Підірвався на міні, а згодом його ще й загубила бабуся. Історія 2-річного Вовчика, який знайшов свій шлях у "Місто добра"

"У лікарні дворічний хлопчик лежить сам-один. Він майже нічого не бачить після вибуху, який пережив. За ним дивляться тільки медсестри та лікарі цієї лікарні. Рідні його покинули. Бабуся підпоювала хлопчика горілкою, щоб він не плакав", – йдеться у відео, яке розлетілося у соцмережах ще у липні.

Ролик потрапив на очі засновниці "Міста добра" та хоспісу для дітей "Дім метеликів" Марті Левченко. Жінка пройнялася історією та почала шукати цю дитину.

Але через розголос у соцмережах хлопчик зник з тої лікарні. Благодійниця не полишала надії, що їй вдасться забрати маленького пацієнта у "Місто Добра". Вона обдзвонювала комітети з опіки та піклування, департаменти у справах дітей та на початку жовтня отримала відповідний дозвіл.

"УП.Життя" дізналась повну історію маленького пацієнта, а також нагальні великі проблеми дитячого паліативу в Україні.

Історія самотнього хлопчика у столичній лікарні

Володя народився на Миколаївщині в березні 2022 року. Його мамі було лише 14 років, а бабця страждала на алкоголізм.

Через наступ росіян, постійні обстріли та небезпеку навколо молода мама з малям вирішила евакуюватися в іншу область, але машина підірвалась на міні. Авто відкинуло до опори та всіх пасажирів затисло зсередини.

Матір отримала важку травму – їй відірвало обидві ноги, а у 3-місячного немовляти стався крововилив в мозок внаслідок перелому черепа.

"По документах ми бачимо, що його одразу госпіталізували до дитячої реанімації в Очакові з переломом черепа, а дівчину – в "дорослу" лікарню з травматичними ампутаціями. З того часу мама із сином не перетинались і не бачились. Згодом її позбавили батьківських прав, бо вона не могла дбати про дитину. Тато Володі пішов служити та, на жаль, загинув", – розповідає Марта.

Потім малюка перевели до лікарні у Миколаєві, далі – три медзаклади в Києві, серед яких й "Охматдит".

"Ще у лікарні дитину віддали під опіку бабусі (маминій мамі). Жінці 32 роки, і вона має алкогольну залежність. Тож у Києві бабуся загубила онука в парку, коли їх виписали з однієї лікарні і ще не доставили в іншу", – каже засновниця "Міста Добра".

Володю знайшли правоохоронці у важкому стані, зневодненого та голодного. Бабусю позбавили опіки, а хлопчик опинився у лікарні сам. Тоді його перевели до Сумської обласної лікарні та розпочали оформлення документів для інтернату.

У Сумах Володя перебував у психоневрологічному відділенні. Там були й інші пацієнти з черепно-мозковими травмами, після коми, інсультів тощо.

Доглядальниць для цих дітей не було – ними опікувався персонал, але все відбувалось суто по визначеному графіку. Наприклад, ранкове сонування (відсмоктування слизу з гортані) або годування.

Реабілітацією хлопчика у Сумах займалась фізична терапевтка Єлізавета Бондаренко.

"Перші кілька тижнів ми з ним спілкувалися, знайомилися. Я пробувала різні техніки м'які, щоб не провокувати судомні приступи. Він дуже гарна контактна дитина, почав реагувати на мій голос. Зазвичай я заходила і казала: "Вовчик, це я". І він враз усміхався", – розповідає фізична терапевтка.

Вона каже, що згодом навіть вдалося попрацювати над деякими соціальними навичками – хлопець міг затиснути в руці ложку та пробував пальцем крутити колеса у машинки.

"Це був значний прогрес, бо ж він не бачить. Було покращення, але почалась Курська операція, і Сумщину почали крити", – з сумом зауважує Єлізавета.

Укриття було в підвалі, але прохід до нього – через вулицю. Лежачих пацієнтів з міркувань безпеки вивозили лише в коридор. Психоемоційний стан Володі почав погіршуватися через постійні обстріли. Він кричав і плакав від звуків сирен та вибухів.

Психоемоційний стан сильно погіршився після того, як росіяни поцілили у дитбудинок у Сумах.

До всіх негараздів маленький пацієнт ще й підхопив пневмонію, тож реабілітацію поставили на паузу.

Єлізавета хоч і обіцяла собі не прив'язуватися до пацієнтів, до маленького Володі прикипіла душею. Вона була у відпустці, коли дізналась, що хлопчика забрали, і дуже зраділа, що саме у "Місто добра".

"Це найкращий варіант, який міг статися. Тож моя душа спокійна. Але я все одно час від часу телефоную у "Місто Добра", щоб запитати про стан Володьки", – додає фахівчиня.

Володя у "Місті добра"

Вивезти Володю з прифронтової області допоміг волонтер Роман Холодов. Він евакуює важкохворих та паліативних пацієнтів із сірої зони.

"У нас тоді тільки з'явився реанімобіль, це був перший рейс – до Сум. Разом з Романом рушив лікар-анастезіолог з "Міста Добра". Вони забрали хлопчика та доставили його до нас", – розповідає Марта Левченко.

