Як психологічно встояти під час війни: ізраїльський досвід

Коли благодійний фонд "Запорука" організовував психологічну службу для підтримки родин з онкохворими дітьми, ми, психологи, розуміли, з чим доведеться зіштовхнутися. Але ніхто навіть уявити не міг, який іспит нас чекає попереду.

Нашого 15-річного досвіду, професійного та особистого, виявилося вкрай мало, щоб допомогти знову заговорити дитині, яка оніміла після того, як на її очах вбили маму. Або людині, яку намагаєшся підтримати, а в неї з тіла досі стирчать уламки гранати. Або 14-річній дівчинці, яка була змушена сісти за кермо з простріленою ногою, аби врятувати себе та ще кілька поранених дорослих. Чи хлопчику, який заїкаючись розповідає, як в його руках вибухнув снаряд.

Потрібне було підсилення безпосередньо від тих, хто працював із подібними травмами і готовий був ділитися дієвими відповідями на головне запитання – "Як встояти?".

Так ми познайомилися з громадською організацією Israel Trauma Coalition з 20-річним досвідом. Її мета – давати знання та навички "тримати удар" тим, хто знаходиться на "першій лінії життєстійкості": медичних працівників, рятівників, психологів. Бо саме вони – ті, хто, умовно кажучи, першим надягає маску в літаку.

Нижче – поради, які вже пройшли перевірку "боєм".

Робота з тим, що працює

Професійною мовою це називається "салютогенна перспектива". Простими словами, це коли людина опирається на те, що в неї є. Що дозволяє сконцентруватися на факторах, які зберігають або укріплюють її фізичне та психічне здоров’я.

Контактність, комунікабельність, відповідальність за себе, дітей, рідних, вміння працювати з середовищем, яке є зараз, здорові звички, навіть почуття гумору. Нарешті креативність, за допомогою якої можна віднайти сенс навіть там, де його немає.

Одразу згадується австрійський психіатр Віктор Франкл, який в своїй книзі "Скажи життю "так" згадує, як лежачи на нарах в холодному і голодному бараку Освенціма, прочитав лекцію своїм нещасним співкамерникам, щоб підтримати їх.

"Той, хто ще живий, має підстави для надії, – сказав він. – Здоров'я, сім'я, щастя, професія, стан, положення в суспільстві – все це речі, які можна відновити або знову їх досягти. Зрештою, наші кістки все ще цілі. Досвід, крізь який ми пройшли, може в майбутньому виявитися дуже цінним для нас".

Авторка автобіографічної книжки "Вибір. Прийняти можливе" Едіт Егер вижила в Аушвіці, зокрема завдяки бажанню стати балериною. Вона обожнювала танцювати і могла уявити сцену будь-де. У той момент, коли її майже відправили в газову камеру, вона раптом почала танцювати перед німецьким палачем. Мабуть, саме ця приголомшлива демонстрація життєстійкості попри страх врятувала її від смерті.

Пісня-руханка українського гурту ТНМК та психологині Світлани Ройз, яка дуже швидко почала виводити дітей зі стану ступору під час тривоги – ще приклад, але вже з нашого теперішнього життя.

Ритм, рух, дитячі голоси, використовування дієслів, надання нового сенсу самому звуку сирени ("Коли сирену чуєш – то ЗСУ працює"), звернення до дитини ("Про свою безпеку дбай – ЗСУ допомагай") – все це перетворює звичайну пісеньку в ненав’язливий терапевтичний сеанс.

Всі ці речі, які в нас ніхто не зможе відібрати, бо вони – це і є ми, дають нам можливість повернути контроль над ситуацією настільки, наскільки це можливо.

Тому перше завдання людини в кризовій ситуації – повернутися до тієї точки, яку вона в змозі контролювати.

Вмикаємо здоровий "пофігізм"

Стресостійкість – це ніщо інше, як здоровий пофігізм. Так в народі називають реакцію на те, на що вплинути не під силу.

І це не про байдужість. Навпаки – про повне усвідомлення того, що відбувається (разом із наслідками), але навмисне знецінення цього. Такий підхід допомагає людині прийти в норму, адаптуватися до ситуації.

Ми сердимося, ображаємося, плачемо, злимося. Це виснажує нас. "Катастрофізуючи" ситуацію, ми застрягаємо на місці. Рухатися далі немає змоги. Тому так важливо іноді махнути рукою на те, що сталося ("не дочекаються!").

Страх йде, коли ним нехтують. Ось чому так багато мемів в українських соцмережах. Знецінюючи катастрофу, вони рятують нас від відчаю. Наприклад:

– Що вас турбує, окрім тривоги?

– Комплекси.

– Комплекс провини? Комплекс неповноцінності?

– Мене турбує коли вже приїдуть ті ракетно-зенітні комплекси!

І таке інше.

Вмикаючи здоровий пофігізм, ми блокуємо вихід енергії. Отже, зберігаємо свої життєві сили.

Маємо відчути тіло, щоб "розморозитись"

Одночасно з укріпленням стресостійкості людина не повинна забувати про свої відчуття та почуття.

