Фотофіксація горя: кілька міркувань про етику і новий український мартиролог

Під фотографією з похорону Дмитра Коцюбайла, яку я на днях запостила, розгорнулася ціла дискусія про етичність подібних знімків. Кадр зроблений Костянтином та Владою Ліберовими, фотографами, які наразі перебувають на лінії фронту та, власне, задокументували сам бій під Бахмутом, в якому загинув Дмитро.

Підрозділ, в якому служив Дмитро, запросив Ліберових зафіксувати прощання та чин похорону – обидва перетворилися у величезну публічну подію, суспільний ритуал, що закладає новий український мартиролог (список мучеників - ред.), долучає до пантеону героїв ще одну людину, яка пасіонарно поклала життя за нашу свободу. Людину, чия смерть ще один раз показує нам, живим, що ми є та завжди були – як нація, чию тяглість оприявнюють обличчя полеглих в наших книгах по історії.

Щоби ця тяглість існувала – вона повинна бути репрезентованою, аби знання про історичні події поза їхньою безпосередньою локацією та часовою рамкою передавалися далі. Передавалися тим, хто в них не брав участі в тому місці та в той час.

Репрезентація – це соціальний клей, що створює спільноту. Нерепрезентоване вислизає з історичної пам'яті.

Фотографія з похорону Дмитра Коцюбайла. Фото використовується з дозволу авторів Влади та Костянтина Ліберових

Сучасне суспільство наскрізь структуроване саме фотографічним зображенням, а не графічним, яке хоч і існує – люди продовжують малювати – але поступилося своєю соціально-формотворчою роллю фотографії одразу від моменту з'яви останньої в ХІХ сторіччі. Несфотографоване перериває історичну линву, скільки б його не переказували словом, чи не змальовували фарбами. Історія – фотографується, міф – живописується.

Картина "Зняття з хреста" — алтарний образ фламандського митця Рогіра ван дер Вейдена. Фото: wikipedia.org

У своїй книзі "Соціальний контракт фотографії" Арієла Азулей говорить саме про цей фотографічний клей, без якого не функціонує сучасне суспільство. Такий погляд на фото як на засадничний, фундаментальний механізм формування суспільних зв'язків сильно контрастує з постмодерною критикою попередніх десятеліть, з тією "герменевтикою підозри", яка аж до параної та часто з неабияким моралізаторським пафосом звинувачувала глядача у вуайеризмі.

Читайте також: Свідки найбільшого болю і щастя. Як подружжя весільних фотографів Ліберових з Одеси знімає війну

Вуайеризм – це цілком вже девальвоване слово, насамперед термін психоаналізу, який говорить про насолоду від споглядання. Але дивитися не конче означає насолоджуватися. Існує величезна гама інших емоційних реакцій на зображення.

Я дивлюся на страждання цієї жінки та відчуваю величезну емпатію. Частина цього горя передається і мені, бо я є частиною цього суспільного тіла, що горює. Безпосередня, інтегральна частина цього суспільного згорьованого тіла – ось що говорить мені зображення людини, яка втратила найдорожче саме для того, щоб особисто я продовжувала жити. Емпатія та величезна вдячність, а не вуайеризм.

Розмова про (не)етичність фотографування когось в стані горя має логістичну та світоглядну складову. Як можна уникнути бути сфотографованою під час багатолюдного суспільного ритуалу на головній площі країни? Під час ритуалу, на який прийшли найвищі керівники армії, на яку запрошено численні телеканали, на яку стікаються буквально тисячі людей? Якими механізмами можна забезпечити нефотографування в цьому суспільному натовпі? В гучномовець це оголошувати? Найняти спеціальний персонал, який би фотографуючих осмикував?

Роздрукувати тисячі паперових інструкцій, в яких би було зазначено, що певну людину краще не фотографувати? Як можна уникнути публічної репрезентації, будучи публічною людиною, чи за життя, чи за смерті? Публічність – це тягар присутності на людях, коли твої героїзм чи служіння (воїнське, депутатське) виштовхують тебе під софіт. Ти там хотів бути в радості, в боротьбі, в своїй пасіонарності. Під цим софітом ти опинишся і в своєму горі, бо горе це перетворюється з особистого на суспільне.

Читайте також: Чи існує "неважливий" досвід війни? П'ять розмов про самоцензуру

Світоглядна складова – не про приватність та публічну присутність – а про страх зображення як такого. Іконоклазм, який ми знаємо в його постмодерному вимірі, набагато давніше явище. В усіх культурах та в усі часи існують ті, хто боїться зображення і страх цей часто оприявнюється через декларацію пафосної самоправедності та шеймінгу іншого – "тобі має бути соромно! не дивись!"

Мені не соромно. Можливо тому, що я давно не живу в постмодерній парадигмі. Я дивлюсь. І в абсолютно нутряному, тактильному, вісцеральному вимірі відчуваю, що українство існує – і я в ньому також. Величезна шана жінці на фото, яка перетворює усіх нас на живе, пульсуюче українське суспільне тіло.

Олена Червоник, історикиня мистецтва, спеціально для УП.Життя.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.