Три причини, чому варто вживати фемінітиви

Концертна афіша на одній зі львівських вулиць. На афіші – жінка, рояль і підпис: "Ім’я Прізвище, видатна піаністка і диригент".

Піаністка і диригент – це про одну й ту саму людину.

Чому вона може зватися піаністкою, а диригенткою – ні?

Мова, як дзеркало, відображає реальність людей, які нею говорять. Мова не може відобразити те, чого немає навколо нас. Тому що така мова не була би потрібною.

Слова зникають із мови слідом за об’єктами, які позначали, і, навпаки, приходять у мову разом з новими речами, явищам, поняттями.

Так, ми більше не вживаємо слово "постоли" (хіба на уроці з історії України чи в музеї), бо нині замість них носимо черевики, боти, капці, в’єтнамки, мешти, чоботі. Постолів не продають у магазинах, а лабутени – скільки завгодно.

Так само і з фемінітивами: аргумент, що фемінітиви нехарактерні для мови – провальний. Для мови нехарактерні всі слова, які нічого не позначають у соціальному і фізичному просторі.

Із цього випливає таке: дуже довго у соціальному просторі не було жінок.

Їх не було або майже не було у ролі писарів, стельмахів, кардиналів, гетьманів, літописців, гінців, воїнів, дипломатів, режисерів, шеф-кухарів, пілотів, водіїв, трактористів, гімназистів, капітанів кораблів і так далі, й далі, й далі.

Навіщо було використовувати фемінітиви, якщо не було жінок, яких можна цими фемінітивами назвати?

Якщо для жінок ці сфери діяльностей були недоступні?

Якщо це все було для чоловіків?

Натомість, у ситуації, коли жінки поступово ввійшли в публічне життя і нині мають однакові з чоловіками права (всі люди нині мають однакові права, чи не так?), ми, уникаючи фемінітивів, і далі робимо цих жінок невидимими.

Вони і далі не існують у мові, хоча існують поза нею. Це ж парадоксально.

Ми і далі говоримо про директорів, радників, журналістів, маркетологів, будівельників, юристів, продавців, гравців, спорстменів, хоча в нашій реальності давно з’явилися директорки, радниці, журналістки, маркетологині, будівельниці, юристки, продавчині, гравчині, спортсменки.

Чому мова має їх ігнорувати? А ми?

"Я не бачу проблеми, чи людину будуть називати журналістом, чи журналісткою. Тобто від того суть професії і суть того, що робить людина, не зміниться", – стверджує головний редактор одного з регіональних видань.

За такою логікою, цілком прийнято буде назвати пана редактора редакторкою. Чи журналісткою. Хіба ж він від того стане гіршим професіоналом? Аж ніяк. Суть професії від того не зміниться.

Знаю людей, які відмовляються вживати фемінітиви, бо мова через них стає нібито неоковирною.

Так от, друга причина, чому варто використовувати фемінітиви, це те, що мова стає неоковирною без них, а не з ними.

Українська мова настільки тонко злагоджена, що слова в ній, як правило, узгоджуються між собою. За родами, числами і відмінками.

Складно уявити таке речення: "Це зелений дерево росте у великій парку". Бо дерево – це воно, а отже, зелене, а парк – він, а отже, у великому парку. Немає нічого дивного в тому, щоб подібним чином узгоджувати слова. Бо "зелений дерево" – це помилка.

Так само, як і "качка летять" чи "гарну піснею". В усіх цих словосполученнях слова не узгоджені між собою.

За аналогією і за своїм відчуттям мови, я почуваюся дискомфортно, коли читаю таке: "Про це сказала народний депутат Ганна Гопко", або "У Львові водій трамваю скоїла наїзд на пішохода".

Серйозно?

Ось є іменники чоловічого роду – депутат, водій – і поруч, ніби так і має бути, дієслова жіночого роду – сказала, скоїла.

Чим ці випадки настільки особливі, що мова раптом більше не заслуговує на елементарне узгодження слів за родами?

Третя причина, чому я вживаю фемінітиви, – це візуальне мислення.

Я бачу слова як картинки. Будь-яка оповідь тримається купи тільки тому, що стає видимою в моїй уяві. Кожна прочитана книжка – це кіно, яке можна побачити, не відвідуючи кінозал.

Кіно, однак, розгортається поступово, від речення до речення. Дуже хочеться бачити якісну картинку, коли взаємодію зі словами. Без фемінітивів цього досягти неможливо.

Читаю таке: "Особливим є те, що новий директор департаменту є самокритичним і вимогливим, як до себе, так і до колег".

Закономірно уявляю собі чоловіка, нового очільника департаменту.

Але дзуськи! Насправді у цьому пасажі йдеться про жінку: "Ірина Микичак подякувала за підтримку усім колегам [...], зазначивши, що бути керівником чи в департаменті чи у медзакладах у такий складний час дуже непросто і відповідально".

Скажу страшне: керівницею теж!

Коли я дізнаюся, що новий самокритичний і вимогливий керівник – це насправді Ірина, то картинка, яка склалася в моїй голові, колапсує, – ось лиш п’ять слів тому йшлося про чоловіка, а тепер виявляється, що це – жінка.

Це ж усе одно, що прочитати поспіль такі два речення: "Це наш студент. Її звати Оксана".

Натомість, подеколи у тексті чітко вказують, про кого саме йдеться.

Як, наприклад, отут: оголошення про роботу для прибиральниці.

Цікаво, невже прибирати спроможні тільки жінки і прибиральників шукати немає сенсу? Це, втім, тема для іншої розмови.

Загалом, не так давно все написане вище не мало для мене жодного сенсу. "Директор Ірина", "водій скоїла" та "піаністка і диригент" аніскільки не бентежили слух.

Однак поступово все змінилося: спершу фемінітиви здавалися кумедними, і соромно було вимовляти їх у товаристві, а потім зазвучали більш гармонійно.

Нині я переважно не замислююся, перш ніж назвати жінку науковицею, професоркою чи плавчинею. Хіба якщо фемінітив від слова зовсім неочевидний.

Не вживаю фемінітиви тільки тоді, коли жінка чи жінки, до яких звертаюся, самі про це просять. Як, наприклад, одна жінка коментує тему фемінітивів: "Я – філолог. Категорично проти. Страшенно дратує. Не хочу бути директоркою, філологинею. Тьху". Окей. Поважаю прохання називати людей так, як їм хочеться.

[L]Немає особливих порад, як призвичаїтися до фемінітивів.

Мабуть, це, як у математиці, питання практики: чим більше рівнянь розв’яжеш, тим легше вдається кожне наступне.

Так і з фемінітивами: зробити їх нормою свого мовлення можна тільки через уживання.

Щоденне і осмислене. Аж до того часу, поки піаністка-диригент не стане врешті диригенткою.

Людмила Смоляр, журналістка, спеціально для УП.Життя