11 років експериментів, або Навіщо першому українському опенейру віртуальний архів

На платформі Спільнокошт триває кампанія на підтримку віртуального архіву фестивалю ШЕШОРИ-АРТПОЛЕ.

Це перший в Україні опенейр, який проходив щоліта з 2004 і по 2014 роки.

Хто і чому почав його організовувати? Що відбувалося з фестивалем упродовж одинадцяти років? Чому, зрештою, йому потрібен архів?

Все починалося з фільмів-нотаток про Карпати і матеріалів для газет.

Тоді, як і зараз, на жаль, там велися масштабні вирубки. Кожне інтерв’ю закінчувалося цим споконвічним "заробляти десь треба", без жодного натяку на бажання подумати, зробити зусилля та щось змінити.

Ми з друзями уявили, що можна зробити, але ще не зрозуміли, наскільки багато зусиль це потребує. Словом, з’явилася ідея провести "Екотопію", міжнародний екологічний табір, в Україні.

З одного боку, практично показати, що зміни можливі за рахунок розвитку зеленого туризму і підтримки місцевих традицій у сполученні з інноваційними рішеннями, з іншого – нам просто хотілося показати друзям нашу особисту Україну – нову й архаїчну, унікальну, магнетичну, до якої хочеться повертатися.

Ми обрали художні напрямки, найближчі до "ленду" – лендарт і етнічну музику з експериментами, що на ній базуються.

Про фестиваль у Шешорах було багато захоплених відгуків. Власне, публіка й учасники спровокували хвилю – на наступний рік "Екотопія" мігрувала, а ми вирішили продовжувати справу, так от все почалося, й тривало 11 років.

Саме в Шешорах відбувся перший виступ гурту "ДахаБраха". Вони, як і багато інших друзів-митців, підтримали ідею створення архіву:

"Це була надзвичайно передова штука, початок до свободи, зав’язь, з якої розвилися особистості та проекти".

Якось саме завдяки АртПолю "ДахаБраху" запросили в Ірландію, і подібних історій доволі багато.

А якось на одній віденській кухні зустрілися двоє музикантів, що грають на діджеріду – один з Угорщини, інший з Австралії – й знайшли багато спільного, зокрема те, що обидва були в Україні – в різні роки, але на тій і самій "найбільшій сільській сцені України" в Унежі.

Щоб про все це хороше, яке відбувалося на АртПолі, знали в Україні і за її межами – для цього потрібен архів".

У перший рік всі зусилля були спрямовані на те, щоб просто донести своє повідомлення світу.

Потім ми зрозуміли, що будемо мандрувати, хочемо підняти хвилю, щоб на фестивальних локаціях з’являлися ініціативні люди, які б продовжували справу.

Вірили, що після нас щось продовжить існувати, не обов’язково в форматі фестивалю.

Зміна локацій була дуже важливою і для лендартистів. Після трьох-чотирьох років в одному ландшафті, хотілося відкривати щось нове. Тож із Карпат ми перебралися у Воробіївку на берегах Південного Бугу.

Фестиваль став швидко розвиватися, кожного року його аудиторія зростала вдвічі.

Коли за три дні в нас зібралася 50-тисячна аудиторія, це стало дуже прибутковим, але фестиваль почав втрачати своє мистецьке й філософське наповнення.

Він не міг бути екологічним з такою кількістю людей, і не міг бути лабораторією – не встигаєш знайомити людей, долучатися до колаборацій, створювати.

Ми зрозуміли, що не варто розганятися на такий масштаб і змінили локацію.

2010 року АртПоле взяло на себе сміливість опрацювати територію поблизу санаторія "Куяльник".

Колишній відомий курорт на той момент перетворився на зону екологічного лиха. Ідеалістично ми вирішили, що зможемо привернути увагу до проблеми лиману і з часом спільними зусиллями розв’яжемо її.

Одеський досвід багато в чому був особливим. Скажімо, природа взагалі відмовилася від співавторства з художниками, очевидно, через попередні дії людини по відношенню до неї.

Але сталося й дещо особливе. Бен Коуп – британець, який мешкає у Варашаві, щороку відвідував наш фестиваль й відсилав маленькі гербарії татові-ботаніку, тато ідентифікував всі рослини – єдиною новою для нього була та, що з Куяльника.

Досвід Куяльника був повчальним, але й доволі драматичним. Стало очевидно, що без людей на місцях, зацікавлених саме в такому форматі події, однодумців, що можуть підтримати в справах логістичних, адміністративних, фінансових, проведення фестивалю неможливе.

І от на наступній локації – в Унежі – поєдналися всі складові. Це Дністровський каньйон – місце дуже гарне, ізольоване, яке надихає й потребує уваги. І в той же час власники території – прогресивні, сучасні й свідомі.

Влітку 2013-го ми вирішили, що це наш останній фестиваль. Було печально і романтично. Ми не робили фіналу і не планували хедлайнерів.

