#SOSмайбутнє, або Інвентаризація недбальства держави

1346
23 березня 2017

У стрічці новин – три заголовки поспіль.

Перший – в українських селах залишилося 33 тисячі культурних закладів. З них понад 16 тисяч потребують ремонту або знаходяться на межі руйнування.

Другий – за останній рік в Україні закрилися більше ніж 1200 бібліотек.

І третій – Японія надала 70 тисяч доларів на ремонт спортивного училища у Броварах.

Геніальний діагноз гуманітарного стану держави. Алгоритм новинної стрічки впорався з ним набагато краще за Міністерство культури чи віце-прем’єра з гуманітарних питань. Тобто, рецепт гуманітарної політики України нині виглядає наступним чином: однією рукою поступово розвалюємо те, що ще лишилося від інфраструктури середини ХХ століття, а іншою – просимо милостиню в розумніших та заможніших націй.

Важко спрогнозувати, скільки ще працюватиме ця нехитра схема. Як би не переймалися ті ж співчутливі японці долею України, як би вони не розчулювалися від наших президентів, прем’єрів, мерів та нардепів, що із очима лагідних овець (але, на жаль, із недостатньо переконливою, як для жебраків, статурою) благають про допомогу, колись цьому атракціону благодійності буде покладено край. І тоді прозвучить сакраментальна фраза Джорджа Сороса: "Я не можу вічно підтримувати те, що падає".

А що, власне, падає?

Падають позиції України в Індексі людського розвитку ООН. Падають ті самі показники доступу до культурної інфраструктури – кількість доступних бібліотек, мистецьких шкіл, центрів творчості для дітей.

Хоча, справедливості заради, високі показники в нас теж є. Щоправда, в інших галузях. Наприклад, 80% українських дітей мають відхилення у фізичному розвитку та проблеми за станом здоров’я, і лише 1% дітей можуть похвалитися ідеальним фізичним станом.

Україна посідає перше місце в Європі за обсягами поширення ВІЛ/СНІД. А поширеність наркоманії зростає на 10% щорічно. Також Україна в першості за рівнем дитячого алкоголізму. Ще одна "перемога" ― 50% українців постійно палять (усі дані ― МОЗ, ВООЗ та UNAIDS).

На жаль, немає офіційних даних щодо ще однієї залежності – від азартних ігор. Однак сумніватися в її поширеності не дають численні "лотерейні" центри, кількість яких лише на одній центральній вулиці Києва може сягти десятка.

Певне розуміння масштабів цієї хвороби дає оцінка обсягу ринку ломбардів, які дуже часто працюють саме всередині "лотерейних" залів, щоб гравці (серед яких багато підлітків) могли швидко продати нехитрі особисті та сімейні скарби й отримати кілька сотень чи тисяч гривень та продовжити гру.

16 мільярдів гривень – саме на таку суму українці минулого року продали своїх, а часто й крадених, речей, щоб залишитися в підпільних казино, оплатити лікарню, або просто купити їжі.

Немає сумнівів – статистика соціального занепаду зумовлена тою політикою знищення гуманітарної сфери, яку десятиріччями веде українська влада. Причому жодних змін у цій політиці не відбулося й після трагічних подій лютого 2014-го року – коли в серці столиці були розстріляні ті, хто боровся за європейські ідеали свободи та особистого розвитку для всіх українців.

І частиною нищення гуманітарної сфери є банальне фізичне руйнування її складових – музеїв, театрів, шкіл, стадіонів, історичних пам’яток. Всі вони (включно з пам’ятками) є інституціями майбутнього: саме від них залежить те, якими будуть українці за кілька років і десятиліть. І чи будуть взагалі. Адже ми впевнено прямуємо до того, щоб стати жертвами крадіжки майбутнього України.

Наше майбутнє крадуть ті лицемірні політики, які за своїми службовими обов’язками мали б захищати та модернізувати наші бібліотеки, басейни, спортивні школи, центри дитячого мистецтва. Вони навмисно чи за власного недбальства доводять ці об’єкти до руйнації (фінансової чи фізичної), щоби згодом, назвавши їх нерентабельними, продати або видати дозвіл на будівництво на їхньому місці за жменю срібняків Іуди.

І купити на цю прокляту грошву квиток для себе і своєї родини кудись подалі від Батьківщини. Поки громадяни України втрачатимуть останні шанси перетворити свою державу з уламків репресивної та перестарілої імперії на частину розвинутої цивілізації.

Цьому пора класти край і працювати над тим, щоб у громадян України була здорова альтернатива для життя у власній успішній та безпечній країні.

21 березня в Українському кризовому медіа-центрі я разом із своїми однодумцями представила суспільний рух #SOSмайбутнє. Саме під таким хештегом у Facebook ширяться фотографії, на яких учасники акції – прості свідомі люди й ті, чиї імена багато значать для української культури – закликають рятувати не лише цілком конкретні об’єкти соціокультурного призначення, а й відтворити усвідомлення важливості того, що саме робить людину людиною.  

