Як література зближує

Історія й географія не залежать від людини.

Опановуючи довкілля, людина намагається повсякчас керуватися своїм нетривалим у планетарному масштабі минулим і щодня пише нову сторінку довгої й, на жаль, темної оповіді, котру називає історією.

Географії до людини байдуже. Земля обертається зовсім відсторонено від її мешканців. Моря, низовини й гори про людину не знають, річки течуть не через неї й гори від того, що вона ними дереться, не вищають. Але людина їх знає й сама дала їм назви.

Людина вигадала поняття історії й сама інтерпретувала минуле, хоч і важко сказати напевне, чого з нього навчилася.

Людина створила географію, об’їздила всю земну кулю й накреслила карти — ти там, а я тут, це твоя земля, а це знову моя.

Людина створила собі мову.

Крім чітких кордонів, людей розділяє ще й вона. І от живе нині людина на Землі, що відсторонено обертається, живе в межах своїх кордонів, навіть не знаючи своїх інших.

Я, нащадок народу, що існує на Землі вже якихось сто тисяч років, живу в країні, яку називають Туреччина, й почуваюся зв’язаною по руках і ногах.

Мої предки прийшли з причорноморських територій, які не входять до її складу.

Батьки мого батька та їх предки походять із Західного Причорномор’я, з Варни. Нині ми називаємо цю країну Болгарією.

Предки моєї матері походять зі східного узбережжя Чорного моря, з Сухумі, з Абхазії, малої країни, яку ніхто тепер не визнає.

Я не маю ані найменшого уявлення, звідки прийшли батьки моїх предків, чи довго там прожили й кого зустрічали на своєму довгому шляху.

Генетичне походження – складна штука. Мій дідусь, який ріс у Варні, говорив і турецькою, і болгарською. Але мати моєї бабусі померла, так і не навчившись новодержавної турецької мови, яку її історично змусили опанувати. Може, вірила, що колись повернеться на батьківщину, а може, просто не мала часу вчити нову мову – про це вже годі довідатися, це вже давня історія.

Сама я, як і мої батьки, народилась у Туреччині, нікуди не переїздила, але чула безліч мігрантських історій, схожих на історії моїх прапредків.

Аналізуючи події, з яких складається те, що ми називаємо історією, я замислилась над причинами, які спонукають людину мігрувати, але для всіх знаходила свої.

Я не знаю мов, якими говорили предки моїх батьків. Моя рідна мова – турецька, я пишу цією мовою, й вона є наріжним каменем мого існування.

Усі, хто нині хоче відшукати інформацію про те, чим живе сучасна Туреччина, можуть скористатися численними можливостями цифрової доби. Інтернет повен новин, аналітики й даних про те, що робиться у всьому світі, – добрих, поганих, зловісних чи навпаки аж надто оптимістичних.

Мільйони фотографій засвідчують як красу Туреччини, так і сумні сторінки її історії – краса й потворність ідуть пліч-о-пліч у всіх країнах, десь ближче, десь далі.

Усі клопоти й пристрасті світу в нас під рукою, але головне питання, як на мене, – чи хочемо ми про них знати.

Однак саме література є найнедоступнішою складовою інформаційного потоку, який на нас падає, хоч саме завдяки їй ми можемо щиросердо й безпосередньо пізнати тих, хто говорить іншою мовою, й наблизитись одне до одного.

Література – не лише міст між тими, хто не розуміє одне одного, а й шлях порозумітися та познайомитися.

Росіян я вивчала за Достоєвським, Толстим і Чеховим.

Я плакала турецькою мовою, читаючи "Хлопців із вулиці Пала" Ференца Мольнара, й фанаткою Бруно Шульца стала теж завдяки турецькому перекладу.

Я пишаюся тим, що більшість книжок Вітольда Ґомбровича перекладено турецькою.

Я дуже щаслива, бо зможу прочитати тисячу сторінок роману Петера Надаша "Паралельні історії" своєю мовою.

Я спрагла до всіх хороших авторів, із якими нас розділяє мова, – і до тих, яких знаю, і до тих, яких поки ні.

Нам потрібна література, а не історія, географія, політика, економіка чи кордони, які розділяють.

У історії будь-якої країни повно історій про ворожнечу. Офіційні історіографії країн зі спільним минулим завжди суперечитимуть одна одній. Спитавши, яка правдива, не оминемо сумнівів.

[L]Географією часто користуються для підбурювання до ворожнечі чи навіть до її розпалювання: ріка, яка спокійно тече у власному напрямку, зненацька стає рікою, що нас роз’єднує, й наші близькі опиняються на іншому березі. Егейське море, скажімо, – джерело багатьох таких історій.

Література, навпаки, – важливий інструмент створення ладу, порозуміння й любові між людьми. Хоч можновладці й декларують прямо протилежне, ті, хто вірить у позитивні риси людства, знають, що історія часто сповнена брехні, й можуть звільнити від цієї брехні власну розповідь.

Література, хоч вона й вигадка, дає людині змогу подумати про правильне й хороше, пізнати й зрозуміти себе саму, а також полюбити інших. Без огляду на національність своїх героїв література спалює мости взаємної ненависті, бо її основою є сама людина.

Маґда Сабо, Ласло Краснагоркаї, Чеслав Мілош та інші автори різного походження пишуть не лише для читачів, які володіють відповідними мовами.

Їхні твори прямують до ідеалу, де читач поєднується з довкіллям, – до "літератури світу", за словами Гете.

Навіть не знаючи їхніх рідних мов, ми читаємо їх своїми й розуміємо їх. Бо спільні властивості всіх створінь під назвою "люди" виходять за рамки мов чи націй, і в кожній мові є все, що стосується людини.

Людина мусить уміти жити без кордонів і благословляти всіх земних створінь, і віднайти в собі гідність за допомогою моралі, яку сама й створила.

Головне – вірити в силу літературного слова. Як писав великий турецький поет Назим Хікмет, "життя, самотнього й вільного, як дерево, і братерського, ніби ліс, – ось чого ми прагнемо".

Айфер Тунч, турецька письменниця, екс-головний редактор видавництва Yapı Kredi, спеціально для УП.Життя

Переклад Олександра Стукала

Цей есей опубліковано з нагоди Місяця Авторських читань – найбільшого міжнародного літературного фестивалю Центральної Європи, який цьогоріч пройде в Україні вчетверте.

У Брні, Вроцлаві, Остраві, Кошице і Львові щодня протягом липня відбуватимуться нон-стоп читання. Приїдуть письменники із Чехії, Польщі, Словаччини, України, та країни Почесного гостя 2018 Туреччини. Література як спосіб спілкування, як жива зустріч автора і читача – саме таке внутрішнє гасло фестивалю МАЧ.

У спеціальній підбірці есеїв для "Української правди. Життя" турецькі автори знайомлять українських читачів з атмосферою сучасної турецької літератури. Це думки про межі приватного і державного, про кордони, про свободу особисту та громадянську, про цензуру, права людини та обмеження цих прав.