Домашнє насильство крізь призму війни
Повномасштабна війна, яка триває в Україні, не зупиняє вчинення правопорушень, які були поширеними в нашій державі й раніше. Домашнє насильство є одним із тих явищ, яке у період війни може лише загострюватися і при цьому залишатися невидимим.
Чи вплинула війна на звернення постраждалих від домашнього насильства по допомогу? З якими додатковими викликами зіштовхуються постраждалі від домашнього насильства на шляху отримання допомоги в умовах війни? Які існують тенденції вчинення домашнього насильства в сьогоднішніх реаліях життя?
01 листопада цього року для України набрала чинності Стамбульська конвенція, яка спрямована на захист, запобігання та протидію насильству стосовно жінок та домашньому насильству.
Конвенція покликана, щоб права та інтереси потерпілих від насильства були в центрі уваги незалежно від перебігу обставин в державі, що зобов’язує відповідні органи, установи до координованої співпраці між собою та з громадськими організаціями. Крім того, Стамбульська конвенція наголошує, що на держави-учасниці покладено обов’язок невідкладного, оперативного та належного захисту постраждалих від насильства.
У зв’язку з війною, жінки як особлива вразлива група, яка більшою мірою зазнає домашнього насильства, зіштовхнулася з різними комплексними потребами. Україна як учасниця Стамбульської конвенції зобов’язана надати їм спеціалізовану підтримку та невідкладно відреагувати на всі форми насильства, яких зазнають жінки.
До початку повномасштабного вторгнення рф від домашнього насильства в Україні страждало орієнтовно 1,8 мільйона жінок. При цьому щороку цифри зростали. Зокрема, у 2021 році зафіксовано на 56% більше звернень з приводу домашнього насильства в порівнянні з 2020 роком.
Водночас, відповідно до аналізу даних вчинення домашнього насильства у перші місяці повномасштабного вторгнення рф в Україну, зафіксованих випадків домашнього насильства стало менше порівняно з попередніми роками. Так, у першому півріччі 2022 року у порівнянні з першим півріччям 2021 року зафіксовано на 27.5% менше звернень до Національної поліції України з приводу домашнього насильства.
Також у період з 01.01.2022 року по 30.06.2022 року Офіс Генерального прокурора зафіксував на 56% менше кримінальних проваджень в контексті домашнього насильства у порівнянні з аналогічним періодом 2021 року. Така інформація міститься у дослідженні "Домашнє насильство в Україні: реагування в умовах війни", яке презентували у вересні 2022 року.
Працюючи у команді дослідниць, ми з колежанками дійшли висновку, що наведена статистика не свідчить, що у зв’язку з війною домашнє насильство вчиняється рідше, а навпаки дозволяє припустити, що люди не звертаються по юридичну допомогу через бар’єри, зумовлені війною.
Однією із перепон може бути самостійне нівелювання постраждалою цієї проблеми. Так, особа може вважати, що це "не на часі", оскільки в держави вистачає проблем, і загалом це зараз не в пріоритеті. Постраждала демонструє певну пасивність, оскільки не вірить в ефективність звернення до правоохоронних органів через те, що фокус уваги суспільства перебуває на перебігу ситуації в державі.
Водночас людина може бути обтяжена вирішенням інших нагальних проблем: безпека, житло, робота, діти, нове місце проживання, нове оточення тощо.
Можуть виникати ситуації, коли людина опинилася в тимчасовій окупації, тому не має доступу до базових послуг, які надають на підконтрольній Україні території.
Іншою не менш важливою причиною зменшення показників звернень в правоохоронні органи з приводу домашнього насильства, є те, що багато людей виїхало за межі нашої держави.
Такі чинники у своїй сукупності впливають на кількість звернень постраждалих від домашнього насильства до правоохоронних органів. Водночас домашнє насильство в умовах війни в України не зникло, не стало менш важливим, а пов’язані з цим проблеми залишилися такі ж, які були і в мирний час.
За даними згаданого вище дослідження Аналітичного центру ЮрФем, чоловіки надалі найчастіше вчиняють домашнє насильство щодо жінок. Так, у 2156 проаналізованих справах виявлено, що чоловіки у 52% виступали кривдниками щодо дружини/співмешканки. У 20% справ син є кривдником, в 11% кривдниками виступали особи, соціальна роль яких брат, свекор, зять, чоловік доньки тощо. Жінки виступають кривдницями лише в 6% справ.
