Як це, поважати дитину: історія мого онука в школі

7336
11 листопада 2020

"Який прикольний чувак!" – подумала я про нього.

Трохи кумедний дядечко, в сірій куртці, активно розставляв конуси на виїзді зі школи, щоб пригальмувати приватні автомобілі і дозволити організований виїзд шкільним автобусам.

Він активно розмахував руками, широко і щиро посміхається, жваво про щось розмовляв з дітьми, які виходили зі школи і прямували додому. Про себе я його охрестила завгоспом.

Який комунікабельний і приємний завгосп, думаю про нього кожного разу, коли по обіді забираю онуків зі школи.

Мені він теж махає рукою, я посміхаюсь крізь скло авто. А мій онук кожного разу відчиняє  вікно і кричить "завгоспу":

Bye, Mister Dashnay!

Ну і я повторюю слідом:

Бай, містер Дашні!

Містер Дашні бажає нам гарного вечора і ми їдемо собі додому.

Я весь час забуваю запитати у Ніколоса про цього веселого чоловіка, а вчора не забула.

Нік, він тут у вас хто? Господарством займається чи охороною? Бо я бачу, що він весь час на вулиці, коли я за вами приїжджаю.

Нік дивується моєму запитанню і відповідає:

Так це ж наш директор!

І у мене падає щелепа, що називається. Оцей чолов’яга, що таскає конуси, допомагаючи співробітниці регулювати рух, директор?!

Як директор?! ДИРЕКТОР?!

Ну так, – каже мій онук. – Він дуже класний, наш містер Дашні! Завжди такий веселий. І до нього можна зайти в кабінет з будь-яким питанням.

І ти ходиш до нього в кабінет?

– Ходжу. Іноді, щоб просто привітатись.

– А ви його боїтесь? – не можу заспокоїтись я.

В моєму дитинстві виклик до директора – це було страшно. Ганьбитиме, батьків викликатиме. На лінійці привселюдно лаятиме. Часто навіть не розбираючись, що трапилось і хто винний.

Тут дивується мій онук:

Навіщо його боятися? У нас тут взагалі не страшно. А містер Дашні – дуже добрий. Він нас любить. І його ніхто і ніколи не боїться. Він веселий.

Так, це звичайна канадська муніципальна школа у маленькому містечку на 35 тисяч населення.

Як виявилось, минулого року директора цієї школи (це я потім погуглила) визнано найкращим директором школи Канади.

Я прочитала інтерв’ю з ним. Робін Дашні страшенно пишається своєю роботою і каже, що він "просто робить те, що любить".

Отака от формула – робити те, що любиш.

Звісно, можна проводити аналогії між ними і нами. Рахувати, скільки коштів витрачається на освіту у нас і у них. Мірятися, в скільки разів їхня вчительська заробітна плата перевищує зарплату наших вчителів.

Ми програємо за багатьма пунктами. На жаль.

Правда, можна ще до скону експлуатувати тему – "а от у них освіта погана, особливо шкільна, а у нас дають міцні базові знання!".

А я бачу своїх онуків, для яких стресом є якраз неможливість йти до школи.

Я не хочу хворіти, каже мені 5-річна онука. – Тому що я тоді не піду до школи. А в школі у нас дуже класно! Наша вчителька – найкраща у світі!

Наша вчителька – найкраща у світі! Фото Wavebreakmedia/Depositphotos

"Найкраща у світі вчителька", я це спостерігаю, поки чекаю старшого онука, сидить на асфальті разом з дітьми. Листопад, 3 градуси тепла. Вона сіла на той асфальт, тому що сіли діти. Канадські діти сідають у будь-яку пору року туди, куди хочуть сідати.

За хвильку вчителька їм запропонувала якусь гру. І от вони вже всі підвелись – і побігли шкільним подвір’ям.

А могла б прийти і гаркнути, щоб встали і не сміли сидіти на холодному асфальті…

Моя донька переймалась тим, що в перший тиждень занять у сина-третьокласника немає домашніх завдань. Попросила його з’ясувати у школі, може, він був неуважним і не звернув увагу?

Син пішов питати у вчительки з приводу домашніх завдань, бо ж мама хвилюється. Потім розказує:

– Вчителька сказала, що ми дуже тяжко працюємо у класі, тому не варто ще і вдома працювати. Дома потрібно відпочивати, розважатися і спілкуватися з родиною.

Онук і справді знає досить багато. Він мене часто дивує інформацією з того чи іншого приводу. І я весь час думаю, що це інтернет-серфінг так впливає. Впливає, звісно. Але 50 на 50, як виявилось. Де 50 – знання зі школи.

Звісно, ніхто не здає ніяких грошей. Не купує ніяких підручників. В школу треба йти з рюкзаком, де є ланч-бокс і пляшка з водою. Все інше тобі дадуть в школі. Тут платять податки і знають, на що вони витрачаються.

Вчителі часто купують якісь речі для шкільних занять за власні кошти. Батьки знають, що так буває. Тому купують подарункові карти торгівельних мереж на дрібні суми для вчителів.

І кожного разу вчитель пише листівку з подякою. Кожного разу! Повірте, це не банальне "дякую". Дуже особиста, тепла листівка.

Я не малюю собі райдужних картинок з приводу того, як чудово "у них". Всяке буває. Але повага до дітей, до їхніх бажань, увага до проблем – на першому плані.

Тут вчителі пишуть детальні листи батькам. Тут можна будь-яку проблему дитини обговорити з вчителем, і бути у повній безпеці щодо нерозголошення інформації.

Два роки тому, у старшого онука були певні психологічні проблеми, пов’язані з розлученням батьків.

Школа рятувала його, наполегливо, з дня в день, дбаючи про його комфорт та самопочуття. Підключаючи спеціалістів різного профілю. Його вчителька пройшла спеціальне 3-денне навчання – якраз для того, щоб краще контактувати з онуком, своїм учнем.

Моя донька, якраз в розпал цих подій, отримала запрошення в школу на зустріч з педагогами.

– Знаєш, – розповідала мені згодом, – у мене ноги тряслись, коли я йшла до школи.

Прийшла в означений час, відчиняю двері і бачу натовп. Автоматично рахую – 8 людей чекають на зустріч зі мною з приводу мого сина. Я аж завмерла.

Підходжу на ватних ногах, сідаю. І раптом чую: ми тут зібрались, щоб разом подумати, що ми можемо ще зробити для того, щоб дитині було добре в школі. І хочемо вам розповісти, що ми плануємо для його комфорту.

Донька тоді просто розплакалась. На підсвідомості у неї засіло, що нічого хорошого від запрошення до школи чекати не варто.

Дитину насправді нам врятували. У звичайній муніципальній школі його оточили увагою і турботою, добротою і уважністю, повагою і любов’ю.

Вільних, вдячних і незакомплексованих дітей можуть ростити вільні, вдячні та незакомплексовані дорослі.

Як би нам стати такими дорослими?

Зоя Казанжи, радниця з комунікацій, письменниця, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина ArturVerkhovetskiy/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Від предметів до проектів. Найсміливіша реформа освіти у Фінляндії

Американські школи: читання на килимку, батьки на уроках і гавайські танці

Підприємництво у школі. Як Німеччині це вдалося

Без картин і пафосу. Які подарунки не можна дарувати вчителям у Німеччині

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua