Не подарунок, або Про брак жіночої солідарності

2895
8 березня 2019

Я народилася 8 березня.

Внаслідок цього ціле життя доводилося вислуховувати зворушений лепет: "Ой, то це ж тато подарував тебе мамі на Жіночий день!"

Менша кількість людей замиловувалася символізмом дати і турбувалася, що мені через такий збіг дістанеться менше подарунків, ніж припадає на середньостатистичну жінку на рік.

І жодне раз, поза сім’єю, у час мого зростання не артикулювалося цілком очевидного припущення: що з мене просто виросте захисниця жіночих прав – як мінімум, своїх.

Через байдужу недбалість старших лікарок та акушерок, які того-таки 8 березня поглузували з відчуттів глибоко вагітної і не прислухалися до її прохань, натомість квапливо сіли відзначати Жіночий день, моя мама дуже постраждала при пологах.

І тому, вирісши, я терпіти не можу 8 березня в тій формі, якої це свято набуло у пострадянській традиції, не надто люблю свій день народження і всім серцем не зношу відсутності жіночої взаємопідтримки та зневаги старших жінок до молодших.

Якщо вже мені довелося пробитися на світ крізь усе це, я принаймні не мушу в цьому жити.

Гості, що приходили в наш дім, зустрічали на порозі миле ангелятко з кучериками й зворушено цікавилися: "Дівчинко, а як тебе звати? Хто ти – принцеса? Феєчка?"

У відповідь на це трирічка суворо повідомляла, що звати її Катерина Олександрівна і що вона – Маленька Розбійниця.

Трохи згодом концепцію життєвого шляху було переглянуто, гадана принцесочка перетворилася на старого пірата.

Також у п’ятирічному віці я повідомила бабусі в ненав’язливій домашній розмові, що ні в який заміж не збираюся, а хлопчиками не цікавлюся, бо від них самі тільки клопоти.

Моя мудра бабуся лише підвела брови і сказала мамі: "Зверни увагу, в дитини нестандартні запити".

Моя свобода – абсолютна заслуга моєї чуйної родини.

Так, із віком я переглянула й ставлення до хлопчиків, вони стали мені цікавими і як окремий космос, і як сексуальні об’єкти. А от віддавати цілий світ у руки чоловікам я так і не погодилася. Ми ділимо його порівну і ніяк інакше.

Зрештою, це історія не про те, як я обирала машинки замість ляльок та пробивалася до професійних вершин крізь "скляну стелю".

У моєму поколінні таких дівчат було якщо не більшість, то принаймні дуже багато.

Так, у моєму досвіді були і вчительки, демонстративно поблажливіші до хлопців.

І ті, які на уроках праці змушували криво строчити ненависні фартушки, крізь зуби повідомляючи, що в цьому й полягає моє життєве призначення.

І жінки, які казали, що мені слід негайно знайти собі хлопця, поки я не знецінилася на шлюбному ринку, – а почувши, що хлопець є, радили негайно давати йому й вагітніти, поки він не передумав.

Був партнер, який не цінував мого часу, потреб та зацікавлень, натомість розлого пашталакав про телегонію.

Був і викладач, який на іспиті перехилявся через стіл, оглядав коліна, що визирали з-під спідниці, й із багатозначним: "Ви маєте потенціал!" – заносив ручку над заліковкою.

Були старші письменники, які намагалися вхопити за талію в темному коридорі й натякнути, що вірші – річ минуща, особливо якщо трапиться щасливе заміжжя, а от пробитися кудись "нагору" вони можуть допомогти.

Були голови журі, що, вручаючи мені першу премію за підсумками конкурсу анонімних рукописів, заявляли, буцімто думали, що ці вірші написані чоловіком, – намагалися зробити комплімент.

Був газетний редактор, який почав надсилати молодій журналістці, яка ще не влаштувалася до нього на роботу, настільки спершу масні, а після відмови ще й образливі смс-ки, що довелося нести заяву в міліцію і домагатися його відсторонення.

Були працедавці, які казали, що вища зарплатня мені у принципі не потрібна, бо колись я все одно піду в декрет, а от якомусь чоловікові зайві гроші придадуться.

Були друзі, які так посилено намагалися потримати свічку над моїм особистим життям, аж довелося розпрощатися з цією дружбою.

Було і є середовище, у будь-яку мить готове придумати мені альтернативну біографію. Спроби зґвалтування, брутального знецінення, вибивання землі з-під ніг, речі, на які можна зреагувати тільки мовчазними слізьми безсилля.

Словом, усе як у всіх.

Про це, зрештою, навіть зайве говорити. Щойно ти думаєш, що або сама звільнилася від патріархального середовища, або воно трохи вилюдніло, воно тут же вискакує з-за рогу й женеться за тобою, як голий п’яндрига із сокирою. Нічого нового.

