Як знайти хорошого лікаря?

З цього запитання починається історія лікування ледь не кожного пацієнта.

Лікарі чують це запитання мало не щодня – їх питають щодо колег іншої спеціальності.

Пошук хорошого лікаря став звичним явищем для лікарів і пацієнтів. Хто він, який він, той "хороший лікар"?

Це лікар з досвідом, чи молодий, але дуже уважний?

Це професор, що є бажаним гостем на всіх конференціях, чи хірург районної лікарні, який мовчки, на совість робить свою справу?

З поліклініки чи зі стаціонару? Зі столичного інституту чи з обласної лікарні?

Яка ж спільна риса у всіх хороших лікарів?

Хороший лікар хоче вам допомогти. Жоден інший критерій не є визначальним.

А як же досвід, стаціонар, Академія наук, інститут? Це все інструменти, які працюють, коли є бажання їх використовувати. Без цього вони мертві.

Лікар, який хоче вам допомогти, навіть коли відчуває слабкість установи, в якій працює, все одно шукатиме – і знайде спосіб! – так чи інакше зарадити.

Але коли лікарем керує потяг до грошей, або особисте его – не матимуть значення ані наукові ступені, ані сертифікати на стінах кабінету.

Звідки ж беруться "ті, що хочуть", мотивовані? Як відібрати в медичний університет лише таких?

Навіть найкращий навчальний заклад створює лише можливість набувати знання. Лікарю доведеться вчитися все своє лікарське життя.

Лікар має хотіти допомогти та хотіти вчитися понад усе! До вивчення медичного ремесла мають допускатися лише мотивовані.

Саме потреба відбору найбільш мотивованих абітурієнтів і пояснює вимогу МОЗ запровадити для вступу в медичні університети мінімальний прохідний бал ЗНО не менше 150 за кожним сертифікатом.

Ви спитаєте: "До чого тут українська мова, хімія та біологія?". Чи важливо лікарю знати про фотосинтез?

Чи є хімічні формули, які лікар не те що застосовує, а бодай може пригадати? Хіба вода і спирт, ну ще може перманганат калію.

Як часто в історіях хвороби лікар виділяє комами складносурядні речення, вживає пряму мову?

150 – це не мірило знань. 150 – це мірило мотивації.

Зовнішнє незалежне оцінювання – штука рейтингова. Найкращі в країні набирають 200, найгірші з тих, хто взагалі склав, – 100.

Отже, 150 балів ЗНО відсікає умовну і дуже приблизну половину, гіршу половину.

В університетах Сполучених Штатів мінімальний прохідний бал GPA 3 дає шанс стати лікарем лише 15% кращих абітурієнтів.

У Великобританії вимоги до прохідного балу ААА на випускних іспитах закривають двері до медичного університету для понад 90% абітурієнтів.

Німецький Abitur складають близько 40% школярів, серед них лише кожен п’ятий хто отримав від 1 (нийвищий можливий бал) до 1,5 (при цьому 4 - це мінімальний бал, що засвідчує складання іспиту) мають змогу вчитися на лікаря.

Результати іспитів при вступі (GPA MCAT) дозволяють прогнозувати успішність навчання в медичному університеті.

Така ж залежність виявлена і для українського ЗНО: чим кращі результати ЗНО при вступі - тим кращі результати подальшого навчання, що засвідчується складанням студентами-медиками незалежних іспитів КРОК.

Вдаючися до армійських аналогій, здається, нікого не треба переконувати, що честь служити у ВДВ чи Силах Спеціальних Операцій мають лише ті військові, що виявляють відповідну фізичну підготовку, морально-вольові якості, та високий рівень мотивації?

Не припустимо брати на службу в десант лише тому, що комусь подобається носити блакитний берет та шкіряне взуття! Армія – це наша безпека.

Але щойно починаємо говорити про майбутнього лікаря – наші опоненти починають "жаліти" абітурієнта!

А хто цей абітурієнт, який має менше 150? Хто він/вона, хто ігнорує те, що право лікувати людину треба заслужити працею, а не грошима чи родинними звязками?

Хто, і з яких причин вирішив вступати до медичного університету, та не спромігся скласти шкільні екзамени краще за інших?

Ось саме таких абітурієнтів з хибною мотивацією і відсікатиме мінімальний прохідний бал 150. Вони не стануть тими хорошими лікарями, яких ми шукаємо.

Безперечно, багато інших змін має відбутись у медичній освіті. Підготовка одного студента має фінансуватись на належному рівні - з обладнанням, практичною підготовкою та доступом до найновіших наукових результатів у медичній сфері.

Викладачі повинні бути носіями нових знань та методик. Студенти повинні належним чином вчитися, здобувати теоретичні знання та практичні навички.

Ми свідомі, що запровадження вищих вимог при вступі - це необхідний, але не достатній крок.

Проте, не зробивши його, ми не можемо говорити про докорінні зміни у підготовці лікарів. А, отже, не зможемо відновити довіру до медичної професії.

Без такого відбору на вступі будь-яка реформа приречена.

Якою б не була система фінансування охорони здоров’я, скільки б грошей не виділялося на обладнання – лікує пацієнта лікар. І результат лікування залежить від прийнятого рішення та від бажання допомогти.

Ми хочемо покладатися на кожного лікаря без винятку. Хочемо приходити в поліклініку чи в лікарню і довіряти кожному "білому халату".

Не шукати, не сумніватися. Для ми ставимо питання не "Як знайти хорошого лікаря?", а "Як зробити так, аби кожен лікар був хорошим?".

З чого почати "створення" "хороших лікарів"? Треба почати з відбору наймвотивованіших до навчання.

Саме тому прохідний бал має бути встановлено на рівні 150 - за кожним сертифікатом! Без компромісів. #150

Олександр Лінчевський, заступник міністра охорони здоров’я, торакальний хірург, відповідальний хірург відділення політравми КМКЛ № 17

Інна Совсун, віце-президент Київської школи економіки, перший заступник міністра освіти і науки (2014-2016)