За кілька тижнів перебування у "Місті Добра" стан 2-річного Володі стабілізувався.

"Він у нас вже посміхається і дуже любить бути на руках, обійматися. Якщо ж лишити його самого – то виникає щось схоже до панічної атаки – він починає кричати, плакати. Тому що сприймає цей світ через дотики.

Раніше, на жаль, і така взаємодія була для малюка болючою, бо його торкались лише аби запхати зонд для годування. Це викликало сильний стрес, біль та судоми", – пояснює Марта.

Вона зауважує, що для паліативного пацієнта вже знайшли за кордоном гастростому (штучно створений хід до шлунку, щоб забезпечити харчування). Таких медичних виробів наразі в Україні немає і закупити їх неможливо, зауважує Марта.

Вона додає, що незабаром сотанню гастростому встановлять Володі, аби полегшити процес годування та пришвидшити реабілітацію.

"У малюка часто траплялись напади судом. Наприкінці жовтня Володі провели низку обстежень. Є негативна динаміка – в його мозку розростаються новоутворення.

Під час підриву на міні у мозок стався крововилив. Згодом у місцях, де була кров, утворились пустоти, а у них – виросли кісти. Це складна компресивна травма мозку. На жаль, вона впливає якраз на ті ділянки, які відповідають за розумовий розвиток, ходіння тощо", – розповідає засновниця "Міста Добра".

Марта додає, що вкрай важливою є рання реабілітація. Але, на жаль, цей час для Володі втрачено – від моменту вибуху минуло понад 2 роки. Тому максимум відновлення для цього пацієнта – це можливість пересуватися у кріслі колісному.

Проблеми дитячого паліативу

"Держава має забрати паліативних дітей з небезпечних територій. У більшості прифронтових міст, як-то Харків, Запоріжжя, Херсон, такі пацієнти перебувають в обласних лікарнях. Але, на жаль, їм не можуть гарантувати там безпеку та допомогу у повному обсязі.

Вибухи та постійні повітряні тривоги тригерять нервову систему таких пацієнтів, викликають судоми та загалом погіршують їхній стан. Бо перше, чого потребує паліативна дитина – це спокою і безпеки", – наголошує Марта.

Вона наводить приклад іншого пацієнта з "Дому метеликів" – 11 річного Сергія з Запоріжжя. Хлопець рятував друга, що почав тонути у річці, але сам пішов під воду. Його шукали 15 хвилин та врятували, але мозок Сергія сильно постраждав.

"⁣⁣До трагедії – сміливий та сильний, чемпіон з дзюдо, мамина надія.

Нам подзвонила його мама в розпачі, коли їх виписували зі столичного "Охматдиту", бо не було куди подітися з паліативною дитиною. Рідне селище Камʼянка у Запорізькій області – окуповане. А та маленька кімнатка на 4 поверсі, яку поки винаймала сім'я – не адаптована для потреб сина. До того ж Запоріжжя постійно під обстрілами, а спускати кожен раз його у сховище – місія не здійсненна", – розповідає Марта Левченко.

Зі слів мами, під час тривог ще у Запоріжжі всі з лікарні сходили в бомбосховище, а вона з сином – не могла, бо стан важкий. Лишалась біля нього, тримала за руку і молилося, щоб небезпека їх оминула.

Сергія з мамою забрали у "Місто добра", де зробили усі необхідні обстеження.

"Паліативна допомога полягає у постійній діагностиці стану пацієнта. Дітям треба провести низку обстежень у спокійному стані, щоб бачити зміни у роботі мозку. Наприклад, енцефалограму – метод, що дозволяє досліджувати електричну активність мозку", – пояснила засновниця "Міста добра".

Марта пояснила, що зазвичай енцефалограму проводять вночі, але з постійними тривогами та вибухами дані цього дослідження не є правдивими на 100%.

Оскільки у Сергія всі показники в нормі, команда фахівців розпочала ранню реабілітацію. Логопед-дефектолог робив масаж всіх м'язів рота, щоб відновити ковтання.

"Він вже сам їсть, дивиться мультики та фільми. З ним щодня працюють фізіотерапевти, підіймають та вертикалізують. Йому вже набагато краще, та є позитивна динаміка", – радісно каже Марта.

Вона додає, що паліативні діти заслуговують на таке ж класне дитинство, як і інші. Вони можуть ходити в школу, на гуртки та навіть на спорт. Наприклад, у Місті Добра" є група дзюдоїстів з "Дому метеликів" (паліативних пацієнтів – ред.).

"Наразі в Україні немає жодного іншого шелтеру, де діти можуть отримати гідне ставлення.

Паліатив – це дорого для держави. Але не менш важливий й людський чинник, бо паліатив – це медицина серцем, треба вміти дбати про цих дітей", – наголошує Марта Левченко.

Якщо у вас дитина, що потребує паліативного догляду та евакуації, телефонуйте до "Міста Добра" +380950536009 або безкоштовно з усіх телефонів 0800503231.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя