Справедливість для тих, хто нам не подобається

Нещодавно в мене запитали, про що буде дискусія, яку я мала модерувати у Львові. Автоматично і цілком помилково я назвала тему – "Мова ненависті". Доволі автоматично почула у відповідь: "То це буде розмова про російську мову?".

Саме цим анекдотом я і відкрила круглий стіл на тему "Ненависть / Пропаганда ненависті" під час конференції "40 років після Гельсінкі: нові виклики свободі – насильство, ненависть, облуда".

Коли готувалася до розмови, подумки виділила для себе три кола проблем.

Перше коло мені особисто видається найбільш очевидним: як ми говоримо? Наприклад, тут можна почати з фокусу на забарвлені та заряджені конфліктом слова: мордор і лугандон, даунбас і тітушки, вата з вишиватою, бойовики й терористи.

Вони всі означають одне й те ж, тобто нічого. Кожна пара слів є системою дзеркал, обернутих одне до одного. Віддзеркалюють самі себе, не мають змісту – тільки емоцію ненависті та заряд поділити світ на "їх" і "нас".

Ми часто готові виділити чітку шеренгу "їх", ворогів... Стоп, але хто такі "ми"? Використання займенників у множині – замість називання на ім’я кожної окремої людини чи інституції – шкодить суб’єктності. Не ясно, хто саме та чому саме діє, хто відповідає, і хто крайній стоїть перед межею, за якою починаються "вони".

У цьому ж контексті окремої згадки вартує мода говорити про "примимрення" – замість примирення. Що говорить про перспективи примирення оця мода на "примимрення"? Я як людина, котра не була війні, навряд чи маю право на міркування про відтінки слова "перемога". Але як філолог я маю право на сумнів щодо того, чи варто ідею миру таким звуконаслідувальним чином висміювати.

Друге коло проблем до теми пропаганди ненависті, що я побачила – розмова про штучні (?) розлами, мальовані за будь-яким довільним критерієм. Низка розламів є дієвою вже давно, і хтось за ними по лінії згину знову і знову "разламываться рад". Українська та російська, Волинь і УПА, Церква та права людини. Так само соцмережі легко ведуться на будь-який привід, і для бурхливої сварки достатньо так мало, що вистачає навіть слова "куліч" на Великдень.

Хто малює розломи та пунктирну лінію конфліктів, яку жирним наводять співрозмовники-ініціатори суперечок? Це трохи тема про слова, про це я вже писала: іноді меми замінюють справжній обмін ідеями.

Наприклад, "скрєпами" в дискусіях підмінюють духовну ідею про цінність життя кожної окремої людини. Є ілюзія щодо того, що ці суперечки є дискусіями, в яких народжується істина. Але вони є лише клапаном для випускання пари. Смислів крик не генерує.

Я вживаю це безособове дієслово "підмінюють", за ним чути відсутній підмет "вони", але хто ці люди? Ці люди – це "ми", тобто "суспільство", тобто "дискурс" навколо нас. Війна в країні, особисті травматичні досвіди, спосіб висловлювання з боку інституцій стимулює поляризацію.

Мені здається, вона це дозволяє комусь ніби трохи відчути себе на війні. Якщо умовний Я не може чи не хоче бути дієвим на фронті / для фронту / переселенців / волонтерів / інший варіант, залишається боротьба з "кулічами" в соцмережах.

Я не хочу сказати, що всі мережеві висловлювання не є корисними. Але погодьтеся, марнування часу на суперечку з тими, хто в інтернеті не має рації, не схоже на боротьбу в умовах інформаційної війни.

На таку боротьбу схожа робота, яку ведуть, скажімо, "Stop Fake" або "VoxCheck". Але не хейтерські статуси про тих, кого ви не любите. Є так багато інших способів бути корисними для країни та світу.

[L]Третє коло стосується обов’язків держави та інституцій. "Вбивства були можливими тільки там, де зруйнували державні інституції", – пише Тімоті Снайдер у своїй праці про Голокост "Чорні землі" (цитую за українським перекладом, який вийшов у видавництві "Медуза").

Наводячи приклад окупованих територій, він не раз описує процеси "анулювання державності". І перетворення країн, де діють інституції правосуддя та права на захист – на "шматок землі, заселений істотами без держави й ідентичності".

Пропаганда ненависті, заклики утискати права будь-якої з меншин у суспільстві є кроком у бік руйнування державних інституцій. Мені це видається дуже важливою протиотрутою від ненависті.

До прикладу, саме тому Україна сьогодні не може дозволити собі не бути одностайною в царині захисту прав людини. Всі групи мають бути включені. Адже справедливість – для всіх. Справедливість навіть для тих, хто мені, вам і нам не подобається. Кого ненавидимо. Якщо ненавидимо.

Цей текст з’явився завдяки нагоді взяти участь у конференції "40 років після Гельсінкі: нові виклики свободі – насильство, ненависть, облуда", що відбулась у Львові 6-8 квітня.