистоку, Російська імперія, працювала в Києві, Москві, Парижі").
Водночас, чи варто знецінювати кожен великий проєкт, в якому немає українських голосів чи голосів про нашу війну? Можливо варто це сприйняти як нагоду подумати над питанням, чому їх там немає? Якою мірою це через банальне незнання. Якою – через брак української суб’єктності в очах так званого Глобального Півдня. А якою – через некритичні українські спроби постійно наголошувати на нашій європейській ідентичності, без уваги на те, що поза Європою (чи більшою її частиною) ця ідентичність глибоко пов’язана з колоніальністю, несправедливістю та насиллям.
Поза питанням української присутності, головний проєкт на 60й Венеційській бієнале – це проєкт, який мав би нам сильно резонувати і який, в довгій перспективі, працює на нашу користь. Він виносить на рівень глобальної дискусії те, про що українські мисткині та митці, письменниці, дослідниці, публічні інтелектуалки й усі, хто лише міг говорити, говорили і кричали ці два роки. Про важливість дому й неприпустимість почуватися в ньому чужинцями. Про те, що власна історія проживається і пишеться зсередини суспільного досвіду і є від нього невіддільною, а боротьба за власну суб’єктність завжди є боротьбою деколоніальною. І про те, що давно прийшов час попрощатися з усіма імперіями – реальними та символічними, тими, які забирають аґентність, і тими, які забирають життя. Ми не самі у цій боротьбі, навіть якщо цю солідарність ще лише треба осягнути.
