Блєстящє!

Це було давно: ще були живими мої батьки.

Навпроти мене на площадці в нашому під’їзді жив сусід – старенький музикант. Грав він у військовому оркестрі. Мабуть, тому і отримав квартиру у цьому домі, який у місті так і називали – "військовий дім".

Разом з ним жила дружина, добра тиха жіночка. Була у них дочка Люда, яку ніхто інакше як "Людка" не називав, бо любила вона "це діло" і добре його знала, а відповідне товариство не особливо переймається у пошуку вишуканих звертань. Їх зять десь існував, а може вже й ні. Росло в родині ще два сини. Усі разом, вп’ятьох, вони і мешкали у однокімнатній квартирі на п’ятому поверсі.

Я часом зустрічав сусіда з маленьким футляром. В ньому був його музичний інструмент – щось на кшталт мініатюрного кларнету. Я в цьому мало що тямлю. Іноді, на сходах, я чув, як він на ньому грає. Зазвичай, це означало, що в цей рідкісний момент нікого немає вдома.

Та менш за тим.

От, одного разу, мені подзвонили в двері. На порозі стояв сусіда. Він попросив у мене дозволу зателефонувати родині, яка, як виявилось, поїхала кудись під Тульчин до рідні. Я з радістю погодився і навіть не з’ясовував, чому він не дзвонить від себе, бо мав перед ним певний борг сумління: часом, коли у мене закінчувались цигарки, то близько п’ятої ранку саме в нього, сонного та наляканого, я зичив курево.

Це була зворушлива картинка: сусід в трусах, а за його спиною – дружина в нічній сорочці вже з "людкиними" цигарками для мене. Це було рідко, але було. Вони чомусь прихильно ставились до мене, а я завжди на Великдень, ще не зайшовши до хати, дзвонив їм у двері й ділився вмістом кошика.

Тож, сусіда дзвонив у Тульчин, а я пішов у кімнату, щоб йому не заважати.

Але частину розмови я почув. Це був вигук "блєстящє!" Він його голосно промовив разів зо п’ять. Вочевидь, його перепитували, а він радо підтверджував і підтверджував найцінніший факт.

Усе я зрозумів по розмові. Виявилось, що їх військовий оркестр запросили на якісь урочистості. І, чи то не в самій філармонії, вони грали кілька номерів.

Він дзвонив дружині у Тульчин, щоб повідомити цю новину, яка формувалась у всепоглинаючому реченні: "Ми грали "блєстящє"!"

Вже давно немає моїх батьків. Немає сусідів. Людка живе десь окремо і лише зрідка навідується сюди до молодшого сина, коли забуде, де нині мешкає, бо стара найживучіша пам'ять доправляє її до батьківського порогу. А я часто пригадую те неперевершене "блєстящє".

Усе-таки, щось інше, ніж ми собі уявляємо, рухає нашими долями.

Ні, це не Путін і не Обама.