Концепція "дитина – свідок=дитина постраждала" від домашнього насильства, передбачена Стамбульською конвенцією, не застосовується правоохоронною та судовою системою. Так, працівники поліції в протоколах про вчинення адміністративного правопорушення не виокремлюють дитину як свідка домашнього насильства, що зумовлює те, що дитина не набуває статусу потерпілої від домашнього насильства. Зокрема, у процесі дослідження виявлено, що у 81% справ діти не фігурували ні як свідки, ні як потерпілі, оскільки в рішенні суду була відсутня будь-яка згадка про них. Натомість лише у 5% діти були свідками (в судовому рішенні про це зазначається); у 5% діти були визнані судами потерпілими від домашнього насильства.
Водночас досі поширеною залишається практика, коли суди як у справах про притягнення до адміністративної відповідальності за домашнє насильство, так і у справах, які стосуються видачі обмежувального припису, ототожнюють домашнє насильство з конфліктом між батьками щодо виховання дитини, порядком користування майном тощо. Така ситуація призводить до закриття провадження у справі через відсутність події та складу адміністративного правопорушення або відмови у видачі обмежувального припису. Часто суди вимагають докази притягнення кривдника до відповідальності за факти вчинення домашнього насильства, а самі факти звернення в правоохоронні органи не беруть до уваги як самостійний доказ вчинення насильства.
Попри те, що відсоток справ, в яких суди задовольняли заяву про видачу обмежувального припису, є вищим у порівнянні з тими, в яких суди відмовляли у його видачі (у 43,75% справ суди задовольняли заяву повністю, у 38,75% – задовольняли частково, а в 17,5% – відмовляли повністю), виявлено тенденцію, що суди приймали рішення про видачу обмежувального припису саме у тих справах, де були докази притягнення особи до відповідальності за домашнє насильство раніше. Натомість у тих справах, де такі докази відсутні, суди зазвичай відмовляли через мотивування, що сам факт звернення в правоохоронні органи не може свідчити про вчинення домашнього насильства.
Такі критерії доказування у справах домашнього насильства не відповідають ні національному, ні міжнародному законодавству, оскільки рішення про видачу обмежувального припису виноситься на підставі оцінки ризиків, тобто оцінювання ймовірності повторного вчинення насильства.
Те, що кривдника поки не притягали до відповідальності за домашнє насильство, не може бути підставою для відмови у винесенні припису за умови наявності інших доказів (звернення в правоохоронні органи, наявність свідків, складені протоколи про вчинення правопорушення).
Війна в Україні також зумовила появу певних особливостей, які пов’язані із розглядом судами справ щодо вчинення домашнього насильства.
Так, в перші місяці повномасштабного вторгнення суди розглянули набагато менше справ, пов’язаних з домашнім насильством, у порівнянні із періодом часу, коли вже сплинуло декілька місяців війни. До прикладу, у березні 2022 року у проаналізованих областях України винесли 572 постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства, а вже в червні – 1584, що на 73% більше. Така ситуація фактично свідчить, що в перші місяці війни люди менше зверталися за судовим захистом, а суди розглядали переважно справи, які потребували невідкладного розгляду.
В умовах воєнного стану безпекова ситуація в Україні є різною залежно від області та віддаленості від зони активних бойових дій. Чим ближче відповідна область до зони бойових дій, тим менше зафіксовано в судах справ, пов’язаних із домашнім насильством. Зокрема, найменшу кількість справ щодо розгляду заяв про видачу обмежувального припису у період з березня по червень 2022 року зафіксовано у Полтавській, Черкаській, Сумській, Одеській, Запорізькій та Чернігівській областях України. Натомість найбільшу кількість справ розглянуто у Львівській, Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській та Волинській області.
Війна не скасовує домашнє насильство, а навпаки загострює ситуацію. Традиційно домашнє насильство зачіпає вразливі групи населення, які, поміж іншого, обтяжені вирішенням інших проблем, що виникли через збройний конфлікт в державі. Втім, попри війну, органи та установи повинні докласти максимальних зусиль аби, факти домашнього насильства не замовчувалися, а постраждалі були видимі, зверталися по допомогу та отримували належний захист своїх прав.
Марта Змисла, консультантка Аналітичного центру ЮрФем, спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.