Жити в Києві та жити Києвом не одне й те саме

Зараз звучать голоси втомлених, розлючених, але насправді байдужих людей з приводу того, що "все дістало". Ці люди часто позиціонують себе "справжніми киянами", що живуть в центрі, котрим нестерпно витримувати "забаганки фашистів, бандерівців, тих, кому більше за інших треба" тощо. Це звернення особисте, бо я звикла говорити не за інших, а, насамперед, за себе.

Відтак, хочу зазначити наступне щодо "справжніх киян, котрих все дістало: "бруд, кіптява, спротив, насильство, руйнація", котрі бачать зло в тих, хто до столиці понаїхав, і не вірять, що проти цієї влади повстали кияни, вільні люди.

Мої ви дорогенькі. Особисто я - не з тих, хто понаїхав. По лінії тата я корінна киянка в третьому поколінні. Мама в мене з тих, хто понаїхав, із цим не посперечаєшся. Але навіть враховуючи це, мої батьки мають ордени, котрі вручалися киянам на честь 1 500-ліття Києва, хто-небудь із вас знає, пам’ятає про це? Цю відзнаку мають і дві мої бабусі, котрих вже нема з нами.

Мова мого дитинства – російська. Я вчилася в російських київських школах, українську ж вивчила вже в 90-х, ніхто мене до цього не примушував, це була потреба душі, більше поклик міста та землі, ніж крові.

Вся моя родина підтримує протест, всіма силами. Хтось носить їжу, ліки, теплий одяг; хтось стоїть на барикадах, хтось пише, пояснює, допомагає, чим може. І не треба мені говорити про бруд, сміття та сморід. Я за цей час втретє хворію на бронхіт, але це не тому, що "лізу, куди не слід", а тому що це – особливості мого здоров’я та організму, і мене засмучує те, що я зараз не зі своїми друзями.

Я проти насильства. Але я за повстання. Якщо інакше не можна відкликати представників влади, а вони не мають наміру добровільно піти у відставку, натомість ухвалюють низку неконституційних законів, ігнорують принцип статті 19 Конституції України, маніпулюють судами, правоохоронцями, і щодня порушують кілька конвенційних та конституційних норм, народ має право на повстання.

Це цілком легітимна дія, про це не прямо, але зазначено в нашій Конституції через тлумачення і розкриття кількох норм (в Конституції Литви, якщо я не помиляюся, це зазначено прямо), про це зазначено в різноманітних міжнародних документах, про це зазначав відомий філософ та правник Джон Локк у своїх працях.

Наприклад, ось як звучить Загальна Декларація прав людини (чинний для України міжнародний договір, що є частиною національного законодавства відповідно до статті 9 Конституції України): 

"необхідно,  щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися  як  до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення".

В нас зараз стадія – останнього засобу. Того самого, визначеного в чинному міжнародному договорі, що є, підкреслюю, частиною національного законодавства, і котрим можуть керуватися люди.

Ніхто не знає, як і чим пахне воля. Але всі знають, чим пахне боротьба. Так, це – кров, сморід, кіптява, газ, насильство. Це багатьом не подобається, але все це ознаки стадії останнього засобу. Все це відповідь на приниження гідності, бандитську поведінку, неконституційні дії влади.

Якщо ви не готові боротися, це – ваш вибір і ваша справа.

Не готові боротися не тільки зараз. Я не хочу нікого звинувачувати, але де були всі обурені, і де бувають зараз, коли в місті запроваджувалися режими рейдерства, коли чиняться незаконні забудови, коли незаконно вирубаються дерева, коли спотворюється історичний центр малими і великими архітектурними формами? Те, що я навела, мінімум прикладів того, що відбувалося і відбувається зараз. Ви тоді мовчали, хіба ні? А зараз вам заважають жити?

Не варто марити, що ви – єдино-правдиві та змучені кияни, котрим, бачте, не дають жити звичним життям. Немає зараз звичного життя, шановні, зараз – стадія останнього засобу, подобається вам то чи ні.

Жити в Києві та жити Києвом – не одне й те саме. Як і жити в Україні і жити Україною.