Прекаріат

Я – прекаріат.

Про це слово в україномовному інтернеті не так багато статей. Чимало українців вперше його прочитали, наприклад, у колонці Ярослава Грицака. Та і я цей текст пишу одразу після інтерв’ю з паном Ярославом (яке скоро буде опубліковане тут, на УП) – хоча слово "прекаріат" почула та почала вживати вже дуже давно, спасибі французькій пресі.

Прекаріат – це доволі незахищені люди, яким не світить підтримка профспілок, яким не світить захист від недобросовісних працедавців.

Прекаріат – це доволі бідні люди, яким навряд чи трапиться стабільна зайнятість, кар’єрне зростання, "ставка", лікарняні, оплачувана відпустка, пенсія та інші блага офісного планктону.

Ці доволі бідні люди мають гроші на хліб, сир і вино. Вони самі заробляють на свої щоденні потреби. Але не можуть дозволити собі великих проектів на кшталт іпотеки – для будь-якого банку я, як і будь-який інший фрілансер, є неплатоспроможною.

В одному човні прекаріату пливуть і прибиральниці чи домогосподарки (зауважте, жіночого роду, винятків тут я не знаю), і "різнороби", і "multitaskers", і вічні фрілансер(к)и – журналіст(к)и, колумніст(к)и та інші представники молодого середнього класу. Тобто ті,  хто могли би стати середнім класом, якби не.

Саме тому умовній молодій письменниці немає сенсу намагатися виявляти зверхність над прибиральницями чи офіціант(к)ами. Завтра та сама молода письменниця може працювати прибиральницею. Чи офіціанткою. Чи нянею.

Бути прекаріатом – це значить, що легше говорити про особливості роботи та свого соціального стану з однолітками з Франції чи Іспанії, ніж із поколінням "батьків" з України. Покоління прекаріату глобальне.

На виході прекаріат дає декілька переваг – це незалежність і невкоріненість у жодну корпорацію чи інші ієрархічні менеджерські світи. Також – горизонтальність структури та неможливість лідера в однині.

Саме це, можливо, найбільше дратує "старших" - наша егалітарність. Дорогі дорослі, повірте, ваші соціальні ліфти нам уже не світять. Конкуренції боятися немає сенсу.

Наша історія не про персональну "викшталтованість", а про вміння домовлятись і діяти разом.

Нинішні "дорослі" інтелектуали свої знання та ерудованість часто використовують так, як люди зазвичай використовують декоративну косметику. Ми, молоді представники прекарітету, вміємо знаходити компроміс і прагнемо спрощення там де воно можливе, прагнемо спільної дії.

"Дорослим" варто думати не про конкуренцію, а про щось інше. Наприклад, чи заступилися, чи заступляться ті "дорослі" за нас, юних і непевних у соціальному стані?

І, що не менш важливо, чи потрібне нам таке заступництво?

Прекаріат – це самонайнятість, самоосвіта і самоуповноваження (принагідно дякую Ірині Соловей за цю влучну тріаду).

Підозрюю, "дорослі" нам у цій справі вже не допоможуть – тут вони переважно профнепридатні.