Втомлені красою

Ви любите їздити в громадському транспорті? Для когось це запитання може здатися абсурдним: як можна любити цю тряску й тисняву. Хтось зауважить, що це неодмінний атрибут кожного дня, тому замість того, щоб проклинати його, можна просто розслабитись й отримувати задоволення.

Для допомоги в такому розслабленні, а заодно в якості додаткового плацдарму для годування нас рекламою, київське метро обладнане спеціальними моніторами.

Про ці монітори й піде мова далі. Того дня я просто їхав кудись у своїх справах, з навушниками у вухах і думками, далекими від навколишньої обстановки. Як завжди, в принципі. І саме тоді до мого поля зору ввірвалися ті злощасні рибки.

Синій, у буквальному сенсі слова, екран демонстрував зйомку морських глибин із чаруючими кадрами тамтешніх мешканців. Один із них - дивна суміш медузи й риби - здався мені особливо гарним.

Я подумав "красиво" і відвернувся. А тоді вже подумав над тим, що зробив.

Знаєте, я напевне люблю красоти природи. Захід сонця над горами, відблиски мільярдів сніжинок сонячного ранку десь у Піднебесній... Мене заворожує прозорість прибережних вод тихоокеанських островів, несмілива блакить неба, потужна зелень лісів Амазонки.

Так чого ж я просто перегортаю такого виду контент у своїй френдстрічці, навіть одним оком не глянувши що там і до чого? Та тому, що дістало.

Можна спостерігати, як сонце поволі закочується за гірські вершини якогось там Тибету прямо з квартири. Можна на великому екрані, та й навіть у популярному зараз 3D. Можна поставити собі вікно з видом на Ейфелеву вежу або насолоджуватися краєвидами Альп, не перетинаючи зроду жодного кордону.

Так чому ця оспівана віками краса викликає хіба що позіхання та бажання якнайшвидше перемотати сторінку на щось цікавіше й злободенніше? Наприклад, на кримінальні новини. Взагалі-то тема "потреби у негативі" для повнішого сприйняття дійсності - уже стала класикою.

Велич наукової думки вчених, які створили робота, не буде оцінена по заслугах, якщо цей робот не перестріляє десяток-другий хомо сапієнсів. Краси квітів ніхто не оцінить, якщо не полити їх свіжою кров'ю свіжої жертви чергового маніяка. Підлітки радше поведуться на футболку із черепом та кістками, ніж із зображенням чогось екстра прекрасного.

А знаєте чому? Та нудить їх уже від вашої "краси".

Її вливають в нас через крапельницю у фільмах, тиражують у рекламних роликах, заповнюють нею цілі галереї сайтів. Якщо колись ти вважався щасливою людиною, тому що на власні очі бачив у музеї репродукцію самої Мони Лізи, то тепер її зображенням не маніпулює хіба що лінивий.

Якщо раніше ти хотів поїхати до Рима, щоб помилуватися на Сікстинську Капеллу, то тепер маєш можливість обдивитися її всю, до деталей, на своєму моніторі, не підводячись зі зручного крісла.

Але бажаючих усе це побачити - не так уже й багато, як, здавалося б, повинно бути.

Ми втомились від краси. Нам треба примушувати себе, щоб отримувати задоволення від прекрасного, не підозрюючи за ним ніяких НЛП чи психокодів. Добре це чи погано - покаже час.

А поки візьміть чашечку кави й поспостерігайте завтра за світанком. Поки не все ще втрачено.