Але йдеться мені про інше. Наша мережа жіночої взаємопідтримки все ще дуже слабка, і це щоразу б’є по нас самих.

Горизонтальної жіночої солідарності та щоденної підтримки, цієї живої ризоматичної структури, досі критично бракує.

Особливо гостро я це зауважую, повертаючись із закордонних літературних середовищ: увага до жіночих голосів, їхньої взаємодії та ролі в трансформації світу там є настільки високою, а водночас делікатною й питомою, аж часом охоплює відчай – Україна поки що безнадійно програє в цьому забігу.

Коли я росла, мені було на кого взоруватися серед сильних українок, зокрема у літературі, в тому числі й серед живих.

Проте не було моделі взаємодії та наступництва. На тих соціальних рівнях, куди міг сягнути куций ресурс підлíтки, траплялося дуже по-різному: дехто зі старших вбачав у молодших конкуренток і неприховано їх не любив, хтось вважав за простіше грати за правилами чоловічого світу, запобігаючи таким чином ласки й безпеки, хтось волів пригріти коло себе молодого блюдолиза замість сильної майбутньої товаришки по зброї, комусь просто було однаково.

Будувати себе доводилося самотужки, продираючися крізь підніжки та кпини.

І лише тепер, коли достатня кількість таких самих, як я, стала дорослими і здатними приймати рішення, коли і старшим, і молодшим доводиться хоч-не-хоч рахуватися з фактом нашого існування, я нарешті почала почуватися в безпеці.

Втім, не у цілковитій. Наприклад, коли у неприкрито сексистському фейсбучному пості тебе спробують полити помиями чоловіки, видаючи це за літкритику, максимум, якого ти дочекаєшся від деяких посестер по цехові – примирливо-заспокійливе повідомлення в приват, але не публічний коментар про неприпустимість сексизму як дискурсу.

Упродовж наступних днів ти побачиш, як ці самі жінки обіймаються в коментах із авторами вчорашніх шовіністичних реплік і розмірковують про високу місію літератури.

І я досі знаю, як смачно можуть пліткувати в тебе за спиною і соціально всміхатися в очі, як радо про тебе забудуть, якщо ти травмуєшся і тимчасово зійдеш із дистанції.

І водночас буду дуже несправедливою, якщо не визнаю: у мене є значна кількість подруг і колежанок, чия підтримка, фахова думка і вчасна порада, простягнута рука, ба навіть народжена в суперечці істина ставали без перебільшення дороговказом.

Є жінки-камертони, які задають тон вагомим інтелектуальним дискусіям у цілому літпроцесі. І рік від року цей тренд посилюється.

Подекуди вже навіть відбуваються розмови про взаємне жіноче менторство — вкрай важливий механізм, покликаний зробити жінок несамотніми у своєму поступі, захищенішими й потрібнішими одна одній. Бо ніхто не підтримає жінку краще за іншу жінку, яка зрозуміла всю вагомість цієї підтримки й ризики життя без неї.

Галина Крук у вірші "Поети не мають статі" писала: "Геніальність не має статі, тільки роз’ятрене від крику горло поміж ногами".

Це дивовижно точна формула, яку можна "крутити" по-різному, особливо тепер, коли, з одного боку, ще існують люди, переконані, що "поетка" чи навіть "поетеса" – це заниження, заземлення гордого звання "поет", а з іншого – коли саме жіночі поетичні голоси сьогодні найточніше ословлюють колективне несвідоме й перетворюють на колективну пам’ять.

Мені подобається бути жінкою і поеткою.

Чи ширше – письменницею. Це неймовірний драйв: любити, розлюбити, полюбити знову, робити це вільно – і мати можливість сказати власним текстом про своє почуття, зокрема й тóму, на кого воно спрямоване.

Відчувати живе тіло літератури, пропускати крізь себе час, відчувати, як він болить і як ти йому свідчиш, як твоє письмо комусь подобається, а комусь – ні.

Я – не подарунок, ні на 8 березня, ані у принципі. У мене складний характер, хороша пам’ять і психіка, здатна жорстко форматувати стосунки з людьми, які завдали мені критичного болю або розчарування.

Але я вмію дарувати й любити, чого зазвичай не роблять об’єкти.

Можу і вмію змінювати світ — свій і тих людей, з якими вирішую бути.

Я пишу безперервний великий текст життя і збираюся робити це дедалі краще рік від року.

Я жінка, я письменниця, я вільна настільки, наскільки хочу цього сама.

Катерина Калитко, письменниця, перекладачка, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".

Вас також може зацікавити:

Як не бути хорошою дівчинкою та мати свободу виділятися 

Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки 

Буття жінкою, або Робота над внутрішнім звільненням

Невдячна домашня жіноча праця як останній бастіон українського суспільства 

powered by lun.ua