Що таке фемінізм і з чим його їдять на Заході й у нас
Вчора дивилися з доньками фільм "Біллі Еліотт". Про хлопчика з бідного шахтарського містечка, що вирішив податися в балет.
В момент, коли батько з жахом кричав 11-річному синові, що не буває так, аби хлопці йшли в балет, бо для хлопців є футбол чи бокс, 7-річна Кая знизала плечима: "Якийсь дурний тато. Звісно ж, хлопці можуть іти в балет. Бо дівчата грають у футбол і займаються боксом".
Дія фільму – 1984 рік, страйки в Англії.
Перегляд – 2019 рік, Париж, діти ходять у звичайну муніципальну школу.
Я усміхаюся: цьому поколінню не треба на пальцях пояснювати про жіночі й чоловічі "можна" і "не можна".
 |
| Ірена Карпа, письменниця, перша секретарка з питань культури Посольства України у Франції, членкиня Українського ПЕН |
Відмотаємо все на 30 років, Україна.
У черкаському дитинстві, років у 4-5, мого найкращого друга звали Сірьожа. Ми з ним грали у "войнушки", носили фуражки мого діда-підполковника, і я вимагала, щоб мене називали Саша.
Саша як хлопець, бо Саша і Сірьожа – це діло і два друга. А Сірьожа і Іра це нікуди не годиться.
Тим паче Ірою звали Сірьожину сестру, яка чомусь відмовилася вдягати до весільного плаття намисто зі слизьких річкових мушель, яке я їй сама зробила напередодні. А обіцяла ж! Так у мені померла рукодільниця.
Коли всі дівчата гралися в пупсиків, у мене теж була "кукла Валік" з намальованими голубою фарбою очима, і я успішно купувала йому на бабусині гроші шапочки й повзунки, бо так робили подружки.
Але коли ті самі подружки взялися няньчити справжнього, живого хлопчика Стьопу, в мене жодних сантиментів не проявилося. Подружки разом з ображеною мамою Стьопи перестали зі мною гратися.
Я запхала Валіка під ліжко і дістала пса Жовтика. Так у мені надовго заснула женщіна-мать і на все життя прокинулася "псяча мама".
У світі порядних галицьких родин, де я виростала після переїзду, домашнє насилля було щоденною нормою.
"Жінка небита як коса неклепана", заповідала гуцульська народна "мудрість". (Самовдоволений вуйко, оголошуючи цю максиму, мусив неодмінно колупатися в зубах).
Звична картина: мама весь день на роботі, ввечері з дітьми вчить уроки, готує їсти, прибирає дім, а тато приходить не зовсім тверезий і після кількох безпідставних "де ти шлялася?!" починається махач із перевагою в бік серйознішої вагової категорії.
А якщо побігти по допомогу до сусіда, бо дитині здається, що тато маму вбиває, то можна відгребти від самої ж мами: що ж ти позориш сім’ю, таке нікому не розказують, і взагалі це все заради вас, дітей, а терпіти треба, бо вибору нема!
Так я вибрала ніколи у житті не бути "терпилою".
Я вже тоді часто чула, що якась "не така", як "нормальні дівчатка", і гордо записала себе до породи дівчинка-хлопчик. Протиставляючи власний світогляд світоглядові "тупих баб", що тільки те й роблять, що пиляють нігті й мріють про заміж за принца, ніяк не реагуючи на мої шкільні заклики про самореалізацію.
Звісно ж, я й уявлення не мала, що сама продукую мізогінію.
Поняття фемінізму прийшло до мене аж в університеті.
Дружити з жінками я стала взагалі вже ближче до зрілого віку, і згодом до мене нарешті дійшло: все з моєю жіночністю в порядку.
Ніяка я не дівчинка-хлопчик. Я просто свободу люблю й роблю те, що заманеться. І байдуже мені, що "те, що можна чоловікам, жінкам зась".
Зараз багато хто з вас усміхається, впізнаючи себе: бо ті ж риси, які змушують одних нас ненавидіти, в інших викликають захоплення.
Мій фемінізм – це свобода.
Свобода жіночого вибору, а не слідування шаблонам, нав’язаним актуальними тенденціями.
Ти, жінка, вирішуєш для себе, хочеш ти носити підбори чи кросівки, робити чи не робити епіляцію, міняти партнерів чи леліяти сім’ю з одним-єдиним, народжувати дітей чи бути чайлд-фрі.
Це не совок із його фальшивою рівністю, коли чоловік був начальником автодору, а жінка мала право вкладати шпали, і типу що не так.
І не традиційний укр-політикум, де досі неможлива своя Мішель Обама, а навіть освічена й ініціативна жінка на посаді дружини скочується у скрєп Берегині.
На щастя, останнім часом в Україні стає дедалі більше успішних жіночих ініціатив, жіночих бізнесів, жінок-опіньйон-мейкерів, жінок на керівних посадах і звісно ж, жінок в армії, які самі вирішують, де їхнє місце.
Пишаюся ними.
І гомерично регочу з переляканих стереотипів про те, що феміністка страшна, несексуальна й занехаяна.