Був чудовий Fantazio, якого я колись почула в Парижі, – він виступав з поетами і його контрабас чудово взаємодіяв з різними ритмами, римами, темпами. Коли ми вислали йому запрошення, то він (це нас дуже надихнуло!) виявився з тих небагатьох музикантів, які читають концепції, був вражений й погодився приїхати.

Fantazio зі своїм гуртом виступали передостанніми, а український "Гич Оркестр" останнім, і на їхній композиції "Тінь.День.Сум" ми відкрили задник сцени й підсвітили дерева.

Публіка була попереджена, що треба взяти ліхтарики, свічки, якісь інші джерела світла, бо станеться момент, щоб їх запалити.

Освітлені маленькими вогнями ми всі спустилися схилами до Дністра. Тут почалася повна імпровізація. Такі стани передбачити неможливо. Але саме вони дають сили хотіти далі. Почався дощ, люди танцювали на лінії між водою і берегом. Французи грали на березі , "Гич" на воді, всі співали "Пий до мене, говори до мене, признайся мені..." Ось так по черзі, по рядку, без кінця й початку.

Ну, а в 2014-му – після Майдану київського й сімферопольського – ми не змогли не зібратися знову.

Потім жартували, що, мабуть, через психологів – вони на Майдані весь час нагадували, що треба збиратися, пити гаряче і проговорювати складне й невимовне разом.

Тоді ми й вигадали, що зберемося навіть не один раз, і не лише на заході, але й на сході.

Обрали для цього Уніж в Івано-Франківській області й Селезнівку в Луганській. Перечитую релізи.

"На обох територіях свого часу розташовувалися маєтки та садиби: в Унежі – шляхтича Якуба Потоцького, в Селезнівці – підприємця Казимира Мсциховського. Зараз про це нагадують залишки алей і будівель, старі фруктові дерева у зарослих садах.

У радянські часи на території унізького маєтку розташували ферму, а садиба Мсциховського використовувалася як база відпочинку, жіноча колонія, наркологічний диспансер. Потім – розкрадання й спустошення.

І лише кілька років тому з’явилися люди, які вирішили наповнити об’єкти новими сенсами – висаджуючи дерева, залучаючи місцевих жителів, влаштовуючи фестивалі та семінари.

І якщо у відомому нам з вами яблуневому Унежі більше простору, природи й бажання вдихати повітря на повну, співати голосно й рухатися швидко, то простір навколо садиби вимагає виваженості й обережності на кожному кроці – як місцевий сад зі старими дубами, туманом і ще невідомими нам істотами".

Ми провели фестиваль під Алчевськом в момент, коли навколо починали з'являтися перші блок-пости. Зараз садиба Мсциховського знаходиться на окупованій території.

Ну, а потім був останній Уніж. Вирішили обмежитися показами документального кіно, дискусіями (про геозалежність), особливою музикою і майстернею для дітей.

Перед фестивалем в Унежі того року проводили вишкіл для тих, хто збирався на фронт. В приміщенні, де раніше був кіноклуб, розташували тир.

Але найскладніше було підготувати кімнати для дитячих майстерень, здавалося, що казці тепер тут не місце. Але все закінчилося добре.

За 11 років АртПоле стало місцем зустрічі світів і світоглядів. Тут виступали автентичні ансамблі від Полісся до Криму і world music зірки з різних країн і континентів – від Фінляндії до Монголії від Австралії до США.

Українські гурти – "Перкалаба", без якої неможливо уявити фестивальну сцену, "Пропала Грамота", "Бурдон", "Гич Оркестр" – готували для АРТПОЛЯ спеціальні програми.

Музиканти, художники, ковалі, гончарі, циркові артисти, хористи, журналісти, дослідники загрожених мов і автентичних танців, волонтери, природоохоронці – потрапляючи у цей простір, всі взаємодіяли.

АртПоле, власне, було першим українським спільнокоштом – вхід на перший фест був вільним, але підтримуючи його фінансово, можна було отримати диск-винагороду з лайвовим записом з фестивальної сцени.

Серед інших тенденцій, запроваджених фестивалем в Україні – екологічність, від обкладинок дисків з вторсировини до відмови від одноразових посуду у фестивальних кафе, і партисипативність – жителі фестивальних локацій завжди брали активну участь у його подіях.

Значний період існування фестивалю прийшовся на епоху без соцмереж. Тому більшість матеріалів, особливо перших років, нині майже втрачені або доступні лише організаторам.

Решта хаотично існує в інтернет-просторах.

Команда АРТПОЛЯ планує оцифрувати та розмістити у вільному доступі унікальні архівні фото та відео, аудіозаписи, афіші та інші артефакти, зібрані за 11 років.

Підтримати цю ідею можна до 30 грудня 2018 тут.

Оля Михайлюк, ініціаторка та арт-директорка фестивалю ШЕШОРИ-АРТПОЛЕ, спеціально для УП.Життя