Наприклад, почуття, особливо "погані", необхідно поволі випускати, ділитися з кимось, аби вони не виросли в монстра і не заволоділи нами остаточно. Щоб злість не перетворилася на неконтрольовану лють і таке інше. Відчувати ненависть – це нормально. Не треба себе засуджувати за це.

Іноді – навпаки. Ми ніби заморожуємося. Здається, що зовсім нічого не відчуваємо. Таким чином спрацьовує природний самозахист. Проте дуже важливо потім повернутися до своїх відчуттів, бо без них ми неживі. Ходячі мерці.

Тіло допоможе їх включити. Тож маємо його відчути. Для цього торкаємося кожної його ділянки. Якщо треба, рухаємо шкіру на голові так, ніби хочемо її відірвати. Головне – зосередитись на тому, що ми при цьому фізично відчуваємо.

Ще один дієвий метод – "чотири стихії" (вода, вогонь, повітря, земля). Часто людині в стані шоку пропонують випити води. Навіть якщо немає спраги, сам процес ковтання допомагає їй оговтатися. Її тіло відчуває холод води, як вона розливається, як проходить по стравоходу.

Якщо навчитися свідомо концентруватися на відчуттях, до яких ми звикли настільки, що навіть не помічаємо, зможемо швидко повернути себе до тями в будь-якій кризовій ситуації.

Приклад – панічна атака. Дихаючи "на автоматі", людина не відчуває, як повітря потрапляє в легені. Через це їй здається, що його замало. Тож вона його впускає, затримує і не може потім випустити (бо ж його начебто недостатньо). Тому і починає задихатися. Навчившись зосереджуватися на тому, який саме шлях проходить повітря, перш ніж потрапить у легені, такого нападу можна уникнути.

Такий підхід стосується всього, що може наше тіло. Руки – згинаються, розгинаються. Ноги – відчувають землю. Спина – опирається на міцну стіну. Усвідомлення цього людиною крок за кроком повертає тіло під її контроль.

Розморозити тіло можна завдяки простим речам. Коли від страху людина ціпеніє, в неї пересихає слизова, а вода відсутня, варто уявити лимон, як починається слиновиділення і організм запускається.

Якщо мова про дитину, в якої через стрес збивається дихання, варто дати їй надути бульбашку чи кульку. Дихання нормалізується, і страх піде.

Модель внутрішньої стійкості

Ізраїльські колеги поділилися також своїм протоколом роботи з моделлю внутрішньої стійкості "BASIC Ph" ізраїльського професора Центру попередження стресу Мулі Лахада. Вона базується на тезисі, що життя – безперервна річ. Її ще називають "містом над прірвою", який з’єднує внутрішнє "я" із зовнішнім світом.

Ідея моделі полягає в тому, що в кожного з нас існує свій внутрішній ресурс, про який ми забуваємо. Це наша віра, емоції, розум, тіло, творчість, соціум. Все це – джерело життєвої сили.

Модель передбачає простий тест, який можна проводити, просто слухаючи людину, розмовляючи з нею. Спостерігаючи, як вона проявляє емоції, як користується своєю раціональністю, як комунікує в соціумі, в родині, що з її тілом, психолог врешті-решт діагностує, що треба підтягнути, аби укріпити її внутрішній стан.

Подібні протоколи українським психологам були відомі, але вони працювали інакше. Наприклад, щоб протестувати людину на предмет, що в неї працює краще, потрібно було поставити 35 запитань. Така формальність людині не дуже подобається.

На відміну від тестування ізраїльських колег, коли можна людину слухати та відслідковувати, чим вона говорить: більше емоціями, логікою, чи зважає вона на тіло. Тобто з’явилася альтернативна, більш легка, – протестувати людину, не навантажуючи її. За допомогою звичайної бесіди, живого теплого спілкування.

"Шторка" як ознака поваги

Співпрацюючи з ізраїльськими фахівцями, ми також ділилися своїм досвідом, який накопичили за 10 місяців війни. Завдяки цьому вони могли оцінити, що ми робимо правильно, а що треба змінити. Погляд з боку – корисна річ. Таким чином можна побачити помилки, які досить швидко виправляються, звільнюючи додаткові ресурси.

Зокрема, вони звернули увагу на те, що в наших лікарняних палатах відсутні ширми (шторки) між ліжками. Здавалося б – маленька деталь, але вона багато чого говорить. Шторка – це легкій та дешевий спосіб підкреслити повагу до людини, до її власних кордонів, приватності. Так відокремлюється її особистість від іншої. Відсутність шторки – атавізм із часів радянського союзу з його місцями "загального користування" та комфортом, який вважався міщанством, без якого можна обійтися.

"Шторка" – ознака цивілізованої країни, в якій поважають особисті кордони людини.

Чужий досвід – безцінна річ. А коли це стосується країни, яка воює майже з часів початку свого існування, тим паче.

Мар'яна Нич, онкопсихологиня благодійного фонду "Запорука", спеціально для "УП. Життя"

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора