Слухати, чути і говорити: що обговорював третій Конгрес культури у Львові

1785
13 вересня 2023

Мотто Конгресу культури, що відбувся після дворічної перерви у Львові, звучало як "UКRAINE! UNMUTED: Україна бере голос". Говорячи мовою документу, політик "Бачення України 2030: соціально-гуманітарна сфера", створеного коаліцією "Реанімаційного пакету реформ" разом зі Школою політичної аналітики та 50 незалежними громадськими експертами за редакцією професора Євгена Бистрицького та представленого на Конгресі, "в умовах безпрецедентного інтересу світової аудиторії до України створено можливості для промоції української культури за кордоном".

Наголос на українській присутності в світі через культуру звучав в усі три дні Конгресу: через розуміння нашої культури є легше не лише тим, хто виїхав і мусить якось позиціонуватися в чужоземному середовищі, а й тим, хто залишився, бо підтримка воюючої України у світі напряму залежить від того, що про нас знають – і в країнах, які прийнято вважати рушіями прогресу, так і в тих, кого за інерцією продовжують зараховувати до другого чи третього порядку.

Зосереджуся на цьому зовнішньому фокусі, що був представлений у кількох панельних дискусіях, які – попри досить завуальовані назви – несли чіткі практичні меседжі. Обговоримо три із них: "Вирій чи зона осідлості? Політики (не)повернення" (модераторка Ірина Подоляк), "Birdwatching: як змінився образ України за кордоном" (модерував Алім Алієв) та "Спочатку було запитання. Як будувати матриці солідарності в регіонах "взаємного незнання"" (модерувала Іванна Скиба-Якубова). Як бачимо, куратори заклали певний "орнітологічний" аспект у назвах, щоб певні явища можна було легше засоціювати.

Реклама:
 Конгрес Культури UKRAINE! UNMUTED відбувся у Львові. Фото: Віталія Грабара

У рамках першої дискусії спікери говорили про різні шари проблеми повернення українців додому: від необхідності витворення національних стратегій реінтеграції – до неможливості спрогнозувати безпекову ситуацію, що є визначальним фактором при ухваленні рішення про повернення додому.

Психотерапевт Роман Кечур з УКУ дуже чітко сформулював позицію українських мігрантів, більшості із яких некомфортно за кордоном, вони мріють повернутися в Україну, але проблема в тому, що з них мало хто уявляє, що вони не повернуться в ту Україну, з якої виїхали. Екс-заступниця міністра культури Галина Григоренко зауважила, що "люди мають повертатися не просто у громаду. Людина повернеться лише у громаду, в якій існує культурна інфраструктура". Представниця Президента у Криму Таміла Ташева додала, що у випадку Криму повернення має супроводжуватися поверненням політики пам’яті.

Читайте також: Імпортний український театр: Як наші театрали ширять українську культуру та правду про війну закордоном

"Люди з еміграції хочуть повернутися у минуле, але це неможливо, – сказав Кечур. – Треба повертатися у мрію. Ми жили ілюзіями 30 років, ми говорили що жили у поганій країні. А виявилося після 24 лютого 2022 року, що ми жили в найкращій країні. Люди повертаються на старе місце тоді, коли: а) їх приваблює власне місце, його вигляд, запах; б) коли їх притягують люди. Тому оці дві педалі нашого велосипеда мають працювати для повернення".

Учасники відзначили, що для кожної родини безпековий поріг різний: умовно кажучи, повертатися, чи це буде повна перемога, чи коли закінчиться гаряча фаза війни, чи, приміром, буде гарантія ракетної безпеки для конкретних регіонів. При цьому, Роман Кечур впевнений, що оскільки повернуться явно не всі, то "треба запросити інших людей, їх адоптувати, змінившись в той же час самим".

 Алім Алієв модерував секцію "Birdwatching: як змінився образ України за кордоном". Фото: Віталія Грабара

Натомість ті хто залишаються за кордоном і планують там залишатися, перетворюються на масу амбасадорів культури України в країнах свого перебування. Не завжди це проходить гладко. Учасниця другої згаданої дискусії Єва Якубовська, що проживає у Берліні, говорить про постійну необхідність обстоювання прав української громади перед силою "русскоговорящей Германії".

Реклама:

Вона нагадала, що в травні 2022 року влада Берліна прирівняла російську агресивну символіку до української, боячись масових бійок під час відзначень 8 та 9 травня. Притому "росіяни" залишалися безкарними, бо символіку мали на футболках, яку "не могли зняти", а поліції легше було затримати таку, як вона, із жовто-синім браслетом, ніж розігнати купу байкерів з символікою т.зв. "ЛДНР".

Цьогоріч через суд українці добилися зняття заборони використовувати українську символіку, що є явним здобутком, проте в уяві німців доступ до радянських місць пам’яті, як Трептов-парк та в районі Тіргартен мають лише представники російської (також російськомовних німців і євреїв), попри те що внесок українців і білорусів у перемогу Східного фронту був також величезним. Втім, як зазначає Якубовська, якщо раніше німці відносили нас в мішок уявної "Остойропа", то зараз образ України почав виразно проступати.

Читайте також: Конгрес Культури підтримав Юлію Федів на посаду міністерки культури

Радниця мера Вроцлава до справ українців Ольга Хребор зазначила, що лютий 2022 року став для Польщі як держави і як суспільства переломним моментом. До умовного лютого в Польщі перебувала заробкова еміграція, частина із якої воліла повністю розчинитися у суспільстві, щоб і по акценту не було зрозуміло що ти з України.