Серйозно?..
Фемінізм – про адекватну любов до себе. А тут уже й догляд за зовнішністю і прокачка мозку, що не завжди стається у традиційній берегинистій моделі "вийшла заміж – розслабилась, нащо вже старатися".
Ще в рідному суспільстві побутує дурня про те, що феміністка це така собі vagina dentata: спить і бачить, як би їй принизити і знищити чоловіка. Необов’язково бути феміністкою, щоб бути токсичною особою. Добірка психічних проблем значно ширша за перелік суспільних феноменів.
Знищити чоловіка жінка може як за кілька секунд ("В ліжку ти нічого не можеш!"), так і методично-сплановано: "Ти так мало заробляєш, а от Микола...". При цьому ні на крок не відійшовши від традиційних цінностей.
Фемінізм про інше.
Він якраз про партнерські стосунки, у яких партнери підтримують, а не знищують одне одного.
Він не про міряння заробітком і крутістю.
Він – про побудову рівності, боротьбу проти несправедливості, завданої жінкам тільки тому, що вони жінки.
Щоб нарешті не було всіх цих "Місце жінки на кухні!", "Б’є значить любить", "Ти ж мати, от ти дітьми й займайся, я не вмію!"
І щойно пересічна жінка, вихована у найкращих традиціях мізогінії, це збагне, тим буде краще для неї і для її доньок.
У моїй сім’ї, збудованій після тривалих років спроб і помилок, працюють прості механізми: я готую їсти, ти миєш посуд. Я плачу за продукти з магазину, ти платиш за ресторан. Сьогодні ти йдеш на спорт, а завтра я (і ти посидиш з дітьми). Сьогодні ти втомлений і збираю в школу всіх я, а завтра ти даси поспати мені. І це все без ультиматумів, на рівні здорового глузду.
День, коли до людей дійде, що фемінізм – це рівність, буде прекрасним.
Жінка не буде ні рватися нести щось важке, аби довести, що вона сильна, ні вдавати тупу, щоб довести самцеві його вищість.
Це буде просто рівноцінне партнерство. Де кожен ставить іншого на рівні з собою й підкреслює сильні сторони, щоби жодного знецінення не прокралося. А потім обіймає й каже про те, що любить іншого і за недоліки: за відстовбурчені вуха, залисини чи целюліт. Бо ми живі люди, а не картинки з інстаграму.
Але наразі в людей у головах цілковита каша.
Навіть мої дуже успішні подруги, що чудово заробляють і добре виглядають, час від часу при розмові про потенційного партнера жахаються: ти шо, я скромно мовчу, бо ще вирішить, що я феміністка! Ага, і відкусиш йому голову...
Інші ж навпаки бояться приготувати щось смачне, щоби чоловік не вирішив, буцімто вона так і мріє засісти вдома "за його рахунок".
Українські жінки – феноменальні. Вони готові звератати гори, при цьому прикидаючись ніжними кицями. Що ж, теж варіант.
А наостанок ось вам анекдот із життя француженок.
Пригадуєте цей наш стереотип, що після кожної вечері в ресторані, включно з романтичним побаченням, західні жінка й чоловік гордо витягають гаманці та платять кожен сам за себе?..
Так от я щось тут таких не бачила.
І справа не в тому, що жінці зібратися на романтичну вечерю коштує в рази дорожче, ніж чоловікові (косметолог, макіяж, нова сукня – а можна ж було просто з подругами суші замовити під кіно, і точно ж добре провести час).
Усе значно приземленіше.
Нещодавно у розмові з двома француженками, де одна – головна редакторка впливового видання, а інша – успішна паризька галеристка, почула тверезу версію дійсності.
– Уявляєш, – казала редакторка, – ми з ним повечеряли і він сказав офіціантові ділити рахунок навпіл!
– От жлоб! – округлила очі галеристка.
– Ну сама розумієш, більше я з ним не бачилася...
І коли я посміхнулася про те, що, на думку моїх співвітчизниць, так тут закінчується кожна романтична вечеря, дівчата хором обурилися:
– Ти що, у жодному разі! Якщо вже ці гади отримують зарплатню на 15 відсотків вищу від жіночої, то хай хоч за вечерю платять!
Хі-хі. Якщо це не прикладний фемінізм, то, як мінімум, крок до справедливості. На довгому-предовгому шляху.
Як бачите, є куди рухатись не тільки українському суспільству.
Ірена Карпа, письменниця, співачка, телеведуча, перша секретарка з питань культури Посольства України у Франції, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя
Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".
Вас також можуть зацікавити інші колонки серії "Свобода бути жінкою":
Не подарунок, або Про брак жіночої солідарності
Як не бути хорошою дівчинкою та мати свободу виділятися
Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки
Буття жінкою, або Робота над внутрішнім звільненням
Невдячна домашня жіноча праця як останній бастіон українського суспільства
Коли одного дня ти захочеш бути вільною…
Буряк із чорною серцевиною, або Як почуватися вільною, якщо змалечку смакує гіркота