Яка відбудова потрібна Україні

Повномасштабна війна Росії проти України принесла чимало горя та випробувань. Ми щодня стикаємося зі смертю, бачимо безщадно зруйновані домівки й відчуваємо на собі тотальні економічні збитки, яких зазнала країна. Проте попри тривалу війну, ми вже зараз маємо думати про відбудову нашої держави. І відновлення повинно мати всеосяжний характер.

Нам недостатньо відбудувати міста та села – ми маємо реформувати Україну з врахуванням стандартів у галузі прав людини, щоб виправити попередні помилки та підготувати країну до майбутнього життя – комфортного та доступного для всіх українців та українок.

Для того, щоб кожна людина мала гідне життя в Україні, відбудова має ґрунтуватися на повазі до прав людини та людського різноманіття.

На жаль, ми успадкували радянські підходи до системи соціальної політики. Вони базувалися на тому, що люди розглядалися лише як корисний для тоталітарної системи матеріал. Тобто "потрібними" вважалися люди – переважно від 20 до 60 років – у яких не було жодних порушень.

У радянській системі не звертали увагу на потреби людей з інвалідністю, жінок, дітей та особливо тих, хто тимчасово чи постійно потребували більшої уваги. Тож крізь призму радянської влади суспільство виглядало дуже однотипним. Проте нам вже відомо, що суспільство – це різні люди, групи, взаємозалежний організм.

Не існує повністю незалежних людей. Ми маємо побудувати демократичне суспільство, де кожен та кожнаа зможе розраховувати на підтримку від іншої людини, від своєї маленької громади та від держави загалом.

Тобто починати треба від початку: необхідно створити ефективну соціальну політику, яка зможе реалізувати кращі практики демократичного та інклюзивного суспільства. У центрі мусять бути людина та її права. Це дозволить усім максимально користуватися своїми правами: брати участь у політичному житті та житті громади, працювати й здобувати освіту та, зрештою, доступно користуватися міською інфраструктурою.

На жаль, попередній досвід втілення соціальної політики за часів незалежності України не можна назвати вдалим. Ми мали та досі маємо дуже формальний, а часто й корумпований підхід.

Держава не враховує справжніх індивідуальних людських потреб. Наприклад, допомога людям старшого віку в якомусь гірському селищі буде відрізнятися від того, що потрібно таким самим мешканцям та мешканкам міст. У нас це не враховано. У нас не проводять оцінку потреб. А гроші витрачають величезні.

Система не є ефективною, тож якщо її переглянути, реформувати, визначити ці потреби, то, на мій погляд, може з'явитися дуже багато ресурсів, з яких можна було б надавати людям те, що їм необхідно насправді, а не просто формально і короткостроково розв'язувати проблеми.

Які раніше існували проблеми в реформуванні?

Проблеми попередніх реформ, над вирішенням яких потрібно працювати вже сьогодні:

• медикалізація людей з інвалідністю, ветеранів/-ок та інших груп, коли стан здоров’я людини розглядається винятково як медична проблема;
• практика "інтернатного піклування", позбавлення людей з інвалідністю правоздатності та можливості жити в громадах;
• точкові реформи без стратегічного бачення (практика "гасіння пожеж" та додавання "ще кількох пільг під чергові вибори");
• незалученість людей з інвалідністю, ветеранів/-ок та інших соціальних груп до формування державної політики.

Повномасштабна війна лише загострила ці питання і показала, наскільки неефективною є соціальна політика щодо людей з інвалідністю та ветеранів/-ок відповідно до нестачі стратегічного бачення реформ.

Яким мало б бути інклюзивне реагування на війну

Люди з різними видами інвалідності мають бути впевнені, що в разі надзвичайних ситуацій держава має інклюзивний механізм негайного реагування, включно з доступністю систем цивільного захисту, інформування та навчання населення – це саме ті уроки, засвоєння яких нам як країні бракувало ще з 2014 року.

Також розглядаючи питання інклюзивності, варто переглянути й реформування соціальної політики щодо ветеранів та ветеранок, зокрема тих, що отримали інвалідність внаслідок війни. З 1993 року системі пільг для ветеранів/-ок притаманний чималий перелік бюрократичних перешкод та ризиків, а сама система побудована в такий спосіб, що ветеранки та ветерани не можуть отримати належну та ефективну підтримку – починаючи від отримання інвалідності, психологічної реабілітації та повернення в суспільство.

Часто держава розв'язує проблеми точково. До прикладу, ветерану чи ветеранці можуть запропонувати низку виплат і пільг, після чого залишають людину, не забезпечивши її стратегією для повернення до повноцінного життя.

Власне, ця проблема стала ще більш очевидною з початком війни росії проти України у 2014 році, коли кількість молодих ветеранів/-ок значно збільшилась. Після повномасштабного вторгнення ми побачили, що цього статусу набувають переважно працездатні люди. Вони потребують державної підтримки, аби повернутися до соціуму, піти на роботу, забезпечувати добробут своїх сімей.

Такої війни не було раніше, і нам ще не відомі всі наслідки, проте я знаю точно, що втручатися необхідно вже на цьому етапі. Ми не маємо гасити проблему, але мусимо розбудувати повноцінну систему допомоги та підтримки. Якщо українське суспільство та держава не захистять і не допоможуть нашим військовим – людям, що буквально захищають нашу землю, то про яку демократичну державу, про які цінності, людяність та гуманність ми можемо говорити?

Особливо актуальними є проблеми реформування системи медико-соціальної експертизи та визнання інвалідності для військових, які отримали поранення під час несення служби. Як і загалом – питання реформування цієї системи з метою посилення її прозорості, зрозумілості та доступності для всіх, хто цього потребує.

Євроінтеграційні процеси та соціальна політика щодо людей з інвалідністю та ветеранів/-ок

Україна прагне стати повноправною країною-членкинею ЄС, а це означає створення соціальної політики на основі цінностей прав людини, а також невід’ємності та рівності цих прав для всіх.

Європейська інтеграція України передусім ставить перед державою завдання гармонізації українського законодавства відповідно до права ЄС та, відповідно, впровадження таких реформ, які б повною мірою відповідали цінностям та вимогам ЄС та європейському праву з прав людини.

Замість усталеного підходу нашої влади з постійного розширення "вразливих" груп та надання їм пільг, які часто не відповідають реальним потребам (як-то право на позачергове встановлення на пільгових умовах квартирних телефонів або право на обслуговування поза чергою в комунальних та інших підприємствах), сьогодні варто зосередитися на створенні таких соціальних послуг, які реально допоможуть людям, що потребують підтримки, реалізувати їхні соціальні, економічні й культурні права та свободи на рівні з іншими.

До прикладу, це могло б бути право на безоплатне проходження певних навчальних курсів, вивчення іноземної мови для повноцінного повернення до цивільного життя. Також держава може спростити надання електронних послуг для людей з інвалідністю та ветеранок та ветеранів за допомогою впровадження електронного кабінету, який сприяв би взаємодії різних державних органів та обміну даними.

Також ми маємо особливо зважати на загальну доступність на різних рівнях. Ми всі говоримо про диджиталізацію та маємо "Дію", але ще й досі схожі речі для багатьох людей залишаються недоступними, особливо коли йдеться про інвалідність.

Людям далі доводиться ходити колами пекла по лікарнях, запитувати довідки, носити їх до іншої установи тощо. До того ж в Україні рівень працевлаштування людей з інвалідністю не досягає 20 %, коли в інших країнах Європи – це понад 50 %.

Думаю, зараз дуже багато людей, які виїхали в пошуках притулку до європейських країн, відчули, як це зручно – користуватися доступним транспортом, як зручно вести самостійний спосіб життя. Я розумію, що це – питання не одного місяця, і навіть не одного року, але ми маємо працювати над цим вже зараз.

Яких реформ ми хочемо

Наближаючи перемогу, Україна може вже зараз розпочати процес реформування системи соціальних послуг і перетворити її на систему соціальної підтримки, у центрі якої перебуватиме конкретна людина. Це потрібно, зокрема, аби не повертатися до помилкових наративів та "косметичного ремонту", як у попередні роки.

Формування державної політики вже сьогодні має базуватися на інтерсекційному підході, сучасних знаннях та стандартах ЄС. Ми маємо уникати стереотипізації людей з інвалідністю, ветеранок та ветеранів, залучаючи всі групи населення до процесів реформування.

В іншому разі – ми повернемося до України, в якій люди з інвалідністю залишаються максимально невидимими, а ветерани та ветеранки сприймаються суспільством через призму "пільговиків", які нібито потребують винятково медичної реабілітації.

З чого потрібно починати в межах процесу реформування, якого потребує соціальна сфера у 2023 році:

• гармонізація національного законодавства згідно з вимогами ЄС;
• запуск процесу реформування сфери соціальних послуг та створення системи реальної індивідуалізованої соціальної підтримки й послуг для людей з інвалідністю та ветеранок / ветеранів;
• нарешті відмовитися від "медичного" розуміння інвалідності та перейти до правозахисної моделі, в якій людина, її повноцінне життя та гідність займають чільне місце(як цього вимагає ратифікована Україною Конвенція про права осіб з інвалідністю);
• залучення до формування державної політики кінцевих отримувачів/-ок пільг та послуг, тобто обов’язкове врахування голосів тих, на кого спрямована політика;
• створення системи реабілітації та реінтеграції ветеранок / ветеранів та людей з інвалідністю – замість вкоріненого сприйняття, що їх потрібно лікувати та "ховати" від суспільства в інтернатах, санаторіях та лікарнях;
• забезпечити включеність обов’язку відновлення доступної й інклюзивної інфраструктури до планів із відбудови України, а також врахувати інші питання, пов’язані з забезпеченням можливості вільно та рівно користуватися своїми правами в українському суспільстві всім людям – з інвалідністю чи без.

Для мене ці реформи – це насамперед збереження цінності абсолютно кожної людини. На цьому має будуватися політика. І це має бути не просто благодійність чи жалісливість. Соціальна політика – це не про жалість, а про комплексний підхід, де в центрі уваги перебувають людина та її права.

Юлія Сачук, правозахисниця, експертка з прав людини людей з інвалідністю, голова і співзасновниця ГО "Fight For Right", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.