Цим самим ці люди дуже розчаровували українську громаду автохтонів (нащадків депортованих операцією "Вісла"), "стару гвардію", що жила розміреним життям: церква, школа, Шевченківське свято. Ольга та її соратники займалися часто питаннями легалізації українців, їй вистачало часу на організацію культурних подій, літературних, феміністичних зустрічей.

Після 24 лютого 2022 року в Польщу нахлинула маса людей, що змусила як змінити напрямки роботи, як і державу, швидко міняти законодавство, що полегшило легалізацію українців, але не лише їх (у Німеччині, за словами Якубовської, після подібних змін значно покращили свої умови організації "русскоговорящей Германії"). Нова хвиля українців у Польщі принесла також зразки нової української культури, що не може не тішити.

Ще одну цікаву зміну у стосунку до українців відзначила чеська журналістка Аполена Рихлікова. До великої фази війни до українців в Чехії було радше споживацьке ставлення: українка добре догляне стареньку маму чи дитину, українець дешево і добротно збудує дім.

Зараз же, дивлячись на інтелігентні обличчя прибулих, чех відзначає, що біженець може бути і не бідним та неохайним, він тут тому, бо в його домі війна. І починає розпитувати, звідки саме людина, чим займалася удома, чому мусила виїхати, що відчуває. Не останню роль у чеській емпатії до українців грають аналогії з придушенням Празької весни 1968 року.

 Учасники Конгресу культури у Львові. Фото: Віталія Грабара

І власне на третій дискусії прозвучала думка, що підтверджує цю тенденцію. Алім Алієв з Українського інституту підкреслив, що іноземець скорше відторгне заклик українського політика: "Почуйте нас! Ви мусите нам допомогти!", але з більшою вірогідністю вислухає особисту історію, через яку прокладе місток до трагедії і болі нашого народу.

Ця дискусія, нагадаю, стосувалася того, як стати зрозумілими для більш далеких від нас народів, котрі – як любить підкреслювати російська пропаганда – є у більшості та з нею в питанні протистояння Заходу та України, котру Захід підтримує. По голосуваннях в ООН цього не скажеш, але все ж ситуація по багатьох країнах є хиткою і з ними треба працювати обережно.

Журналістка-міжнародниця Наталка Гуменюк застерегла від необережної експлуатації поняття колоніальності: для кожного народу воно означало щось своє, і не зразу людина в Африці чи в Азії зможе прокласти асоціативний ряд, бо ж як може "білий християнський народ" бути кимось колонізованим. Але це розуміння треба якось доносити.

Катерина Ботанова, що як і Гуменюк, включалася онлайн, наголосила на тому, що ми самі повинні змінити свої підходи до спадку далеких народів. Якщо ми хочемо, щоб світ не дивився на історію України російськими очима, то ми самі повинні не читати історію тих народів з історій їх колонізаторів, а чим промовляє їхня земля.

Проте є важливим контекст, хто таки панував у тій країні: якщо французи – не йти із англійськими наративами, а де німці – то не з французькими. Якщо Індонезія є найбільшою мусульманською країною, то йти до неї з мусульманським бекграундом України – історією кримських татар, що як і українці страждали від російського свавілля. Зрештою, якщо ми хочемо щоб назву нашої столиці читали як Kyiv, то не повинні дивуватися, що хтось на іншому континенті не знає історії падіння Берлінського муру, як початку повернення до демократичного життя в нашій частині Європи. Слухати, чути – а потім говорити.

Читайте також: Що таке "П’ятий Харків" і навіщо йому потрібен Юрій Шевельов

Згаданий на самому початку документ політик був представлений в рамках окремої події Міжнародного фонду "Відродження" – адвокаційного діалогу громадських експертів і представників влади "Реформи і відновлення гуманітарної сфери України: інституції культури та національної пам’яті". Повністю документ можна почитати за посиланням, а перспективи інституцій культури і національної пам’яті до 2030 року представили Олена Заболотна та Ярина Ясиневич. І в озвучених ними тезах є чимало відповідей на виклики, що звучали на дискусіях Конгресу.

Ми маємо стати присутніми у світі і мусимо робити це швидко, поки є вікно можливостей. Коротко кажучи, як мінімум щодо Європи ми повинні зайнятися просуванням України у європейському просторі пам’яті – через присутність теми Голодомору та воєнних злочинів РФ на території України в експозиціях ключових світових музейних та меморіальних інституцій, через новий образ модернізованої української держави та поширювати інформацію про історичні уроки та важливість українського досвіду боротьби для побудови колективної системи оборони демократії.

Ми повинні "…посилити міжнародну активність української наукової та культурної спільноти, залучити університети та музеї до розробки заходів за кордоном, які мають на меті деконструкцію стереотипів, насаджених російською пропагандою; залучати іноземних фахівців до вивчення історії тоталітаризму, російського імперіалізму та української історії на базі зокрема розсекречених архівів радянських спецслужб".

Долучатися до усіх можливих освітніх та культурних проектів, витісняючи домінування русистик та прихильного ставлення до російської культури. Це має призвести до відмови від домінуючих російськоцентричних поглядів на українську історію та повернення її у європейський контекст.

Виглядає як фантастика? Ні, просто від цих конкретних кроків залежить подальше існування України на мапі Європи і світу. І робитиметься це можливостями і засобами культури. Голос України буде почутим.

Конгрес Культури UKRAINE! UNMUTED у Львові організували Інститут стратегії культури та ГО "Вірменська 35" за підтримки Львівської міської ради, Українського культурного фонду, Міжнародного фонду "Відродження", ЗМІН Фундації та Львівської політехніки.

Роман Кабачій, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.



Реклама: