Непал за лаштунками потьомкінських сіл

Замість купити собі п'ятий айфон, я ліпше поїду шостий раз в Непал.

Такий у мене черговий жарт, котрий, втім, цілком серйозно визначає мої життєві пріоритети.

(Пам'ятаю, як колись тут у горах зустріла японську 77-річну бабусю, котра вже 40 років сумлінно навідувала цю країну. Тоді я позаздрила її здоров'ю — бабуся щойно була видерлася на гімалайський шеститисячник. Тепер он, зітхаю з приводу того, що сорок років тому їй пощастило бачити Непал неглобалізованим, не "ліпленим" під білого туриста, а хіба лише з групкою хіпі в копійчаних на той час барах Катманду).

Їдучи ж сьогодні на скутері в годину пік і дуже чітко бачачи те, чим я дихаю, я навіть прокльон придумала: "А шоб тобі застрягнути у корку в Катманду!"

Смог, вихлопи, сморід несправних двигунів, пил і різкі пориви вітру, що змушували школярів, котрі йшли напереріз, виконувати ледь не ритуальні простирання, як перед вівтарем, лишень що тут було більше пригинання-затуляння.

Плюс, шумове забруднення і різнокольорові килими сміття на всіх придатних схилах і річкових терасах. Не найліпша місцина, в яку щастить спуститися з тихих, прохолодних, усамітнених гір, скажете ви.

А я би й не спускалася, якби перевал не завалило снігом по пояс. Бо ж, головно, їдеться в Непал за природою, а не за спогляданням рутини Катманду. І, все-таки, я дивним чином люблю це одне з найбрудніших міст на землі.

Тут — а надто годині о п’ятій-шостій ранку — як ніде сильно відчутно, як прокидається саме Життя.

Пам'ятаєте анекдот про те, що не треба плутати туризм із еміграцією? Так от, коли ти чемний-дисциплінований турист (та ще й, певно, з гідом), тобі в першу чергу показують всі можливі потьомкінські села, задерті ціни (бо ж гід-таксист-випадковий друг отримує комісію з твоїх покупочок), національну гордість, так би мовити.

Відтак, ти вислизаєш зі свого готелю і йдеш, куди бачиш, попутно фотографуючи сцени реального вуличного життя.

На контрасті з красою старовинної архітектури, головно, це сміття, бездомні тварини, потрощені статуї й зашмаркані діти. Коли ж ти у цій країні живеш-працюєш чи просто зачастив (це мій випадок), починаєш поволі відкривати для себе життя, максимально наближене до твого звичного.

От вчора я, наприклад, провела класичний день представника місцевого середнього класу.

При чому, непальського середнього класу: була на пуджі (буддійська служба божа), їла гамбургер, гуляла в супермаркеті, ходила на мультфільм в кінотеатр у торговому центрі, їла там поп-корн (всього за п'ять гривень, між іншим).

Квиток на 3-Д анімацію коштує 300 рупій (30 гривень), кінотеатр нічим не гірший за наш. Щоправда, фільм посередині переривається нехитрою сугестією: "Шо, зголоднів? Іди сходи в кафе, снікерс собі візьми!"

А для тих, хто таки залип у кріслі, мульт-перерва пропонує розкішну суміш рекламних роликів віскі, сталевих труб (ці особливо зворушливі, бо їх рекламували всі, від немовлят до дідусів, та ще й на красивих гірських фонах), трейлерів новітніх екшенів і соціальної реклами. Останню, підозрюю, пролобіювали таксисти.

Сюжет такий: молодик після важкого офісного трудодня в нічному клубі (з якого треба забратися не пізніше 11 вечора, до речі, бо ж комендантська година) "накидується" всіма доступними речовинами.

Але, виходячи надвір, каже тверде "ні" своєму мотоциклу й сідає в люб'язно подане таксі. Слоган: "When high, don't drive!" Ото ж бо й воно, малята.

Сьогодні проїздила повз нещодавно викопане озеро. Так дивно, що в гірській країні з усіма її ріками, потічками й озерами, столиця потерпає від відсутності жодної достойної водойми. (Дивлячись на засміченість кволої річечки, мені страшно уявляти собі хімічний склад того, що тече в мене з крана).

Так от. Озеро на околиці міста. Для відвідувачів — платне. 25 рупій, це десь 2,5 гривень. Хочеш припаркувати скутер — у кущах, де ти це зібрався робити, теж, як і на Вкраїні милій, сидить свій пилип-із-конопель, хоче з тебе ще 10 рупій в фонд святого Паркувальника.

Озеро чемно обнесене бетоном, навіть якісь спроби ландшафтного дизайну присутні. Але по-спражньому мою увагу прикував плакат на вході, біля будочки для оплати.

На ньому — список того, що заборонено робити на озері і суми штрафів за кожен із цих видів діяльності.

Так, обійми чогось коштують ледь не в 5 разів дорожче, ніж поцілунок. Куріння й алкоголь, в сумі з рибальством, потягнуть менше, ніж спроба тут поплавати, а прихід гімназистів в уніформах карається сумою, достатньою для купівлі невеличкого ослика.

Тіточки з будочки не змогли мені, недалекій, пояснити, що не так з уніформами, але штрафування романтичних поривів на березі водойми, таке зрозуміле для них, у мене таки викликало дисонанс.

По-перше, судячи з описаної соцреклами, в країні цілком спокійно припускається, що люди після роботи "закидуються" всіма доступними речовинами, і їх лише просять не повбиватися дорогою додому.

По-друге, на вулицях Катманду дуже часто можна побачити хлопців, що тримаються то за руки, то за дупи, то за талії, і хай мені вкотре путівники не розказують, що ніякі це не геї, а просто друзі дитинства — ви на своїх друзів з такою завидною ніжністю точно не дивитеся.

Зате, оно в сільських районах на схід від Катманду посилено триває, пардон, антигівняна кампанія. "Дефекувати на відкритому повітрі, - розповідає перекладений англійською постер, - це чинити соціальний злочин".

А інші постери, чисто як ту електрифікацію, пророчать туалет у кожну хату. Сподіваюся, в гірських мешканців тібетського прикордоння немає гуцульських забобонів на тему "Не будете мені в хаті срати, всі надвір!"

У селах ще є дуже багато постерів із соціально-побутовими сценами, типу молодої доньки в сльозах, батька в гніві і матері з ломакою.

На жаль, перекладу не передбачили, того мені лишається лише сподіватися, що то пропаганда презервативів чи заборона хатнього насильства, а не живописна сцена переддня смертної кари за поцілунок в незнятій шкільній уніформі на березі пуританського озера.

От написала вам це все і думаю, що пора зав'язувати з усіма цими припущеннями на тему.

(Хоча й самі класики психоаналізу розважалися тим, що уявляли собі значення написаних кирилицею слів, що зустрічалися їм де-небудь на залізничних станціях під час подорожей).

І вже якщо я так серйозно зачастила в ці краї, пора нарешті вивчити бодай якось базову мову. Бо моїх п'яти слів непальською і трьох тибетською хоч і вистачає для комфортного існування туриста, все ж явно замало для маскування під місцевий середній клас.