Рудий талісман. Есе про війну від солдата ЗСУ
УП.Життя публікує есе захисників України про війну. Вони написані цієї зими в рамках Школи публіцистики "Голос війни", яку проводила Громадська організація "Інтерньюз-Україна" завдяки Програмі реінтеграції ветеранів від IREX за підтримки Державного департаменту США.
Твори написані під менторством Любка Дереша та Еліни Слободянюк.
Есе нецензуровані та містять ненормативну лексику.
Рудий талісман
....Скільки б років не минуло, я пам’ятатиму кожного з них: їхні посмішки, суворі обличчя.
Товаришів, друзів, побратимів. Щиро вдячний кожному за те, що вони були і є поруч.
Завжди щиро обійму їх і міцно потисну руку. Бо вони – справжні.
Уже коли взвод майже сформувався й мало хто сподівався побачити нові обличчя мобілізованих "щасливчиків", до нас прибився він. Безглуздий, розгублений, якийсь скуйовджений. До того ж рудий. Як здоровий чолов’яга міг скидатися на бездомне кошеня? Це досі лишилося для мене, та й для інших загадкою.
Це руде чудо не розуміло, де воно перебуває та що саме від нього вимагають. З потрібних, навіть для початку, речей у нього не було й половини. Але його це не надто турбувало. Справжньою трагедією стало порушення звичного йому способу життя – нескінченних посиденьок за пляшкою зі своїми корешами. До того ж він звик, щоби пляшок було більше за корешів.
Ваня був тим простим солдатом, який відслужив строчку в далеких дев’яностих і спокійно жив собі на цивілці з мамою. Дружини та дітей не мав, задовольнявся невибагливими радощами життя, які міг знайти у своєму провінційному містечку. Якби він того злощасного дня не вийшов з дому, а злий військкомат не шукав би "щасливчиків", щоб виконати план мобілізації, Іван так і жив би далі.
Потрапивши в армію, бухав він не те що періодично, а регулярно. Мені майже постійно доводилося прикривати його від командирів під час перевірки, витягати з якихось колотнеч із місцевими, лікувати від ранкового головняку тощо. Але коли він тримався без пляшки, перетворювався на золоту людину.
Рудий, як золото. Ніколи не ремствував на проблеми, спокійно сприймав реальність. Ні з ким не сварився й не сперечався. Задовольнявся тим малим, що мав. Не шукав, але й не уникав труднощів. Свій серед хлопців. Простий і добрий.
– Ваню, ну ти, скотиняка така, коли вже бухати перестанеш? Тобі зранку в наряд заступати, – хотів розсердитися, та не зміг.
– Не хвилюйся, командире, усе буде нормально, заступлю, куди там треба.
– Ех, Ваню-Ваню, рудий ти шкоднику, – замість насварити в мене виходило щось непереконливе, наче кошеняті дорікаю.
Його спальне місце було поруч із моїм. І він якось одразу став моїм психологом, чи що. Простий солдат, він виявився для мене, необкатаного старлея, людиною, якій прямо можна було розказати про турботи. Поскаржитися на армійську буденщину. Просто побурчати на вухо перед сном після важкого дня. Запитати поради про те, чого він і сам зрозуміти не міг, але знати, що мене вислухають. І на все в нього були такі прості слова, що одразу ставало якось спокійніше та впевненіше.
– Ех, Ванько, ти як мій штатний психолог не пив би, ціни тобі не було б.
– Та що там, командире, я й так дуже цінний – золотий, – сміявся він.
Наш взвод лаштував бліндажі, копав шанці й траншеї для підрозділів, які були на першій лінії. Для цього ми часто всі разом чи відділеннями переїжджали з однієї точки до іншої.
– Так, завтра рано-вранці друге відділення і я виїжджаємо на новий об’єкт: оглянемо, що там. Усім узяти каски, броники, аптечки, турнікети. Приготувати й перевірити весь інвентар. Рудий, ти на господарстві.
– Що, командире, усе так серйозно?
– А в нас що, буває якось інакше? Розслабилися всі тут, прямо як на цивілці.
– Давай я завтра з вами, командире? Куди ж ти без мене?
– А проспишся хоч до ранку?
– Не хвилюйся, командире, усе буде нормально.
Читайте також: Божевілля та відвага. Есе про війну від солдата ЗСУ
Звук автоматної черги по борту машини був такий несподіваний, що ми одразу й не зрозуміли, що це. Для нас, землекопів, які стріляли з автоматів хіба на полігоні, це було... та не знаю, слів дібрати не можу. Лише за мить усвідомив, що тут засідка. Натрапили безглуздо й задурно, адже багато разів проїжджали цією ділянкою дороги на інші точки.
– Усім з машини хутко, у канаву, розосередитися! Приготуватися вести бій! – прозвучав голос необстріляного командира. Господи, та це ж я.
– Хлопці, усі живі? Цілі?!
За секунди я вже зібрав думки докупи:
– Спробуємо піти ліворуч, зайти з іншого боку. Треба хоч зрозуміти, скільки їх там, хто взагалі такі. Ванько, Сашко, прикрийте. Усі відходимо вліво.
Потім дізналися, що це була невелика група орків, яка заблукала в наших насадженнях і відчайдушно проривалася до своїх.
Звук моєї першої кулі був довгим і тягучим, і дивно було, що я чую саме його. Потім – відчуття пекучого болю. Липкість крові. Уривки автоматних черг.
– Командире, куди тебе?
– Нога, Ваню, здається. От сука, не можу поворухнути.
– Нічого, прорвемося. Зараз відтягну трохи й перетягну. Усе буде гаразд, командире.
– Чорт, тебе самого... Куди?
– Таке, дурниця, командире, руку трохи зачепило.
– Турнікет свій хоч маєш?
– Ну винен, командире, нема – забув.
– Хоч голову та каску не забув, і те добре. Візьми ось мій другий. Ех, Ваню-Ваню... Куди ти без мене?
З того першого бою ми вийшли всім відділенням: усі живі, троє поранених. Ваня тягнув мене на собі. Пізніше з іншими хлопцями поверталися до машини, забирали наші речі, перевіряли ситуацію.
– Ех, Ванько, та ти, напевно, щось знав, рудий ти шкоднику. Дякую тобі, Ваню, ти тепер мій талісман.
– Атож, командире, – з незворушною добродушністю бурчав солдат, – руді, вони всі такі – на вагу золота. Я ж казав, що все буде добре!
Повну збірку есе українських військових, написану в рамках Школи публіцистики "Голос війни" можна почитати тут.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.