Ми закликаємо всіх стати активними учасниками "інвентаризації" результатів недбальства держави. Наша мета: оголюючи нерв суспільства, знайти вихід із цього гуманітарного колапсу та не допустити точки неповернення. За участі небайдужих громадян ми створюємо національний реєстр об’єктів, які потрібно негайно модернізувати, реставрувати та зберегти задля сучасності та майбуття України та українців.

Спікери прес-конференції (зліва направо): Сергій Фоменко, Григорій Грабович, Наталія Заболотна, Роман Балаян, Лариса Мудрак

На карту гуманітарного дефолту ми нанесемо усі культурні центри, сільські клуби, спортивні майданчики, художні, музичні та спортивні школи. А також пам’ятки архітектури – замки, фортеці, старовинні церкви, музеї. Усе, що конче потребує втручання й порятунку, щоб не зникнути. Тобто щоб ці заклади та пам’ятки не були знищені фізично через недбалість органів влади, які або просто ігнорують ці проблеми, або мають свої плани щодо землі чи майна із подальшим перетворенням його на висотний житловий будинок, торговельний центр чи зал ігрових автоматів.

Тільки так ми зможемо запобігти цій масштабній гуманітарній кризі, яка семимильними кроками поглинає нашу щоденну реальність. Головним пріоритетом усієї діяльності влади та державних інституцій має бути Людина, Особистість, та свобода її розвитку. Наразі ж влада через власну байдужість та короткозорість поза фокусом своєї опіки лишає найголовніше, заради чого вона й функціонує.

Платформою #SOSмайбутнє ми намагаємося кардинально змінити парадигму відносин держави з громадянином, оголивши проблеми та нагадавши про занедбані пріоритети – культуру, освіту, спорт, науку, соціокультурні потреби українців.

Ми також пропонуємо спільно розробити абсолютно конкретний сценарій розвитку гуманітарної сфери, серед головних пунктів якого – суспільний мораторій на відчуження об’єктів соціокультурної сфери із їхньою негайною модернізацією для вільного доступу громадян.

Ще на стадії підготовки проекту до нас приєдналися десятки відомих у гуманітарній сфері людей, лідерів думок, громадських діячів, які розуміють важливість негайних змін і готові рятувати свою країну, хто як може.

Я щаслива, що про необхідність рятувати майбутнє разом із нами говорять Мирослав Попович, Григорій Грабович, Володимир Нудельман, Роман Балаян, Іван Драч, Олег Тістол, Анатолій Криволап, Ігор Гайдай.

Та з іншого боку, мені крається серце від того, що герої, які все життя виборювали свободу українців у духовному вимірі, й зараз мають продовжувати цю боротьбу.

Не думаю, що Іван Драч або Роман Балаян могли б уявити собі, як на 26-му році незалежності України в Києві відбуватимуться настільки деструктивні процеси, що термін "окупація" для їхнього означення звучатиме недостатньо сильно. Причому навіть на тлі фотографій, що надходять з районів Донецької та Луганської областей, звільнених від справжньої окупації. Різниця між цими районами та іншими куточками України й справді відсутня. В нас єдина країна – на жаль, і в тому сенсі, що до гуманітарної сфери усюди ставляться однаково вбивчо.

Але наш рух – це ознака того, що громадяни України, і культурна спільнота зокрема, не мовчатимуть, а чинитимуть опір чиновницький байдужості та корупції, що фактично відбирають у людей та країни майбутнє.

Зараз громадянське суспільство знову намагаються залишити поза полем державних інтересів – як це відбувалося і до Євромайдану.  

Ми не дамо цього зробити і не тільки змусимо відмовитися від планів щодо руйнації нащо гуманітарної сфери, а й введемо відповідальність кожного конкретного органа влади за кожну будівлю. Бо якщо громадянське суспільство змогло, наприклад, провести реформу у царині державних тендерів, то чому ми маємо кидати напризволяще наші гуманітарні свободи – наше майбутнє?

Для проведення такого громадянського моніторингу ми потребуємо вашої підтримки. Усі – дорослі й діти, у великих містах і маленьких селах – можуть сфотографуватися на фоні об'єктів, доля яких вас непокоїть. Це можуть бути старовинні замки, що потребують негайної реставрації, діряві підлоги в музеях, напівзруйновані сільські клуби, басейни без води, бібліотеки, музичні та художні школи, як знаходяться на межі "реформи ліквідації".

Ваша світлина із табличкою #SOSмайбутнє (навіть написаною власноруч), означатиме, що ви, ваші односельці й найближчі сусіди, ваші однокласники потребують цього культурного об’єкту, хочуть й прагнуть іншого майбутнього – для себе і для своїх дітей. 

І ми знайдемо вихід разом.

Наталія Заболотна, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua