З цього можна було би зробити декілька короткометражок

Діалог молодих (років до тридцяти) людей в арабському дьюті-фрі:

Він:

- Да, вазьму я водкі.

Вона:

- Зачєм?

Він:

- Піть. І угастіть каво-та.

Молодець. Добра душа. Пригощати когось горілкою на рейсі в дев’ятій ранку — це вияв неабиякого гуманізму й національної солідарності. Я, правда, в акцентах не дуже розбираюся, мені важко буває визначити, чи то з російської області людина, чи з української. Зате араб-продавець добре знається на наших дорогих краянах.

- Вам її відкрити? Ви спробуєте? - питає він після моєї довгої медитації над пляшкою данської горілки.

(Так, піддаючись стадним інстинктам, я також купую шоколад-алкголь-парфуми в дюті-фрі, хоча давно підозрюю, що не набагато воно й дешевше, а деколи буває і дорожче, ніж у звичайних магазинах. Втім, це так зручно — раз навантажився, як пляшковий верблюд, і вже не мучить тебе сумління, що забув комусь щось привезти зі святого місця чи чергової культурної мекки).

Взагалі-то я аж такий міцний алкоголь п'ю доста рідко. Головно — коли холодно. От у горах, приміром, вірменський коньяк з українським салом за інтенсивністю ефекту запросто може обставити льодовиковий пейзаж. Продавець мою відмову спробувати трактує по-своєму:

- Та чого ж? Пора. Вже майже сьома ранку. Саме час дегустації. Чи може вам маленьких віскі пакунок?

(Я згадую це дивовижний витвір карликової алкогольної промисловості. Завжди було цікаво подивитись на дюймовочку-пиячку).

- Та ні, дякую. Це зарано. І... - (Я оцінюю ступінь неполіткоректності того, що збираюся сказати), - взагалі, я не з Росії.

- А звідки?! - щиро дивується він.

- З України. Ми починаємо пити трохи пізніше.

- А. Об одинадцятій? Чи в сьомій тридцять?

Я сміюся, беру свою пляшку (надто вже її дизайн простий, мене завжди таке спокушало) і бовкаю щось, що залишає араба в завислому стані:

- Залежно від часового поясу, мови й релігійної приналежності. Гарного дня вам.

Аеропорт Шаржі — дивне місце. Істинне чистилище.

Бюджетні перельоти в бідні країни, ніколи не чищений ковролін, стільці, на котрі десь із півгодин картинно бридилися сідати дві наші принцеси (я при цьому наминала пластмасовою вилкою арахісове масло з банки і меланхолійно роздивлялася свій пост-гірський манікюр), повна відсутність вай-фаю і ціна 58 доларів за "койко-мєсто" в кімнаті, де крім вас спатиме ще семеро жіночок.

Не подобається — селіться у двомісний люкс. Він, правда, без вікон, зате, заплативши за повний бейсік 208 доларів, почуваєшся багатим і виспаним...

Проміжний варіант — лаундж бізнес-класу, де 3 години за 30 доларів можна дивитися арабські новини і колупати ковбасу з включених у ціну бутербродів. Ще є вай-фай і чисто тобі совкові наглядачки, що час від часу бігають фуріями по залу й ледь не мітлами поганими штовхають бізнес-відвідувачів, тіла котрих прийняли на зручних диванах ледь трохи більш горизонтальне положення, ніж то прописано в якихось шаржівських кодексах: "Не спати! Спати тут заборонено!!!"

(Я колись там, пам’ятаю, грішним ділом ледь було не вирішила залягти на ковроліні за диваном, щоби мене не знайшли, але потім переборола спокусу й ввімкнула студентську звичку і заснула в позі "Лєнін жив", з підступно активним лаптопом на колінах)

Якщо ж витратити геть усі гроші чи просто озброївшись українською захисною твариною Жабою й вирішити на заощаджені гроші накупити родичам алкоголю й цукерок, можна приєднатися до міжнародної спільноти, що спить покотом на підлозі. Диви і знайдеш нових друзів, та ще й у Пакистані якому-небудь безкоштовно пожити запросять...

Ех, наступного разу моя цікавість переможе мою гидливість (не до людей, до брудної пілоги), і я так і зроблю. Бо вже була на крок від цього експірієнсу, запхавшись серед натовпу африканців під поручні, призначені для розділу крісел одне від одного й унеможливлення спання на кількох кріслах одночасно.

Що ж, коли ти достатньо компактний, можеш запросто перемогти таке інженерне "чєловєколюбіє" своєю винахідливістю.

(Я ще напровсяк вожу з собою крихітний шовковий спальний мішок — в такому не страшно їхати ні у спальних автобусах Індії, ні в будь-яких поїздах "того класу, що залишився непроданим").

Я просто свято вірю в те, що в житті треба пробувати все — і ночування на сходах церкви, і попивання зимного шампанського в пентхаусі п'ятизіркового готелю.

(Останній мені якось дістався був аж за 26 доларів у Джакарті — випадково підібрала флаєр із промоцією на підлозі в аеропорту). І ще не ясно, що вам в результаті принесе яскравіші спогади.

В жіночому туалеті випадково знайшла на умивальнику акуратно складених 10 дархамів. Згадавши нещодавно прочитану історію про хлопця, котрий забув у банкоматі купу знятих грошей, а якась добра душа їх просто повернула охоронцеві, а охоронець розтелепаному хлопцеві, так що хлопець розчулено писав електронні листи усім ламам і робив за чесну душу пожертви до храму, 10 дархамів я вирішила не брати.

(Ясно, що за законом іронії мені потім не вистарчило до задуманої покупки 50-ти місцевих копійок, і я кусала лікті, що, як мінімум, знайдені невеликі гроші варто ліпше кидати в скриньку на допомогу голодним дітям, але ж то було пізніше).

Наразі я уявила собі яку-небудь бідну жительку Кабулу з грудною дитиною, що мала ці останні 10 місцевих гривень і ми би собі купити за цей еквівалент 3-ох доларів бодай якусь булку.

Обернулася, побачила арабську жіночку в чорній бурці (трохи не те саме, що чорнобурка, вибачте за каламбур) і з бейджиком на шиї. О, думаю, туалетна робітниця. Хоча дивно, що арабка — вони до такої роботи не "опускаються", наймають непалок, філіпінок, індусок.

Супроводжуючи все усною пояснювальною запискою, простягую їй купюру. Баба гроші бере, але англійською ні в зуб ногою. Так і тримає їх у витягнутій руці.

І тут, як то буває в кіно, камера відїздить на загальний план і я, невиспаний чоловіколюб, бачу, що таких от жіночок у чорному і з бейджиком в цьому туалеті щонайменше десять... І жодна, жоднісінька з них не може зрозуміти мою розпачливу тираду про те, що гроші лежали біля умивальника і по них хтось може повернутися. Що поробиш — не збиратиму ж я в неї тепер гроші з рук.

Беру собі мило для вмивання, вмиваю мармизу. Тут одна з жіночок хвацько підставляє під мій тюбик свої руки-що-не-крали. О, думаю, диви, який я гарний приклад показала. Витискаю їй щедру порцію мого страшенно дорогого й дико натурального мила. І тіточка... спокійно починає мити собі руки.

Я потроху починаю припухати, але не встигаю: в цю ж секунду до мене по мило тягнуться ще пар зо п'ять ласих до гігієни рук. Тут-до мене й дішло, що тіточки просто не знають, як видобувати мило з краника над умивальником. Бо від того, як несамовито одна з них смикала за краник, нічого не відбувалося.

Була б я буржуазним снобом, то, цикнувши язиком, сказала би, що то ж не верблюда за вим'я смикати, але ж не скажу, бо сама добре пам'ятаю свої перші закордонні подорожі і побожний страх перед усіма фотоелементами на кранах, розсувних дверях і вимикачах світла...

Я показала тіточкам, куди треба підносити руки. Вчитися вони не хотіли, зате швиденько всі намилилися. Що ж, думаю, справу зроблено. Ввімкнула воду в своєму умивальнику і тут же мене буквально було збито з ніг: порєдні арабські газдині одна перед одною почали пхати намилені руки саме під мій струмінь води...

Чи вони вірили в те, що я — добрий чарівник, що роздає всім по 10 дархамів, чи злий шайтан, котрому лиш і підкоряється місцева вода, я не знаю.

Але, як на гріх, фотоелементи в інших кранах їх не слухались, а лиш мене, того довелося вимити руки всім жителькам арабських віддалених сіл, а їх на той час зібралося десь близько двадцяти... Відтак вони ще кокетували зі мною, прикидаючись, що не випустять мене з моїм візком з туалету — надто вже я їм сподобалась...

Якщо додати до цієї історії призму моєї дводобової невиспаності й шиті золотом пальми на обтягнутих оксамитом грандіозних сідницях наших з вами співвітчизниць на київському рейсі (ну прийнято чогось саме такий дрес-код для тих, хто подорожує в Емірати) — вийде взагалі сюрреалістична історія.

Люди, як вас не любити?..